скачать книгу бесплатно
Украдене щастя (збiрник)
Іван Якович Франко
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Усебiчно обдарований, енциклопедично освiчений Іван Франко (1856—1916) вiдомий не тiльки як поет, прозаiк, драматург, але i як лiтературознавець, перекладач, публiцист, вчений. Сюжети для своiх творiв вiн черпав з життя i боротьби рiдного народу, з першоджерел свiтовоi культури. Нерiдко письменника називають титаном працi. За весь час своеi дiяльностi вiн видав сiм збiрок поезiй та цiлу низку поем, написав близько 15 драм, перекладав з 14 мов твори свiтових класикiв: Гомера, Данте, Шекспiра, Гете, Золя, Пушкiна, Лермонтова, Мiцкевича, Яна Неруди та iнших. Його проза охоплюе понад 100 оповiдань, новел, 10 романiв i повiстей.
До цiеi збiрки ввiйшли вiршi та поеми Івана Франка, соцiально-психологiчна повiсть «Перехреснi стежки», славнозвiсна драма «Украдене щастя».
Іван Якович Франко
Украдене щастя
Іван живий, невiдомий
Присвята
(Замiсть пролога)
Вiн був сином коваля i став володарем у царствi духа.
Вiн уважав себе «мужиком» i став велетнем у царствi людськоi культури.
Вiн називав себе тiльки «пекарем, що пече хлiб для щоденного вжитку» – «разовий, не панський хлiб», скроплений сльозами, потом i кров’ю, – а пишними плодами своеi титанiчноi працi живив дух цiлоi нацii.
Вiн був певен, що з його «творiв дуже мало перейде до пам’ятi будущих поколiнь», а залишив нащадкам цiлу духову скарбницю, повну перлин мудрости i краси, у якiй чимало справжнiх архiтворiв-«iзмарагдiв».
Вiн казав про себе з властивою, а не показною скромнiстю: «Я не генiй, я звичайний чоловiк» i стверджував, що лише «для генiiв грядущих поле дикее орав», а всупереч обставинам вирiс на унiверсального генiя вселенського мiрила. І зоране його плугом поле – це безмежна нива, що заколосилася квiтчастим злаком.
Вiн уважав себе дилетантом у науцi, популяризатором, а не справжнiм ученим, а тим часом заклав пiдвалини багатьох галузей украiнськоi гуманiтаристики, залишивши нащадкам фундаментальнi працi неперебутньоi вартости.
Вiн називав себе тiльки «мiнiятюристом» i «мiкроскопiстом» у лiтературнiй творчостi, а тим часом створив величний епос своеi доби – грандiозний художнiй унiверсум iз масштабним часопростором, населений тисячами живих постатей, повний пишних, многобарвних крайобразiв, глибоких iдей i переживань, напоений кров’ю його серця.
Вiн народився у галицькiй «Ботокудii», дикiм краю азбучних вiйн та новоерiвського угодовства, Плосколобiв та Безумовичiв, Люнатикiв та докторiв Бессервiссерiв, аби вирости серед них на справжнього европейця i випровадити свiй темний люд на ясну путь просвiти i вселюдського поступу.
Вiн рано осиротiв, ще дитиною втративши батька й матiр, а вирiс на Батька й Учителя цiлоi нацii.
Вiн не був допущений до викладання в рiдному унiверситетi, який тепер iз гордiстю носить його iм’я, а сам став високим унiверситетом та цiлою академiею наук для своеi пошматованоi чужими iмперiями, погвалтованоi та знекровленоi Батькiвщини.
Десять лiт вiн томився «в наймах у сусiдiв», аби тяжкою працею заробити на прожиток собi i своiм дiтям, здобуваючи натомiсть хiба що несправедливi звинувачення у вiдступництвi од власних «землячкiв»-«патрiотiв» i гiркi кпини й закиди од тих-таки невдячних «сусiдiв», а тим часом для освiдомлення та духового визволення власного народу та його самоствердження «у народiв вольних колi» зробив багато бiльше, нiж будь-хто з його сучасникiв i мало хто – з наступникiв.
Доля подарувала йому понадлюдську мiру таланту, та в заплату за цей щедрий дар прирекла: «Будь русином i хлопським сином» – i поклала на його хлопськi плечi важке ярмо нацiонального обов’язку – «собачого обов’язку», за його власним жорстко одвертим визначенням. «Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала менi на плечi це ярмо, але скинути його не можу, iншоi батькiвщини шукати не можу, бо став би пiдлим перед власним сумлiнням», – так формулював вiн свое пекуче кредо.
Доля не пошкодувала йому понадсильних випробувань i страждань, вiдтак найкращi твори його – то «правдивi Schmerzenskinder» (дiти страждання), декотрi з яких так i зосталися «невродженими дiтьми» – «невиспiваними спiвами», зачиненими на днi його зболеного серця.
Вiн обстоював право на щастя мiльйонiв знедолених, – а сам зiзнавався, що так i не був щасливий в особистому життi.
Своiм культуротворчим трудом вiн будував «золотий мiст зрозумiння i спочування мiж нами i далекими людьми, давнiми поколiннями», – а часто-густо не мiг знайти порозумiння, спiвчуття й пiдтримки у колi найближчих i найрiднiших людей.
Вiн жадiбно прагнув «обняти цiлий круг людських iнтересiв», аби «не лишитися чужим у жаднiм такiм питаннi, що складаеться на змiст людського життя», а отже, «бути чоловiком» – «не поетом, не вченим, не публiцистом, а поперед усього чоловiком» – i став-таки цiлим чоловiком, унiверсалiстом формату ренесансних титанiв, пророком i проводирем – украiнським Леонардо та украiнським Мойсеем.
А проте його «м’якее серце» повсякчас гриз черв сумнiву, спопеляла змiя зневiри-резигнацii, спокушав душу лукавими словесами «темний демон пустинi» Азазель, аби розчахнути ii навпiл. І дух його виснажувався й водночас гартувався в ненастанному поединку iз привидом-«двiйником» – фальшивим Мироном-зрадником.
Вiн самохiть упустив у власне серце грижу-гадюку пекучого болю i важкоi думи-муки «над людським горем, людською журбою», щоб зрештою в хвилину зневiри зронити гiрке зiзнання: «А серце в мене вижерла гадюка…» А потiм iзнов вiднайти в собi силу пiднятись i випростатись. І рушити далi – туди, «де видно свiтло, де пахне воля, де яснiють вселюдськi iдеали», «де горить вiковiчна iдей орiфлама».
На порозi вiчности, вiдчуваючи вже морозний подих смерти поза плечима, знесилений понадлюдською працею, виснажений тяжкою невилiковною недугою, одержимий i переслiдуваний голосами ворожих духiв, вiдчайно самотнiй, – вiн прагнув зберегти «тверезiсть та яснiсть ума» i дякував Боговi – «не молитвами, а своiми трудами» – замiсть проклинати його за власнi страждання.
Вiн простував собi та своему народовi «в духовi шлях» – «у безвiсть вiкiв», щоб упасти на цьому шляху безiменним каменярем, так i не сягнувши землi обiтованоi.
А проте i по смертi промовлятиме вiн «до всiх народiв i до всiх вiкiв», iм’я ж його золотими лiтерами вкарбоване в книги буття украiнського народу. І «з його духа печаттю» прямувати нам «у мандрiвку столiть» – «навстрiчу сонцю золотому», «ховаючи у грудях дитяче серце, як найкращий скарб».
Чисте, нiжне, бiле серце дивноi дитини. Дитини з очима фiлософа – малого Мирона – «маленького, рудоволосого хлопчини, що босий, у однiй сорочцi сидiв у кутi коло огнища i якого дбайливий батько вiд часу до часу просив заступити вiд скакучих iскор». Іскор маленького, але мiцного огню з батькiвськоi кузнi, запас якого узяв вiн у свое серце на далеку мандрiвку життя.
Франкове серце.
Curriculum vitae
(Замiсть вiзитноi картки)
Іван Франко (псевдонiми та криптонiми: Джеджалик, Мирон, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин, Руслан, Іван Живий, Невiдомий, Не-Давид, Не-Теофраст, Non severus, Vivus, Марко В-а, Один з молодiжи, Один з русинiв мiста Львова, І. Ф., Ів. Фр., I. F., Iw. Fr., Ккк й iн. – усього близько сотнi) народився 27 серпня 1856 р. в прикарпатському селi Нагуевичах Самбiрського округу (тепер Дрогобицького р-ну Львiвськоi обл.) на Галичинi, у присiлку Вiйтова Гора (Слобода). Батько, Якiв Франко (1802—1865), був заможним сiльським ковалем; мати, Марiя з роду Кульчицьких (1835—1872), походила iз т. зв. «ходачковоi» (збiднiлоi) шляхти.
