скачать книгу бесплатно
Немов якась могутня хуртовина,
Страшеннi тони б’ють! Немов той спiж
Росте, а з ним росте i тонiв сила,
А кождий душу прошиба, мов нiж.
Бам! Бам! Бам! Бам! Мабуть, заголосила
Уся земля i з жаху вся тремтить,
І вся вона – розритая могила.
А голос все мiцнiе, б’е блакить…
Нi, се блакить е тим великим дзвоном,
А велетень по ньому б’е щомить!..
Бам! Бам! Гримить погрозою, прокльоном,
Розпукою. І косу смерть взяла,
Щоб все життя скосить одним розгоном.
І в залi стала враз юрба цiла,
Закаменiла. Почало мiниться
Яркее свiтло. Зразу поплила
Пурпура, мов кровавая криниця;
Вона пожовкла, – в жовтiм блиску тiм
Вид трупiв разом прийняли всi лиця.
Ось блиск посинiв, i страшенний грiм
Чи з неба? з пекла? все зглушив, основи
Землi затряс, i похитнувся дiм.
А свiтла блиск зробивсь фiолетовий,
А там зелений. Всi пани й панi
Були, мов тiнi, мов екран газовий:
Крiзь них було все видно на стiнi.
Лиш князь сидiв, цинiчно усмiхався,
Очима знак якийсь давав менi,
І тих очей його я так злякався,
Що скочив, мов опечений.
Де я? Чого я тут? В яку нору запхався?
На свiт! На свiт! Уся душа моя
Кричить: на свiт! Хай там землi основи
Валяться! Хай пекельная змiя
Роззявлюе пащеку, хай окови
Мене чекають – тiльки вiдси прiч!
З-помiж сих трупiв, що не ждуть обнови!
І з зали вибiг я у ясну нiч.
XI
Ясна нiч. Не чути грому. Не здригаеться земля.
Небо чисте, фiолетом мiсяць землю освiтля.
Тихо скрiзь, лиш дзвони стогнуть десь далеко, на полях;
Вулиця безлюдна, довга, мов набитий срiблом шлях,
Простяглась кудись без краю просто-просто, мов стрiла.
Ряд домiв високих в тiнi, другий ряд – одна, цiла,
Нерозривная фаланга сотнями скляних вiкон
Вниз поглипуе тривожно: бач, надходить похорон.
Зразу вiйсько йде в двi лави, сумно висять хоругви.
Бiлi мундури кровавi i оружжя всi в крови.
Йде музика полковая, труби, сурми блискотять,
Та не чути анi згука, хоч, здаеться, грать хотять.
Далi конi ряд за рядом в такт копитами сiчуть,
Та нi ржання, нi коменди, анi стуку iх не чуть.
Далi котяться гармати, чорний ще вiд диму спiж,
Та пливуть так тихо-тихо, тiнi не плили б тихiш.
А за ними знов пiхота, знов кiннота, наче дим,
Знов музика, генерали, офiцери, пiп один;
А за ним чотири конi, чорнi, темний мов туман,
Тягнуть тихо, наче тiнi, величезний караван.
Вiн укритий хоругвами, та вiнцiв на нiм нема,
А наверху домовина, таемниця мов нiма.
Величезна, чорна – тiльки металевi окуття
Блискотять – остатнi iскри знiвеченого життя.
Анi жiнка, анi мати, анi дiти, анi рiд
Не ступа за караваном, не рида мерцевi вслiд,
Але йде юрба велика, що й кiнця iй не видать:
Тi волосся рвуть <на> собi, сi, мабуть, хотять ридать,
Руки ломлять, б’ються в груди, виски п’ястями товчуть;
Але тихо! Нi ридання, анi шелесту не чуть.
Наче мла пливе лугами, мов рiка з глибоких плес;
Тiльки дзвони все голосять, зорi глипають з небес.
І почув я жаль великий за мерцем таемним тим,
Що така народу сила тихо так iде за ним.
І почув я, що чимсь близький вiн менi, що к тим юрбам,
К похоронному походу прилучиться мушу й сам.
І почув я, що на серцi менi важко, тисне грудь,
Наче в сьому похоронi винуватий я чим-будь.
