скачать книгу бесплатно
А я тремтiв, немов несамовитий,
При самiй думцi – цiлувать мерця,
Хоч я не знав ще, хто се й ким убитий.
Та ось юрба менi гукнула вся:
«Виходь! Виходь! Зближись до домовини!
І доводи прощання до кiнця!»
На крик той я з переляком дитини,
Без сили й волi власноi, ледви
Ступаючи, ввiйшов до середини.
В труну зирнув – i стявся лiд в крови,
Тривога очi виперла iз лоба,
Волосся дубом встало з голови.
В трунi був я! Так, я, моя подоба,
Мое лице, мiй вираз, все, зовсiм…
І скаменiла вся моя утроба.
«Цiлуй! Цiлуй!» – реве народ, мов грiм.
Та я i кроку вже не мiг зробити
І на колiна впав при гробi тiм.
«Цiлуй! Цiлуй! – реве народ сердитий. —
Пiднять його! До трупа пiдвести!»
І коло трупа впав я, мов убитий.
«Цiлуй! Цiлуй!» – Не встиг я донести
Поблiдлих уст до трупа, аж у нього
З очей i уст пустилась кров плисти.
«Убiйця!» – крикнув пiп край боку мого.
«Убiйця!» – крикнув той, що рiч держав.
«Убiйця!» – люд увесь ревнув до того.
«З ним суд у нас короткий, – проказав
Помалу речник, – з трупом враз в могилу,
Та так: на вбiйцi вбитий щоб лежав».
«В могилу з ним! Берiть його на силу! —
Реве народ. – Валiть його, кладiть
Труну на нього! Сипте глини, iлу!»
Я був живий. Ще темний небозвiд
До мене моргав зорями-очима,
Земля ще пахла й яблуневий цвiт.
Та я був труп. Надiя вже не блима
В душi, завмерла воля до життя…
Кiнець iде, нiщо його не стрима!
Простiр, i час, i всякi почуття
Загасли. Темне щось лягло на мене…
Гуркоче глина… стихло… небуття
Мене пожерло озеро студене[131 - Мене пожерло озеро студене… – алюзiя з «Божественноi комедii» Данте Алiгiерi (Частина І. «Пекло»). Студене (крижане) озеро – мiсце покарання найбiльших грiшникiв (зрадникiв, наклепникiв i братовбивць), що знаходиться на самому днi пекла (т. зв. «зона Юди» – Джудекка).].
ЕПІЛОГ
Другого дня знайшли мене на гробi
Приятелi. Я сильно простудивсь,
Бо лиш нiчну сорочку мав на собi.
Пройшло три тижнi, поки пробудивсь
З гарячки й цiлковитоi нетями
І ледве що вiд смерти вiдходивсь.
«Якими ти блукаеш манiвцями?
Чого на кладовище ти залiз?
І хто в сорочцi ходить вулицями?» —
Приятелi питали. Що за бiс?
Я спочатку не тямив нi крихiтки,
Хто, як, чого мене туди занiс?
Аж як одужав я, вернули свiдки
Тiеi ночi – спомини яснi,
Пiзнав я, як прийшов той страх i звiдки.
В ту нiч в важкiй задумi при вiкнi
Сидiв я, серце мучила тривога,
Важкi питання сунулись менi:
«Чи вiрна наша, чи хибна дорога?
Чи праця наша пiдiйме, двигне
Наш люд, чи, мов калiка та безнога,
Вiн в тiм калiцтвi житиме й усхне?
І чом вiдступникiв у нас так много?
І чом для них вiдступство не страшне?
Чом рiдний стяг не тягне iх до свого?
Чом працювать на власнiй нивi – стид,
Але не стид у наймах у чужого?
І чом один на рiднiй нивi вид:
Безладдя, зависть, i пиха пустая,
І служба ворогу, що з нас ще й кпить?»
І рiй тих дум, неначе мла густая,
Налiг на душу i розради ждав,
Та не являлася розрада тая.
А з неба повний мiсяць заглядав
На мене й усмiхався, бiлолиций,
Мене блискучим чаром обкидав.
«Ходи за мною, може, в снiв скарбницi
Знайдеш для себе дещо, синку мiй!
Ходи, скупайся в забуття криницi!