9-лiтньою дитиною утративши батька, а 16-лiтнiм юнаком – i матiр, Франко, проте, спромiгся здобути грунтовну освiту. «Школу Франко перейшов довгу i хорошу» (М. Зеров). Розпочавши ii 1862 р. у т. зв. тривiяльнiй (початковiй) школi сусiднього села Ясеницi Сiльноi, у 1864—1867 рр. вiн продовжив навчання в т. зв. нормальнiй Головнiй мiськiй школi отцiв василiян у Дрогобичi, а 1867 р. вступив до Дрогобицькоi реальноi гiмназii iм. Франца Йосифа. Ще в нижчiй гiмназii Франко почав збирати фольклор, комплектувати власну бiблiотеку та писати вiршем i прозою. Перший вiрш «Великдень» (1871), присвячений батьковi, на жаль, не дiйшов до нашого часу. 1873 р. датуються першi збереженi поезii («Пiснi народнii», «Моя пiсня», «Котляревський» та iн.) й драматичнi спроби лiтератора-початкiвця («Югурта», «Ромул i Рем»).
1875 р., закiнчивши Дрогобицьку гiмназiю з похвальним свiдоцтвом зрiлости, Франко вступив на фiлософський факультет Львiвського унiверситету, де вивчав насамперед класичну фiлологiю та украiнську мову й лiтературу. Брав участь у дiяльностi студентського громадсько-культурного товариства москвофiльськоi орiентацii «Академический кружок», був його бiблiотекарем та друкував своi першi твори у виданнi «кружка» – журналi «Друг» (з 1874 р.), до складу редакцiйного комiтету якого увiйшов 1876 р.
Пiд впливом трьох листiв М. Драгоманова до редакцii «Друга» перейшов на радикально зорiентованi свiтогляднi позицii. За громадсько-полiтичну дiяльнiсть, яку було квалiфiковано як соцiялiстичну пропаганду, Франко 4 рази був ув’язнений австрiйською владою (у 1877, 1880, 1889 i 1892 рр.). Унаслiдок першого арешту змушений був перервати навчання у Львiвському унiверситетi, проте вiдновив його у 1878—1879 рр., прослухавши загалом 7 семестрiв. Повну вищу освiту завершив пiзнiше, у 1890—1891 рр., прослухавши в Чернiвецькому унiверситетi 8-й семестр, необхiдний для докторату.
У 1870—1880-х рр. Франко провадив активну журналiстську та публiцистичну дiяльнiсть. Разом iз М. Павликом видавав журнал «Громадський друг» та альманахи «Дзвiн» i «Молот» (1878), спiльно з І. Белеем – журнал «Свiт» (1881—1882), iз гуртком львiвського студентства – молодiжний журнал «Товариш» (1888). Спiвпрацював також у виданнях украiнських народовцiв: газетi «Дiло» (1883—1886), журналах «Зоря» (у 1883—1886) та «Правда» (1888); багатьох польських та австрiйських часописах.
1890 р. став одним iз засновникiв та першим головою (до 1898 р.) Русько-украiнськоi радикальноi партii (РУРП) – першоi украiнськоi полiтичноi партii, редактором ii друкованих органiв – газет «Народ» (1890—1895), «Хлiбороб» (1891—1895), «Громадський голос» (з 1895 р.). Тричi балотувався вiд цiеi партii на виборах до галицького сейму та австрiйського парламенту (1895, 1897, 1898), щоразу безуспiшно (через виборчi махiнацii влади).
1893 р. у Вiденському унiверситетi пiд керiвництвом вiдомого славiста В. Ягича захистив дисертацiю «Варлаам i Йоасаф, старохристиянський духовний роман i його лiтературна iсторiя» i здобув учений ступiнь доктора фiлософii, однак до викладання на катедрi украiнськоi словесности Львiвського унiверситету, що звiльнилася по смертi О. Огоновського, допущений не був (хоча габiлiтацiя успiшно вiдбулася 1895 р.).
Разом iз дружиною, О. Франко, видавав лiтературно-науковий журнал европейського зразка «Жите i слово» (1894—1897). Упродовж 1887—1897 рр. працював у редакцii польськоi газети «Kurjer Lwowski» (десятирiччя «в наймах у сусiдiв»). За публiкацiю у вiденськiй газетi «Die Zeit» полемiчноi статтi «Поет зради» (1897), що мiстила гострi оцiнки творчости А. Мiцкевича, Франка пiд тиском обурених польських шовiнiстiв було звiльнено з роботи в редакцii «Kurjera». Того ж року через контроверсiйну статтю «Дещо про себе самого» (передмову до польськомовноi збiрки малоi прози «Obrazki galicyjskie») письменник зазнав гостроi й несправедливоi критики з боку галицьких народовцiв, найперше Ю. Романчука.
1899 р. Франко вийшов зi складу РУРП i приеднався до Украiнськоi нацiонально-демократичноi партii. Тодi-таки завдяки пiдтримцi М. Грушевського став дiйсним (1899; 1904 – почесним) членом Наукового товариства iм. Шевченка (НТШ), вiдтак вiдiйшов од активноi полiтичноi дiяльности i присвятив себе лiтературнiй i науковiй працi. Очолював фiлологiчну секцiю (1898—1901; 1903—1912) та етнографiчну комiсiю (1898—1900; 1908—1913) НТШ; був спiвредактором журналу «Лiтературно-науковий вiстник» (1898—1907; спiльно з М. Грушевським та В. Гнатюком). 1906 р. отримав звання почесного доктора Харкiвського унiверситету. Знаком визнання визначноi ролi Франка в нацiонально-культурному вiдродженнi стало урочисте вiдзначення 25-лiтнього (1898) та 40-лiтнього (1913) ювiлеiв його творчоi дiяльности.
За власним зiзнанням Франка, значний вплив на його життя i творчiсть мали взаемини з жiнками. Вiн пережив принаймнi три глибокi кохання: до Ольги Рошкевич (в замiжжi Озаркевич), Юзефи Дзвонковськоi та Целiни Журовськоi (в замiжжi Зигмунтовськоi), кожне з яких знайшло вияв у художнiй творчостi. Одначе дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб iз якою вiн узяв 1886 р. в Павлiвськiй церквi при Колегii П. Галагана в Киевi. У подружжя було четверо дiтей: Андрiй (1887—1913), Тарас (1889—1971), Петро (1890—1941) i Анна (1892—1988). Вiд 1901 р., а з 1909 – щорiчно Франко виiздив iз родиною на вiдпочинок у с. Криворiвню на Гуцульщину, де щолiта збиралися видатнi дiячi украiнськоi культури (М. Грушевський, В. Гнатюк, М. Коцюбинський, Леся Украiнка, О. Кобилянська, Г. Хоткевич та iн.). 1902 р. Франки спорудили власний будинок на околицi Львова (вул. Понiнського, 4).
Проте останне десятирiччя Франкового життя минало переважно в самотi та фiзичних i психологiчних стражданнях. Уже вiд 1900 р. з перiодичними загостреннями протiкало психiчне захворювання дружини письменника, яка час вiд часу проходила курси лiкування в клiнiцi для душевнохворих. Починаючи з 1908 р., i сам Франко страждав на тяжку психофiзiологiчну недугу (за сучасними медичними даними, – iнфекцiйний ревматоiдний полiартрит), унаслiдок якоi мав деформованi й паралiзованi руки. Це значно утруднило йому продуктивну лiтературну й наукову працю, якоi вiн, одначе, не припиняв до самоi смерти 28 травня 1916 р., о 4-й год. пополуднi. Похований 31 травня на Личакiвському цвинтарi у Львовi.
Упродовж своеi бiльш нiж 40-лiтньоi творчоi активности Франко надзвичайно плiдно працював як оригiнальний письменник (поет, прозаiк, драматург) i перекладач, лiтературний критик i публiцист, багатогранний учений – лiтературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, етнолог i фольклорист, iсторик, соцiолог, економiст i фiлософ. Його творчий доробок, писаний украiнською (бiльшiсть текстiв), нiмецькою, польською, росiйською, болгарською мовами, за приблизними оцiнками налiчуе кiлька тисяч творiв загальним обсягом понад 100 томiв. Усього за життя Франка окремими книгами i брошурами з’явилося понад 220 видань, у т. ч. бiльш нiж 60 збiрок його оригiнальних i перекладних творiв рiзних жанрiв. Вiн був одним iз перших професiйних украiнських письменникiв, який заробляв на життя лiтературною працею.