«Хто ж сей мрець?» – хтiв я спитати, та боявся, що згрiшу,
Що сповню великий злочин, перервавши сю тишу.
Але в серцi те питання все клубилося, мов гадь:
«Хто ж сей мрець, кого такii маси вийшли проводжать?
Хто тi люди, що, здаеться, сотнi тисяч iх iдуть,
Анi гомону, нi стуку, анi шелесту не чуть?»
Дарма зиркаю в iх лиця: щось знайоме е у всiх,
Та якийсь серпанок бiлий заслоняе риси iх.
Де в кого отвертi очi, та без блиску, мов склянi;
Та затуленi у iнших, мов iдуть в глибокiм снi.
Величезний хiд той суне, суне тихо, наче мла;
Вулиця глуха, безлюдна, проста-проста, мов стрiла.
Два ряди домiв без прорви, наче гвардiя нiма,
І здаеться, анi краю, нi кiнця iм десь нема.
«Хто сей мрець?» – клубиться в серцi те питання, наче гадь.
«Хто сей мрець?» – свого сусiди врештi зваживсь я спитать.
Не пiдводячи обличчя, не розплющивши очей,
Вiдповiв сусiд мiй глухо: «Мирон, Мирон мрець отсей».
«Мирон, Мирон!» Що за Мирон? Все сказати би волiв!
Але чом же серце в мене похололо вiд тих слiв?
Чом уста моi поблiдли, i трясуться, i мовчать,
Мов отсе на них прибито вже смертельную печать?
Я пiдводжу очi вгору: ось вже й вулицi кiнець;
Величезна чорна брама, а на нiй з огнiв вiнець;
Пiд вiнцем огнистий напис блимае, немов iльща:
«Хто сюди ввiйде, надiю най навiки попроща».
XII
Хрести, хрести, хрести в вiнках тернових
Без написiв, лиш огник, що горить
На кождiм гробi – знак, що там, в дубових
Дошках, чиесь гаряче серце спить.
Хрести й огнi довжезними рядами…
Аж на кiнцi, де на цiлець ступить,
Зiвають челюстi новоi ями.
Тут зупинився караван. Весь люд
Розставився при гробi тiм кругами.
І не було жалiбних спiвiв тут.
Зняли iз каравану домовину
І вже край гробу на землi кладуть.
Один iз вiйська виступив на глину,
На горб, щоб добре всiм його видать,
І рiк, схиливши голову вдолину:
«Позволите, панове, рiч держать?»
Немов вiд вiтру колоски на полю,
Схилились чола. Вiн почав казать:
«Товариша у боротьбi за волю,
Войовника, що був проводир нам,
І сiвача, що сiяв кращу долю,
Будiвника, що клав величний храм
Будущини, ось тут ховаем нинi.
Як жив, що вдiяв – вiдомо всiм вам.
Вмер нагло днесь о пiвнiчнiй годинi».
А втiм, знизу озвався рiзко пiп:
«Вмер нагло, кажеш? По якiй причинi?
Я самовбiйцi не покроплю грiб».
«Не самовбiйця, – мовив речник стиха. —
Вiн впав, як зжатий острим серпом снiп,
З рук зрадника, що й нам накоiв лиха.
І не кинджалом вбитий, не мечем,
А словом, що пихою злою диха».
Тут голосним всi вибухли плачем,
А речник з горбу так сказав по хвили:
«Прощай нам, брате! Ти своiм плечем
Нас захищав, коли злi бурi били,
Твiй ум показував нам шлях у тьмi,
Твiй приклад в працi додавав нам сили.
Та поки лишимось отут самi,
Прийми вiд нас остатне цiлування,
Остатнiй цвiт в розставання зимi».
Знов розляглось великее ридання.
В трунi вiдбили вiко гробарi,
І почалось остатнее прощання.
До трупа тислися малi й старi,
Устами уст мерцевих доторкались
І кланялись потiм землi сирiй.
«Чи всi вже з братом нашим попрощались?» —
Знов мовив речник. «Всi вже!» – загуло.
«Не всi ще! – iншi голоси озвались. —
Одного при трунi ще не було!
Он там стоiть вiн, за хрестом укритий.
В очах його блищить ще земне зло».