І не дивуйсь, коли знайдеш у нiй
Страхiття деякi та дивогляди, —
Моя е форма, змiст усе е твiй».
Хтiв чи не хтiв, я мусив сеi ради
Послухать – сильний був старого чар, —
І в сонне царство вплив я на огляди.
Що бачив там, се вам приношу в дар.
Не лайте, що не змiгся на щось краще!
Що ж дiять! Всi ми ще в тiм царствi мар.
Усi ми плем’я сонне, i боляще,
І маловiрне, i покус таких
До нас пiдходять тисячi щодня ще.
Приймiть сей дар! Крiм дум моiх важких,
Крiм болю серця, й сумнiву, й розпуки,
Усе в нiм байка, роi мрiй палких.
Тi битви, i побiди, й лютi муки,
І кров, i блиск, що тьмив у мене очi,
І речi тi, i духи тi, i дуки —
Усе те – чари мiсячноi ночi.
Великi роковини
Поема
Пролог, говорений перед ювiлейною виставою «Наталки Полтавки»[132 - «Наталка Полтавка» – п’еса І. Котляревського, перший твiр новоi украiнськоi драматургii (написана й уперше поставлена в Полтавi 1819 р., вперше опублiкована 1838 р.). Ювiлейна вистава «Наталки Полтавки» з нагоди столiття вiдродження украiнського письменства вiдбулася у театрi Скарбка у Львовi 31 жовтня 1898 р. (одразу пiсля урочистоi академii).] в пам’ять столiтнiх вiдродин украiнсько-руськоi народности
(Сцена зовсiм темна, далеко видно зарево великоi пожежi, напередi сцени направо могила).
Козак-невмирака
(старезний дiд, з бандурою, сидить на могилi. Зразу в темнотi тiльки слабо рисуеся його силует, вiн вдивляеся в пожежу i декламуе глухо, iронiчно):
Еней був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак!
На лихо вдався вiн проворний,
Завзятiший од всiх бурлак.
Та греки, як спаливши Трою,
Зробили з нею скирту гною,
Вiн, взявши торбу, тягу дав.
Набравши деяких троянцiв,
Осмалених, як гиря, ланцiв,
П’ятами з Троi накивав[133 - «Еней був парубок моторний… П’ятами з Троi накивав» – не зовсiм точно цитований зачин (перша строфа Частини першоi) «Енеiди» І. Котляревського – першого твору новоi украiнськоi лiтератури (перше повне видання 1842 р.).].
(Вiн устае, випростовуеся, бандура бреньчить).
Вона горить! Та Троя-Украiна
Палае, гине, з серця точить кров.
Здаеться, вже остатня iй година,
Здаеться, хитрий ворог поборов
Усе! Здаеться, вся лягла дружина,
Всi мури впали, навiть той покров
Остатнiй, що ним укривають трупи,
І той загарбали хижацькi купи!
Нi, не досить! І в нашому нутрi
Пройшов пожар, сумуе попелище!
Ми хробачливi в самому ядрi,
В душi погасло вiчнее огнище
Живоi вiри! На страшнiм кострi
Згорiла сила! Нижче, нижче, нижче
Схиляються колись так гордi чола!
О мамо! Бiдна ти, бездiтна й гола!
Ми всi такi! Що в iнших ганьби знак,
Се ми приймаемо, як хлiб насущний!
У iнших ренегат – у нас добряк;
У iнших пiдлий – в нас старшим послушний;
У iнших скажуть просто, ясно так:
Безхарактерний, – в нас лиш: простодушний.
Не стало встиду в нас! Ми в супокою
Упiдлимось, ще й гордi пiдлотою.
(Далекий грiм, пожежа зближаеся, на сценi робиться виднiше. Козак, показуючи на захiд):
О, так! Он там вiн, той козак моторний,
Що вирвався з пожежi рiдних хат;
Не заперечу, вдався вiн проворний!
Нехай тут гине, пропадае брат!
Нехай тут матiр шарпа ворон чорний,
Нехай борцiв шматуе й рiже кат!
Вiн рад, що врятував своi Пенати[134 - Пенати – у давньоримськiй мiтологii – боги-охоронцi, що забезпечували добробут держави, родини та домашнього вогнища; у переносному значеннi – рiдна домiвка, домашне вогнище.],