Франко-поет – автор 10 прижиттевих книг вiршiв, до складу яких увiйшло понад пiвтисячi окремих творiв: «Баляди i розкази» (1876), «З вершин i низин» (2 видання: 1887 та 1893), «Зiв’яле листя. Лiрична драма» (1896), «Мiй Ізмарагд» (1898), «Із днiв журби» (1900), «Semper tiro» (1906), «Давне й нове» (1911), «Вiршi на громадськi теми» (1913), «Із лiт моеi молодости» (1914), а також збiрки «Поеми» (1899). Поемарiй Франка включае близько пiвсотнi творiв, серед яких чiльне мiсце посiдають етологiчна епопея «Панськi жарти» (1887), поеми-казки «Лис Микита» (1890), «Абу-Касимовi капцi» (1895), «Коваль Бассiм» (1900), а також iсторичнi («На Святоюрськiй горi», 1900) та фiлософськi поеми («Смерть Каiна», 1888; «Похорон», 1897; «Іван Вишенський», 1898; «Мойсей», 1905). Окрiм того, Франко – автор своерiдних антологiй поетичних переспiвiв-варiяцiй: «Найдавнiша iсторiя Украiни до р. 1008 в поетичних образах» (iнша назва – «Студii над найдавнiшим Киiвським лiтописом»; 1907—1916) й «Ad urbe condita» (поетичнi твори за мотивами iсторii Стародавнього Риму; 1915—1916) та упорядник «антологii украiнськоi лiрики вiд смерти Шевченка» «Акорди» (1903).
Прозова творчiсть Франка – це насамперед «новелiстичний Декамерон» (І. Денисюк), себто понад 100 оповiдань, новел i казок, якi склали 18 збiрок малоi прози (серед них – «Борислав», 1877; «Галицькi образки», 1885; «В потi чола», 1890, «Obrazki galicyjskie», 1897; «Коли ще звiрi говорили», 1899, 2-е вид. 1903; «Сiм казок», 1900; «Староруськi оповiдання», 1900; «З бурливих лiт», 1903; «Манiпулянтка i iншi оповiдання», 1904; «На лонi природи i iншi оповiдання», 1905; «Мiсiя. Чума. Казки i сатири», 1906; «Батькiвщина i iншi оповiдання», 1911; «Рутенцi», 1913, та iн.). Крiм того, Франко – автор 10 творiв великих прозових жанрiв – повiстей та романiв «Петрii i Довбущуки» (1875—1876, 2-а ред. – 1909—1912), «Boa constrictor» (1878, 2-а ред. 1884, 3-я – 1905—1907), «Борислав смiеться» (1880—1881, незакiнчений), «Захар Беркут» (1883), «Не спитавши броду» (1885—1886, незакiнчений), «Лель i Полель» (1887), «Для домашнього огнища» (1892), «Основи суспiльности» (1894—1895), «Перехреснi стежки» (1900), «Великий шум» (1907).
Драматургiя Франка, започаткована ще в дрогобицький перiод, збагатила украiнську лiтературу зразками iсторичноi («Три князi на один престол», 1874; «Славой i Хрудош», 1875) i психологiчноi драми («Украдене щастя», 1891—1893), соцiяльноi комедii («Рябина», 1886, 2-а ред. – 1893—1894; «Учитель», 1893—1894), неоромантично-фантасмагоричноi драматичноi поеми-казки («Сон князя Святослава», 1895), «сократичного» фiлософського дiялогу («На склонi вiку», 1900), одноактноi п’еси рiзноманiтноi тематики («Послiднiй крейцар», 1879; «Будка ч. 27», 1893—1897; «Майстер Чирняк», 1894; «Кам’яна душа», 1895; «Суд Святого Николая», 1895; «Чи вдурiла?», 1904).
Перекладацький доробок Франка охоплюе величезний дiяпазон свiтового письменства та усноi народноi творчости вiд найдавнiших часiв до поч. ХХ ст. Письменник переклав украiнською твори близько 200 авторiв iз 14 мов та 37 нацiональних лiтератур (частину з них, щоправда, – за посередництвом нiмецькоi мови), у т. ч. зразки вавилонськоi, египетськоi, староiндiйськоi, староарабськоi словесности, античного письменства (насамперед поеми Гомера та Гесiода, дiялоги Платона, а також великий «Вибiр iз старогрецьких поетiв»), лiричноi та епiчноi поезii народiв свiту («Слово про похiд Ігоря», «Рукопись Короледворська», «Пiсня про Нiбелюнгiв», численнi народнi пiснi, балади та романси), класичнi твори Данте, В. Шекспiра, Дж. Мiльтона, Р. Бернса, Дж.-Г. Байрона, П. Б. Шеллi, Т. Гуда, Г.-Е. Лессiнга, Й.-В. Гете, Ф. Шiллера, Г. Гайне, К.-Ф. Маера, В. Гюго, Е. Золя, А. Доде, П. Верлена, Ж. Мореаса, Г. Ібсена, О. Пушкiна, М. Лермонтова, М. Гоголя, К. Гавлiчка-Боровського, А. Мiцкевича, Я. Врхлiцького, Й. С. Махара та багатьох iн. (див., зокрема, збiрку поетичних перекладiв «Думи i пiснi найзнатнiших европейських поетiв», 1879). Франковi також належать переклади украiнських народних пiсень та поезii Т. Шевченка нiмецькою мовою. До того ж, письменник часто виступав як вимогливий i квалiфiкований редактор перекладiв, виконаних iншими особами (напр., низки драм В. Шекспiра в перекладах П. Кулiша).
Франко-вчений – автор численних наукових праць з iсторii та теорii лiтератури, лiтературноi критики, фольклористики, етнологii, мовознавства, перекладознавства, мистецтвознавства, релiгiезнавства, iсторii, економiки, соцiологii, фiлософii, ба навiть описового природознавства. Видатний фiлолог, Франко здобув визнання в мiжнародноi науковоi спiльноти свого часу насамперед як упорядник i науковий редактор фундаментальних корпусiв «Апокрифи i легенди з украiнських рукописiв» (у 5 т., 1896—1910) та «Галицько-руськi народнi приповiдки» (у 3 т., 6 кн., 1901—1910), автор грунтовних дослiджень з iсторii украiнськоi лiтератури («З остатнiх десятилiть ХІХ вiку», 1901; «Южнорусская литература», 1904; «Нарис iсторii украiнсько-руськоi лiтератури до 1890 р.», 1910, та багато iн.)., у т. ч. лiтературноi медiевiстики («Іван Вишенський i його твори», 1895; «Карпаторуське письменство ХVІІ—ХVІІІ вв.», 1900; «Святий Климент у Корсунi», 1902—1905, окреме вид. 1906; «До iсторii украiнського вертепу ХVІІІ в.», 1906, тощо) та шевченкознавства («Темне царство», 1881—1882, окреме вид. 1914; ««Тополя» Т. Шевченка», 1890; «“Наймичка” Т. Шевченка», 1895; «Шевченкова “Марiя”», 1913, та багато iн.), естетико-психологiчного трактату «Із секретiв поетичноi творчости» (1898), мовознавчих праць («Етимологiя i фонетика в южноруськiй лiтературi», 1894; «Двоязичнiсть i дволичнiсть», 1905; «Причинки до украiнськоi ономастики», 1906; «Лiтературна мова i дiялекти», 1907, й iн.), циклу фольклористичних моноiнтерпретацiй «Студii над украiнськими народними пiснями» (1907—1912, окреме вид. 1913). Класикою украiнського перекладознавства стала праця «Каменярi. Украiнський текст i польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1912, окреме вид. 1913).
Франко – автор грунтовних мистецтвознавчих студiй iз теорii та iсторii украiнського i свiтового театру («Руський театр у Галичинi», 1885; «Руський театр», 1893; «Русько-украiнський театр (Історичнi обриси)», 1894, та iн.), рецензiй i вiдгукiв на театральнi вистави, низки статей на музикознавчi теми. Важливе культурологiчне значення мають його релiгiезнавчi дослiдження «Потопа свiта» (1883), «Поема про сотворення свiту» (1904, окреме вид. 1905), «Сучаснi дослiди над Святим Письмом» (1908) тощо. Франковi належать i кiлькадесят економiчних, соцiологiчних та iсторичних праць, зокрема перший зразок жанру iсторичноi бiографii в украiнськiй iсторiографii – «Життя Івана Федоровича та його часи» (1883).
Як оригiнальний мислитель з проникливою iсторiософською iнтуiцiею, Франко розробив власний варiянт позитивiстськоi концепцii соцiяльного прогресу (див. фiлософськi працi «Наука i ii взаемини з працюючими класами», 1878; «Мислi о еволюцii в iсторii людськости», 1881; «Що таке поступ?», 1903), а також одним iз перших в украiнськiй iнтелектуальнiй iсторii дiягностував антигуманну сутнiсть та передбачив згубнi полiтичнi наслiдки марксизму та соцiял-демократизму (див. гострокритичнi статтi «Соцiялiзм i соцiял-демократизм», 1897; «А.Фаресов. Народники и марксисты. С.-Петербург, 1899», 1899; «До iсторii соцiялiстичного руху», 1904; передмову до збiрки «Мiй Ізмарагд», 1898, та iн.) i чiтко сформулював iдеал нацiональноi самостiйности (пор. «Поза межами можливого», 1900; «Одвертий лист до гал[ицькоi] украiнськоi молодежi», 1905).
Франко-видавець був iнiцiятором, координатором та редактором видавничих серiй «Дрiбна бiблiотека» (1878—1880), «Наукова бiблiотека» (1887), «Лiтературно-наукова бiблiотека» (1889—1897), «Хлопська бiблiотека» (1896—1899), «Унiверсальна бiблiотека» (1909—1912), «Мiжнародна бiблiотека» (1912—1914) та «Всесвiтня бiблiотека» (1914—1917), а також 2-томного видання «Кобзаря» Т. Шевченка (1908), досi найповнiшого зiбрання «Писань Осипа Юрiя Федьковича» в 4 т., 6 кн. (1902—1918), 10-томника драм В. Шекспiра в перекладi П. Кулiша (1899—1902), багатьох iнших видань Наукового товариства iм. Шевченка та Украiнсько-руськоi Видавничоi Спiлки.
За своiми феноменальними кiлькiсними масштабами, надшироким галузевим, проблемним i тематичним дiяпазоном, жанровою й стильовою полiфонiею, iдейно-свiтоглядною актуальнiстю й глибиною, формальною (зокрема версифiкацiйною) майстернiстю, достоту революцiйним iнновацiйним потенцiялом, ренесансного мiрила унiверсалiзмом Франкiв творчий чин i досi залишаеться неперевершеним взiрцем «духово-iнтелектуального подвигу» (Євген Маланюк) колосальноi нацiо- й культуротворчоi значущости.
Тисячострунна арфа
(Замiсть монумента)
Рiзнi тони, рiзнi фарби,
рiзнi сили i змагання, м
ов тисячострунна арфа,
та всiм струнам стрiй один.
Кождий тон i кождий вiдтiнь,
то момент один, промiнчик,
але в кождому моментi
сяе вiчности огонь.
Іван Франко, «Мамо-природо!», 1899
Логiка iсторичних трансформацiй суспiльноi свiдомости така, що глорифiкацiя нацiональних пророкiв i генiiв часто-густо вироджуеться в духову мумiфiкацiю. Саме така посмертна доля (чи то пак, недоля) спiткала й одного з найбiльших класикiв нашого письменства, а заразом – i найпомiтнiших, найхаризматичнiших постатей украiнського культурного й полiтичного зростання зламу ХІХ—ХХ столiть – Івана Франка. Напрочуд темпераментний, жвавий, енергiйний, iнодi гарячкуватий чоловiк з теплим i нiжним серцем довiчноi дитини i такою ж дитячою допитливiстю, одержимий невситимою «фавстiвською» жагою свiтоосягання, продиктованою внутрiшньою спонукою творчого духа розпросторитися якнайширше, «Все проникнути, все проглянути, Все скуштувати», – чомусь у громадськiй рецепцii набрав вигляду насупленого кам’яного боввана.
Подиву гiдний парадокс: вiчний бунтар i вiчний революцiонер (без лапок!), войовничий антиконсерватор-радикал, що смiливо руйнував замшiлi мiти й стереотипи, рiшуче повалював застарiлi авторитети, вiчний опозицiонер до будь-якоi влади, який нiяк не мiг (та, зрештою, й не прагнув) посiсти бодай якогось бiльш-менш прийнятного офiцiйного становища в суспiльнiй iерархii, жив лише з власного пера i завше, за великим рахунком, залишався соцiяльним маргiналом, – за химерною паралогiкою Хроносу, перетворився на офiцiозного монстра, застиглого на постаментi «великого Каменяра» – монументальне втiлення «камiнного, консервативного принципу», – як писала Леся Украiнка в листi до Агатангела Кримського вiд 24.V 1912 р. про центрального персонажа своеi драми «Камiнний господар».
Ця алюзiя тут зовсiм не випадкова. Бо й справдi: у сприйманнi пересiчного (не)читальника Франко – це такий собi «камiнний господар» украiнськоi лiтератури, закутий у крицю командор, тiльки що з каменярським молотом у руках замiсть меча й патерицi. Такий Франко – «бiльше символ, нiж жива людина» (знову-таки, Лесине формулювання, цього разу з листа до Ольги Кобилянськоi вiд 3.V 1913 р.). Тим часом Франко справжнiй, нiби заживо похований ув однiй трунi з фальшивим двiйником (мов власне поетичне alter ego – Мирон, герой мiстично-фiлософськоi поеми «Похорон»), ось уже понад столiття, за великим рахунком, залишаеться незнаним, i незнаним найперше як поет. Іван Живий, Vivus (прикметнi самоозначення творця iз довгого шерегу численних Франкових псевдонiмiв) – i досi Невiдомий (ще одне характерне лiтературне iм’я автора «Мойсея»). Тож, аби збагнути правдивий маестат його вiщого слова, конечно необхiдно подолати гравiтацiю псевдомiту, вiдсунути «важку гiератичну брилу «каменяра» вiд живого, вiчно живого Франка» (Євген Маланюк), «вiдбронзувати», «вичаклувати» цього заклятого лицаря украiнського слова з полону стереотипiв.
Звiсно, було б безглуздо заперечувати «каменярський» нерв Франковоi творчости. Вiн таки справдi притаманний борцевi-громадяниновi, що завдання свого життя бачив у тiм, щоби «простувать в ходi духовi шлях i вмирати на шляху», прокладати новi гостинцi крiзь скелi й пустелi, нехай i вимощуючи iх власними кiстьми, i до скону «не кинув каменярський молот», безупинно лупаючи ним скалу консерватизму, байдужости й духовоi iнертности. Проте огром франкiвського творчого макрокосмосу далеко не зводиться до самоi лишень «каменярськоi» iпостасi.
Бо Франко – далеко не тiльки Каменяр, а ще й понурий, блiдий Лицар, замрiяний i сп’янiлий в «крiпко-любовних» обiймах примарноi «хитрицi»-русалки; i натхненний Сiяч, що благодатноi весняноi пори сiе «думи вольнii» й «жадобу братолюбiя» в пухку рiллю всеплодющоi матерi-землi; i розкутий Наймит, що випростався, скинувши з хлопських плечей «недолi й тьми ярмо»; й одержимий мисливець на Беркутiв-царiв, що люто ненавидить усяку тиранiю; i Рубач, що просiкае сокирою шлях крiзь темну пущу – до осяйного свiтла волi, правди i добра; i тюремний в’язень, життевий простiр якого обмежений кам’яними мурами несвободи; i першогрiшник Каiн, який по вбивствi брата спромiгся вiдкрити у власнiм серцi високу iстину любови; i закоханий у власну мрiю лiричний герой «Зiв’ялого листя», що з виру непогамованих пристрастей стрiмголов кидаеться в «безпам’ятну могилу» нiрвани; i зневiрений у давнiх iдеалах i рожевих iлюзiях молодости зболений самiтник-вiдлюдько «днiв журби»; i розполовинений самозрадою Мирон iз «Поединкiв» та «Похорону», що здобувае iлюзiю заспокоення хiба на днi пекельного «озера студеного»; i розважливий мудрець-моралiст, що з морських глибин святих книг видобувае для своiх сучасникiв перли вiковiчних iстин; i суворий аскет iз палким серцем, Іван Вишенський, на роздорожжi мiж особистим спасiнням та служiнням своему народовi; i вiдважний войовник-конкiстадор, що вiдкривае новi недовiдомi землi в духових океанах; i тривожний украiнський Єремiя, який, почувши в серцi своiм голос Божий, кинув батькiвський дiм та молодую невiсту, аби своiм криком i плачем збурювати оспалу громаду; i, звичайно, Мойсей, пророк, не визнаний власним народом, якому судилося по сорокалiтнiй мандрiвцi сконати на самiм порозi землi обiтованоi… Але, може, чи не найбiльше – semper tiro, вiчний учень, вiчний новак, «вiчно молодий початок шляхiв» (Павло Филипович), що до сивих лiт зберiг чисте серце «малого Мирона», напоене огнем iз батькiвськоi кузнi.
Франко тотожний кожнiй зi своiх символiчних «ролей» i мистецьких реiнкарнацiй, та воднораз не рiвний жоднiй iз них. Ба навiть бiльший вiд iхньоi суми. Бо iнодi здаеться, що в душi митця жили й сперечалися, ба навiть сходились у досмертному герцi принаймнi декiлька рiзних «я». Цiла його художня творчiсть постае як грандiозне сказання-притча про безконечнi поединки – ненастаннi борсання людського духа межи «чоловiцтвом» i «звiрством», животворним подихом Весни i смертоносним «ледяним вiтром» Зими, темним Агрiманом й Ормуздом «ясним, молодим», Бiлим i Чорним демонами, ангелом Жизнi та ангелом Смерти, «темним демоном пустинi» Азазелем i всесильним Єговою, – зрештою, межи Богом i Дияволом. Та найболючiшi з цих двобоiв – внутрiшнi (як-от зудар авторських двiйникiв – правдивого й фальшивого Миронiв – iз прозового й поетичного «Поединкiв» та «Похорону»). І водночас не менш постiйним i невгамовним було й прагнення письменника до внутрiшньоi цiльности, погодження противностей, жадання синтезу, а чи не найiстотнiша з Франкових поетичних декларацiй – iдеал «цiлого чоловiка» – досконалого «я» повноi, гармонiйноi й дiяльноi людини, що живе й творить у мирi й злагодi зi собою, зi свiтом i з Богом.
Властиво, екзистенцiйна дiялектика iманентно-людськоi онтологiчноi можинности-суперечливости (виявноi насамперед у колiзii двiйництва, одному з лейтмотивiв лiтературного доробку автора «Мойсея») й деонтологiчноi внутрiшньоi едности-цiлiсности – субстанцiйна основа унiверсальноi особистости Франка[1 - Див. докладнiше: Тихолоз Б. Дiалектика цiлiсностi i роздвоення у фiлософськiй поезii Івана Франка: iдеальне «я», криза iдентичностi й трагiчний катарсис // Тихолоз Б. Психодрама Івана Франка в дзеркалi рефлексiйноi поезii: Студii / Художник В. Мельник. – Львiв: ЛНУ iм. Івана Франка, 2005. – С. 107—151.], вдало скристалiзована в символiчному образi тисячострунноi арфи, всiм струнам якоi – «стрiй один».
Унаслiдок напрочуд багатогранноi, неоднозначноi, внутрiшньо конфлiктноi й мiнливоi природи власного таланту Франко (як фiлософсько-антропологiчний та психоестетичний феномен) мае дивовижну здатнiсть випорскувати iз тенет будь-яких формул i доктрин, дефiнiцiй i моделей його життетворчости. Будь-якi науковi «полички» й «шухлядки» виявляються занадто тiсними для Франка, i не тiльки тому, що його неймовiрний (як для однiеi смертноi людини!) за обсягом доробок просто-таки не помiщаеться в iхнiх рамцях, а насамперед з тiеi причини, що духовий досвiд цього чоловiка, досвiд його самотворення i водночас нацiо- й культуротворення – принципово вiдкритий, незакiнчено-нескiнченний, неостаточний. А вiдтак – здаеться, Франко й по смертi (як робив це часто-густо за життя в запальних дискусiях та полемiках iз сучасниками) завзято протестуе проти всiляких остаточних налiпок-ярликiв, доктрин i особливо – квазiмiтологiчних формул-iдеологем (на кшталт радянських штампiв «революцiонер-демократ», «войовничий атеiст», «буржуазний нацiоналiст», iз новiших, постмодерних, – «народник»), у якi марно намагаються його увiбгати запопадливi нащадки.
Мабуть, саме тому будь-яке категоричне твердження щодо життетворчостi Франка неодмiнно наражаеться на ризик неповноти й однобiчности. Так, якщо скажемо, що Франко – поет думки, аналiтичного розуму, фiлософського iнтелекту, то задля справедливости одразу ж мусимо додати, що вiн – ще й поет гарячого, чуйного, зворушеного серця, глибокого емоцiйного переживання. Або, скажiмо, Сергiй Єфремов цiлком слушно стверджував, що Франко – «спiвець боротьби i контрастiв»; а проте не менш слушною була б i протилежна теза: тiею-таки мiрою вiн – спiвець гармонii i любови. Коли ж, до прикладу, постулювати, що Франко – поет-книжник, мiцно вкорiнений в культуру писаного й друкованого слова (а це – безперечна правда), з мiркувань науковоi коректности обов’язково доведеться зробити застереження, що не меншу роль серед джерел його поетики вiдiгравали й iншi джерела – як-от усна народна творчiсть та й просто – життевi явища, обставини, зустрiчi й прощання з конкретними, зовсiм не вигаданими, не «вичитаними» з книжок людьми.
«Ich bin kein Buch, ich bin ein Mensch mit seinem Widerspruch» (нiм. «Я не книжка, я людина зi своiми суперечностями»), – говорив про себе один iз Франкових персонажiв, старий Лiмбах, цитуючи «Останнi днi Гуттена» Конрада-Фердинанда Маера (див. автобiографiчне оповiдання «Гiрчичне зерно»); але цю афористичну формулу з повним правом можна прикласти й до самого письменника. Вiн – рiзний, надзвичайно розмаiтий усерединi самого себе, суперечливий i непередбачуваний, i водночас – цiлiсний, единий i неповторний. Франко через те не помiщаеться в прокрустовому ложi будь-яких редукцiонiстських схем, що вiн – генiй, i мiряти його треба iншою мiрою, нiж пересiчну сiру посереднiсть, – мiрою «великого астрального тiла, що грiе всю Украiну, а свiтить далеко дальше»[2 - Черемшина Марко. Фрагмент моiх споминiв про Івана Франка // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. стаття i прим. М. І. Гнатюка; Худож. оформл. Б. Р. Пiкулицького. – Львiв: Каменяр, 1997. – С. 284.] (саме таке враження справив вiн на Марка Черемшину). На всiх його витворах, хай не завжди довершених i далеко не рiвноцiнних, завше, одначе, лежить печать великого духа – печать генiяльности.
Мiряти ступiнь обдарованости видатних творцiв – справа невдячна. Проте генiяльнiсть Франка не пiдлягае жодному сумнiвовi. Вiн – генiй у найбуквальнiшому i найточнiшому сенсi цього слова. У нього виразно простежуються всi дефiнiтивнi риси генiяльности: багатограннiсть обдарування, унiверсалiзм дiяльности, фiлософська широчiнь свiтогляду, надвисока продуктивнiсть працi, оригiнальнiсть i новаторський характер творчости, високий iнтелектуалiзм, значна пiзнавальна активнiсть, одержимiсть патосом само- i свiтоосягання, пристрасне зацiкавлення «вiчними» питаннями людського iснування, глибоке проникнення в соцiяльно-полiтичнi, iдеологiчнi, фiлософськi, етичнi, естетичнi проблеми своеi доби, творче (iнодi радикальне) переосмислення традицiй минувшини, умiння передбачати майбутне (до прикладу, неспростовне свiдчення пророчого дару Франка – фiлософський прогноз згубних соцiяльних наслiдкiв марксизму в працях «Що таке поступ?», «Соцiялiзм i соцiял-демократизм», передмовi до збiрки «Мiй Ізмарагд» та iн.).
Це була людина-«перехрестя», навстiж вiдкрита до свiту, яка з чутливiстю iнтелектуального сейсмографа жадiбно ловила найтоншi коливання духовоi атмосфери часу та своiм фанатичним культуро-творчим трудом будувала «золотий мiст зрозумiння i спочування мiж нами i далекими людьми, давнiми поколiннями», i водночас людина-«поступ», котра силою своеi iндивiдуальности немовби репродукувала «в онтогенезi» культурно-iсторичний «фiлогенез» своеi епохи. Урештi – людина-«унiверсум», неповторний мiкрокосмос, рiвновеликий макрокосмосу у своiй загадковостi й нескiнченностi. І саме завдяки своiй межовiй вiдкритостi, еволюцiйнiй змiнностi, дивовижному унiверсалiзму, а вiдтак – складностi, навiть амбiвалентностi феномен Франка – власне як унiкальний людський феномен – посiдае небуденне мiсце не тiльки в iсторii нашоi культури, але й у досвiдi становлення новоевропейськоi («фавстiвськоi») людини загалом.
Як цiлий творець, «цiлий чоловiк», вiчний трудiвник, борець i бунтар, фiлософ-мислитель i артист-спiвець, сповнений весняноi радости й осiнньоi задуми, одержимий вiрою й гризений сумнiвами, завше закоханий i завше стражденний, спалюваний гарячою любов’ю до людей i вiдчайно самотнiй, – вiн, може, чи не найповнiше в украiнськiй поезii (та й украiнськiй культурi загалом) явив нам високi iстини буття: ким е людина, ким вона прагне бути й ким може стати. Людський досвiд Франковоi поезii як ненастанного вправляння у людяностi – неоцiненний.
«Каригiдно мало знаемо ми нашого Івана Франка, – наголошував Улас Самчук у програмнiй доповiдi «Велика лiтература» на установчому з’iздi Мистецького украiнського руху 1946 р. – Зводимо Його до ролi полiтичного i нацiонального будителя i будiвничого, лишаючи на боцi можливо суттевiшi Його намiри. Вiн намагався збудувати не тiльки нацiонально-соцiяльну громаду. Вiн передусiм жорстоко скальпував наше духове ество та вимiрював ступiнь температури нашоi душi. Вiн боявся за саму суть нас, нас як одиниць людських, як Божих творiв вищого порядку, яким наказано вершити i завершувати все створене на землi. Іван Франко, як нiхто з наших послiв у свiт вiчного, намагався зробити з нас людей. Людей у повному значеннi слова, людей великоi душi, людей широкоi i глибокоi натури»[3 - Самчук У. Велика лiтература // МУР: Альманах. – Збiрник 1. – 1946. – С. 51.].
Урештi, письменник сам чiтко означив людиномiрний вектор своiх творчих iнтенцiй: вiн нiколи не жадав бути гетьманом, керманичем, проводирем чи героем, лише поривався в усiй своiй дiяльностi «бути чоловiком» – «цiлим чоловiком»: «Лиш хто любить, терпить, В кiм кров живо кипить, В кiм надiя ще лiк, Кого бiй ще манить, Людське горе смутить, А добро веселить, – Той цiлий чоловiк. Тож сли всю життя путь Чоловiком цiлим Не прийдесь тобi буть – Будь хоч хвилечку ним».
«Бути чоловiком» для Франка з конечнiстю означало – бути творцем. Тобто, передусiм, поетом (недаремно етимологiчне значення давньогрецького poietes – саме творець). Його генiй в усiй своiй «тисячострунностi» вiдбився в чарiвному дзеркалi поетичного слова. Адже поезiя – направду перша скрипка у багатоголосому й величному оркестрi духу, iм’я якому – Іван Франко. Саме з неi вiн розпочав свiй творчий шлях i нею-таки його закiнчив.
Будуючи свiй поетичний унiверсум на мiцному фундаментi окцидентальних та, почасти, й орiентальних духових традицiй, Франко творив на зламi культурно-iсторичних парадигм (романтизму й позитивiзму, позитивiзму й модернiзму), i до кожноi з них причетний не лише як реципiент, а й як оригiнальний спiвтворець. Тож природно, що драма його свiтоглядно-естетичноi еволюцii – складна й багаточастинна.
Двi поетичнi книги: перша, дебютна – «Баляди i роскази» – та остання, пiдсумкова – «Із лiт моеi молодости», – пролог та епiлог цiеi драми, що немовби утворюють золоте кiльце Франковоi поезii, великий цикл вiчного повернення духа на круги своя, до корiння, ad fontes. У цих книгах зiбрано лiро-епос «молодечого романтизму», наснажений розумiнням поезii як «iскри божества», а вiдтак осяяний «вiчними огнивами духа» – «творчою силою iз любвою». Цi несмiливi первiстки Франкового генiя ще не завжди формально довершенi, хоч i взорованi на високi зразки книжноi й народноi культури, але завжди по-молодечому щирi. Твори Джеджалика (перший Франкiв псевдонiм) оповитi легким флером юнацькоi меланхолii, проте наснаженi всепереможним християнським оптимiзмом. Вони сповненi незахитаноi ще вiри в «божеськiсть людського духа», у майбутнi звершення «пiд знаком хреста пречудним», у те, що «Божа Мати – у нашiй хатi», в богообранiсть та iсторичну мiсiю украiнського народу, дух якого сконцентровано в його словi, в «пiснях народних» (саме так називався Франкiв сонет, що став його дебютною публiкацiею).
У добу буремних випробувань «пророцтва i бунту» Франкова поезiя (здебiльшого зiбрана в достоту епохальнiй книзi «З вершин i низин», яка для тогочасноi галицькоi молодi стала другим «Кобзарем») iз побожного священнодiяння перетворюеться на знаряддя громадськоi працi на полi народного поступу i зброю полiтичноi боротьби. На змiну Джеджаликовi приходить Мирон; наiвнiй релiгiйностi «романтичного iдеалiзму» протиставляеться рацiоналiстичне богоборство; вектор «фiлософськоi вiри» переорiентовуеться з трансцендентного «царства небесного» на земний свiт iз його суперечностями й вадами; людський дух з абстрактноi «iскри божества» перетворюеться на суспiльно активну, революцiйну силу. Не вiдродження «предкiв слави», а творення «нового життя» стае насущним завданням. Для його виконання на авансцену виходить новий лiричний суб’ект – герой-пролетар, колишнiй наймит, а тепер – каменяр поступу, для якого жити – означае боротися й працювати – не для себе самого, а для всiх людей. Дух «трагiчного оптимiзму» (термiн Дмитра Донцова) лучить у собi фаталiстичну приреченiсть iндивiда та життествердну вiру в прийдешне «щастя всiх», бадьорий веснянковий благовiст молодого борця та осiнньо-нiчнi настроi скорботноi задуми, революцiйнi заклики й гiмни та притишенi голоси «генiiв ночi». «Реальна поезiя» пори «вершин i низин» – це поезiя боротьби i контрастiв, поезiя «новоi думки, …новоi, енергiчноi дикцii».
Одначе на наступному етапi Франковоi творчости – в перiод «днiв журби» – в авторськiй естетичнiй свiдомостi переважае вже трагiчно-песимiстичне свiтовiдчування, близьке до позицii героя «лiричноi драми» «Зiв’яле листя». У цiй перлинi украiнськоi та, без перебiльшення, свiтовоi iнтимноi лiрики, первоцвiтi нацiонального поетичного модерну, розгортаеться драматично напружена i водночас тонко нюансована екзистенцiйна дiялектика еросу i танатосу, що владарюють душею й долею протагонiста, який, переходячи пекельнi кола нероздiленоi любови, iз закоханого юнака стае зневiреним самогубцем, а з поета-романтика – поетом-декадентом. Разом iз тим i його омрiяна обраниця iз захмарного п’едесталу «вiчноi жiночности» падае в безодню мiськоi клоаки, iз прекрасноi й пречистоi дiви перетворюючись на жiнку-вампа, жiнку-привида, жiнку-повiю. Тим часом Франкiв «Вертер», згубивши надiю здобути недосяжний iдеал, знаходить вихiд у суiцидi, не в змозi протистояти фатальнiй гравiтацii небуття.
Та серед «правдивих Schmerzenskinders» (нiм. «дiтей страждання») кризовоi доби Франковоi життетворчости (останнiх лiт ХІХ ст.) – не тiльки поетичнi витвори модерноi фiлософii «болю iснування», а й максими фiлософii гуманности високоi проби. Лiк на особистi й громадськi душевнi хвороби схилку вiку поет вiднаходить у проповiдi «щиролюдськоi моральности», котру черпае з давнiх пам’яток сакральноi лiтератури i протиставляе облуднiй новочаснiй «формальнiй релiгii… ненависти та клясовоi боротьби» – марксизмовi. Гуманiстично iнтерпретована християнська етика лягла в основу художньоi iдеологii книги «Мiй Ізмарагд» (а також i ii «другого, побiльшеного видання» – збiрки «Давне й нове»), де злиденному, невтiшному сущому iндивiдуальноi й соцiяльноi дiйсности (цикли «Поклони», «По селах», «До Бразилii», «Із злоби дня») протиставлений iдеал морального належного (найповнiше явлений у гномiчно-параболiчних вiршах-«iзмарагдах» циклiв «Паренетiкон», «Притчi» й «Легенди»). Домiнантним лiричним суб’ектом цiеi «учительноi» поезii, об’еднаноi «спiльним дiяпазоном морального чуття i темпераменту», стае вже не поет-громадянин, а фiлософ-мудрець, моральний наставник свого народу, проповiдник правдивоi доброчесности. Його м’який, ненав’язливий дидактизм sub specie aeternitatis урiвноважуе жалощi й болiння змученого серця.
А проте вони з новою силою вириваються з пiдсвiдомости на свiтло денне в найсуб’ективнiшiй iз Франкових збiрок – «Із днiв журби», iнтимному щоденниковi поетовоi душi, згризеноi резигнацiею й алiенацiею. Самопiзнання митця як «внутрiшньоi людини», проникливий, глибинний лiризм та зосереджений автопсихологiзм визначають мистецьку «фiзiономiю» цiеi книги рефлексiй i медитацiй, ностальгiйних споминiв i розчарувань, сумнiвiв i… – вiднайдення новоi свiтлоi вiри в «рiзнороднiсть духа» й «рожевi блиски iдеалу» (цi мотиви особливо увиразнюються в останньому циклi збiрки, «В пленерi»).
Подолання зневiри в людських спроможностях змiнити свiт на краще ознаймило трiумфальне повернення вiри в «силу духа» – прихiд золотоi пори «Мойсея» i «Semper tiro». У нове столiття поет увiйшов «мужем свiтла» (Симон Петлюра), мудрецем iз душею мужнього конкiстадора. Зрiлий, досвiдчений чоловiк промовляе тепер до читача, навчитель життя i нацiональний проводир, втомлений, але не зломлений життевими випробуваннями, semper magister – i semper tiro, буремний дух якого, за Миколою Зеровим, «одстоюеться нарештi в сосудах гуманности i фiлософiчного спокою»[4 - Зеров М. Франко-поет // Зеров М. Твори: В 2 т. – Т. 2: Історико-лiтературнi та лiтературознавчi працi. – К.: Днiпро, 1990. – С. 487].
У перiод «влади творчого духа» (Павло Филипович) дедалi бiльше активiзуеться звертання до мудрости вiкiв, закодованоi у словi, передусiм, художньому; поглиблюеться проникнення у смисловi глибини iнтертексту свiтовоi культури через оригiнальне, здебiльшого полемiчне перетлумачення «старих тем». У книзi «Semper tiro», де найповнiший вияв знайшла Франкова «адорацiя штуки» (обожнення творчоi сили мистецтва, його онтологiчноi самоцiнности й невичерпальности), в епiцентрi гетеанськи виваженоi, майже «олiмпiйськоi» фiлософсько-поетичноi рефлексii – проблеми сутности й призначення мистецтва, сенсу творчости (цикл «Semper tiro»), етичного вдосконалення людськоi натури («Із книги Кааф»), мiсця й ролi людини взагалi й митця зокрема в нацiонально-суспiльному життi та вселюдськiй iсторii («На старi теми»). Лiрика цiеi найдовершенiшоi Франковоi збiрки – квiнтесенцiя екзистенцiйного досвiду поета-мислителя, кристалiзацiя його етичноi, естетичноi та iсторiософськоi концепцiй. «Semper tiro» немовби вивершуе величний поетичний свiт письменника дорогоцiнним каменем-«брильянтом» щироi гуманности, що «пливе з криницi чистоi любови».
У поетичному космосi Франка, одначе, крiм «сузiр’я Лiри» (достоту «тисячострунного» оркестру лiричних вiршiв, циклiв i збiрок), яскраво сяе ще й велична «Плеяда» поем найрiзноманiшоi тематики, емоцiйноi тональности й творчоi генези – соцiяльно-побутових («Панськi жарти», бiльшiсть «Жидiвських мелодiй» та частина «Галицьких образкiв», низка незавершених творiв – «Нове життя», «Лiсова iдилiя» та iн.), казково-легендарних («Лис Микита», «Абу-Касимовi капцi», «Коваль Бассiм», «Бiдний Генрiх», «Істар», «Сатнi i Табубу», «Поема про бiлу сорочку» й iн.), iсторичних («На Святоюрськiй горi», «Ор i Сирчан» («Євшан-зiлля», «Кончакова слава»), сатиричних («Ботокуди», «Вандрiвка русина з бiдою», той-таки «Лис Микита» тощо). Та найпомiтнiше мiсце серед рясного грона творiв цього жанру посiдають, мабуть, усе-таки чотири фiлософськi поеми: «Смерть Каiна», «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей» – «дiямантова корона» Франка-поета, вiнець цiлоi його велегранноi творчости. Саме завдяки цим архiтворам його iм’я стоiть в одному ряду з найбiльшими генiями людства – митцями-фiлософами Данте, Шекспiром, Мiльтоном, Гете, Байроном.
Ув основi складних сюжетних та проблемно-смислових колiзiй кожноi з цих поем лежить, назагал, едина екзистенцiйна протомодель, що концентруе в собi центральнi антиномii людського буття (життя, смерти й безсмертя): самотнiй пасiонарний герой (авторське символiчне alter ego), одержимий власною мiсiею, проте вiдторгнений од свого суспiльства, в межовiй ситуацii, в станi глибокоi екзистенцiйноi кризи, унаслiдок напружених духових пошукiв, через випробування вiдчуженням, самотнiстю, сумнiвами, зневiрою, резигнацiею, самобичуванням, внутрiшнiм роздвоенням i навiть зрадою, зазнае духового прозрiння i просвiтлення, вiдкидаючи спокуси i сумнiви та вiдкриваючи недовiдому досi високу iстину на порозi власноi смерти; переживае трагiчний катарсис, але, через нездоланний бар’ер мiж пророком i масою, вiдходить у вiчнiсть (гине / вливаеться в божественну сутнiсть), так i не осягнувши своеi мети, не вiднайшовши порозумiння зi своею громадою i не передавши iй здобутоi (нововiдкритоi) iстини. Вочевидь, ув основi цiеi моделi – життевий досвiд самого поета, який надто часто у своiй Вiтчизнi почувався самотнiм пророком, що волае серед пустелi нiмоти й оспалости.
Якщо у згаданих шедеврах Франкового поетичного епосу трагiчнi суперечностi людського буття трактуються у власне фiлософськiй площинi, то в неперевершеному архiтворi його драматургii – драмi «Украдене щастя» (яку з погляду генологiчноi природи, либонь, доречнiше було б окреслити як трагедiю: адже тут присутнi всi класичнi «арiстотелiвськi» жанровизначальнi чинники – трагiчний патос, трагiчнi характери, трагiчна розв’язка й трагiчний катарсис) – вони висвiтлюються насамперед у суспiльно-психологiчному ракурсi. Утiм, банальна, на перший погляд, житейська iсторiя «з сiльського життя», що розгортаеться в межах тривiяльного «любовного трикутника» нiбито «коло 1870 року в пiдгiрськiм селi Незваничах» (а насправдi – вiчна i всюдисуща, як саме життя), пiд пером великого майстра слова, глибокого душезнавця й пристрасного людинолюба виростае до мiрила екзистенцiйно-антропологiчноi драми, головнi героi якоi – Людина i Доля. Кожен iз головних героiв цiеi драми (Анна, Микола, Михайло), немовби мiтологiчний цар Едiп, у пошуках власного украденого щастя почуваеться iграшкою в руках Фатуму – i водночас протистоiть йому мiрою своiх людських спромог.
Третя «галактика» Франкового художнього свiту (поруч iз поезiею та драматургiею) – це многобарвний свiт малоi та великоi прози – мозаiчна епопея людського життя, мистецька енциклопедiя етнiчних, соцiяльно- та iндивiдуально-психологiчних типiв, галицька «книга битiя» i «людська комедiя», що в цiлостi своiй становить, за далекосяжним задумом автора, досконалий «образ нашоi суспiльности в рiзних ii верствах, у рiзних змаганнях, працях, заробiтках, стражданнях, поривах, iлюзiях та настроях» упродовж ii кiлькастолiтньоi iсторii – вiд «iдеального громадiвства» часiв Галицько-Волинського князiвства (радше змодельованого, нiж власне зображеного в не стiльки iсторичнiй, скiльки утопiчнiй повiстi «Захар Беркут») – до реальноi iсторичноi ситуацii Франковоi сучасности (може, набiльш стереоскопiчно змальованоi в романi «Перехреснi стежки», у жанровiй структурi якого вдало синтезовано iнтелектуально-фiлософський, соцiяльно-психологiчний, любовний та кримiнальний генологiчнi первнi).
За спостереженнями франкознавцiв, загальну констеляцiю Франковоi прози утворюють «сузiр’я» проблемно-тематичних циклiв, що об’еднують у собi твори-«планети» (епiчнi жанри середньоi та великоi форми: романи та повiстi) та твори-«сателiти» (малi епiчнi жанри: новели, оповiдання, казки тощо): «бориславський» нафтопромисловий цикл («Борислав смiеться», «Boa constrictor» та ще 6 менших за обсягом текстiв); цикл творiв iз кримiнальним сюжетом («Основи суспiльности», «Для домашнього огнища», «На днi» та низка iнших «тюремних» оповiдань); «роман виховання» в новелах («Не спитавши броду») та iншi твори про дiтей i школу; твори сiльськоi тематики («Свинська конституцiя» та iн.); твори з життя iнтелiгенцii («Лель i Полель», «Перехреснi стежки» та iн.); iсторична белетристика («Петрii i Довбущуки», «Захар Беркут» i деякi iншi); цикл любовних iсторiй («Манiпулянтка», «Сойчине крило» etc.); сатиричнi казки та оповiдання («Доктор Бессервiссер», «Казка про добробит» тощо); казки для дiтей (збiрка «Коли ще звiрi говорили»); мемуарнi оповiдання («У кузнi», «У столярнi» та iн.); фiлософсько-символiчна проза, позначена тяжiнням до модернiзму («Поединок», «Рубач», «Терен у нозi», «Як Юра Шикманюк брiв Черемош», «Великий шум» та iн.)[5 - Див. докладнiше: Денисюк І. Новаторство Івана Франка-прозаiка // Записки НТШ. – Львiв, 2005. – Т. 250: Працi Фiлологiчноi секцii. – С. 52—66.].
Загалом, Франкова проза, як i поезiя та драматургiя, за влучним висловом Івана Денисюка, стала «iн’екцiею европеiзму» в украiнську лiтературу, прищепивши на нацiональному грунтi модернi форми й засоби художньоi виразности, новочаснi естетичнi та фiлософськi iдеi, «вiчнi» теми й проблеми метаiсторичного та вселюдського значення.
Стильова палiтра Франковоi творчости напрочуд широка: iсторично запiзнiлий «молодечий романтизм» «Баляд i росказiв», «Петрiiв i Довбущукiв» та «Трьох князiв на один престол» (подекуди з рудиментами просвiтницького класицизму); «науковий» та «iдеальний» реалiзм як домiнанта естетичноi «фiзiономii» творiв кiнця 1870-х – початку 1890-х рр. (зокрема поетичноi книги «З вершин i низин» та численних оповiдань i повiстей) з виразною тенденцiею до натуралiзму (як-от у «Тюремних сонетах», повiстi «Boa constrictor» та iнших творах «бориславського циклу»); ранньомодернiстичнi (зокрема «декадентськi», символiстичнi, неоромантичнi, неокласичнi, iмпресiонiстичнi, експресiонiстичнi, ба навiть сюрреалiстичнi) «симпатii» Франковоi музи на зламi ХІХ—ХХ ст. (у т. ч. «об’яви декадентизму» в «Зiв’ялому листi», фiлософсько-психологiчний iмпресiонiзм «Із днiв журби», «новоромантизм» «Похорону», «Мойсея» i «Semper tiro», елементи експресiонiзму та сюрреалiзму в новелiстицi останнiх рокiв життя – «Син Остапа», «Неначе сон»)… Окремоi згадки вартi власне франкiвськi iндивiдуально-стильовi трансформацii класичноi культурноi спадщини (зокрема сакральноi – канонiчноi та апокрифiчноi лiтератури), насамперед тонко стилiзований «неомедiевiзм» «Мого Ізмарагду», перегодом уплетений у панорамну еклектику «Давнього й нового»…
Та кожен зi згаданих художнiх напрямiв пiд пером поета отримав своерiдне, власне франкiвське заломлення, а в сумi вони витворюють довершений мистецький автопортрет небуденноi, повносилоi й повноцiлоi авторськоi особистости. «…Мое найвище бажання як писателя i поета: щоб мое слово було ясне i щоби в ньому, як в дзеркалi, виднiлося людське, щиролюдське лице», – одверто й прозоро формулював Франко свое естетичне кредо в передмовi до «Мого Ізмарагду». І вiрнiсть йому зберiгав завжди.
У власнiй художнiй творчостi вiн випробував чи не всi вiдомi на той час лiтературнi жанри (вiд мiнiятюрного афоризму-гноми до поеми-епопеi, вiд закличних гiмнiв i гнiвних iнвектив до розважливих рефлексiй i парабол, вiд реалiстичного образка до мiстичноi вiзii, вiд «новели акцii» до «новели настрою», вiд iсторичноi чи соцiально-психологiчноi повiсти до iнтелектуального роману, вiд сократичного дiялогу до драми-казки, вiд соцiяльноi комедii до народноi трагедii…). Творив письменник i синкретичнi, змiшанi жанровi конструкцii, як-от новела-притча («Хмельницький i ворожбит»), казка-притча («Рубач»), повiсть-новела («На днi», «Сойчине крило», «Як Юра Шикманюк брiв Черемош»), поема-казка («Лис Микита», «Абу-Касимовi капцi», «Коваль Бассiм»), драма-казка («Сон князя Святослава») та багато iн.
Франко-прозаiк використовував найрiзноманiтнiшi форми нарацii (вiд традицiйного уснооповiдного «Я-оповiдання», «верстатного» оповiдання-нарису та оповiдання «в модусi спомину» – до нових для тогочасного письменства форм лiтературно-писемноi нарацii, одностороннього дiалогу та «потоку свiдомости»[6 - Див.: Легкий М. Форми художнього викладу в малiй прозi Івана Франка. – Львiв: Львiвське вiддiлення Інституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни, 1999. – 160 с.]); Франко-драматург однаково блискуче володiв мистецтвом сценiчного дiялогу та монологу; а Франко-поет майстерно апробував чи не всi можливi версифiкацiйнi форми (вiд вдалих iмiтацiй народного, античного й давньосхiдного вiршування до складних полiметричних конструкцiй, вiд класичних силабо-тонiчних нормативiв до перших в украiнському письменствi верлiбрiв), сягнувши вершин вiртуозного володiння художнiм словом (особливо в канонiчних формах овiдiiвського елегiйного дистиха, петраркiвського сонета, дантiвськоi терцини й байронiвськоi октави, шекспiрiвському медитативно-фiлософiчному бiлому вiршi й нi на кого не схожих блискучих варiяцiях за мотивами народних пiсень). Варто сказати, до прикладу, що, за спостереженнями франко- й вiршознавця Валерiя Корнiйчука, з 61 поезii «Зiв’ялого листя» кожна мае унiкальну ритмiко-iнтонацiйну структуру, i жодного разу митець не повторив однiеi й тiеi ж конструкцii; а всi 9 сонетiв збiрки «Із днiв журби» поет «одягнув» в «унiформу» з абсолютно рiзним способом римування – подиву гiдна мистецька винахiдливiсть![7 - Див.: Корнiйчук В. Лiричний унiверсум Івана Франка: горизонти поетики: Монографiя. – Львiв: ЛНУ iм. Івана Франка, 2004. – С. 388—416, 436.] Тож «кришталь поезii» i «римiв блискiтливая емаль» насправдi були об’ектом пильноi уваги й наполегливого експериментування того, хто нiбито, за власним визнанням, не прагнув творити «майстерверкiв», не дбав «о викiнчення форми» i насамперед пiклувався про змiст художнього твору, закладену в ньому думку. І досi ще, на жаль, поширене шаблонне уявлення про Франка як поета глибоких i злободенних iдей, але слабоi вiршовоi технiки – не бiльше, нiж iще один облудний стереотип, обгрунтовано спростований ще в статтi «Франко-поет» (1925) Миколи Зерова – великого знавця секретiв поетичноi майстерности, який уважав, що «нiхто з украiнських поетiв не показав такоi розмаiтости вiрша», як автор «Зiв’ялого листя» та «Мойсея»[8 - Зеров М. Цит. праця. – С. 464.].
