скачать книгу бесплатно
Тож у творчому арсеналi Франка-письменника – не лише важкий каменярський молот, знаряддя працi й боротьби, призначене для того, аби прорубувати простий шлях крiзь непорушну скелю безпросвiтного провiнцiялiзму – туди, «де видно свiтло, де пахне воля, де яснiють вселюдськi iдеали», – але й «тонкий рiзець Петрарки», за допомогою якого митець вигранював «форму майстерну, мов рiзьблена чарка», що в неi вiн переливав свою любов, своi найглибшi, найiнтимнiшi переживання.
«Багата образами й iдеями, колоритна й ароматна, немов квiтучий луг, поезiя Франка обiймае рiзнi сфери чуття, виблискуе оригiнальнiстю й силою», – стверджував Михайло Коцюбинський[9 - Коцюбинський М. Иван Франко. Биографическая заметка // Коцюбинський М. Твори: В 7 т. – Т. 4. – Киiв: Наук. думка, 1975. – С. 27.]; проте цей висновок можна поширити на всю лiтературну творчiсть автора «Зiв’ялого листя» та «Мойсея», «Захара Беркута» та «Перехресних стежок», «Украденого щастя» та «На склонi вiку»…
У цiй полiфонii художнього слова кожен може знайти те, що йому до смаку: свiдомий громадянин, гарячий патрiот – полум’янi революцiйнi заклики, нацiональнi гiмни, бойовi пiснi; закоханий юнак – шедеври iнтимноi, у тiм числi й еротичноi лiрики; книжник-любомудр – глибокi фiлософськi рефлексii й афористичнi моральнi повчання; дослiдник iсторii – епiчнi образки минувшини й поетовоi сучасности; охочий до смiху – дотепнi зразки гумору й сатири; вибагливий естет – мистецькi архiтвори-шедеври, у яких глибинний змiст гармонiйно поеднаний iз довершеною словесною формою й новаторською, свiжою образнiстю.
«Франко iнтересний, в якому б розрiзi, в якому б перекроi ми б не взяли його поезiю», – слушно вiдзначав той-таки Микола Зеров. І не тiльки поезiю – хочеться доповнити лiдера «неокласикiв»; проза й драматургiя не меншою мiрою заслуговують на пильне вдивляння в секрети лiтературноi творчости. У кожному з вимiрiв Франкового художнього мультиверсуму – проблемно-тематичному, iдейному, образному, стильовому, жанровому, версифiкацiйному, мовностилiстичному – перед читачем постае надзвичайне багатство й розмаiття тонiв i пiвтонiв, барв i вiдтiнкiв, якого б вистачило не на одного митця. Нi, таки не «каменярський молот», а радше грацiйна «тисячострунна арфа» заслуговуе бути тим «фокусним», «iзмарагдовим» образом, який найадекватнiше символiзуе iстоту Франковоi творчости.
Водночас слiд вiдзначити глибинну, органiчну еднiсть усiеi творчости Франка (художньоi, науковоi й публiцистичноi), в усiй ii еволюцiйнiй багатоетапностi, багатожанровостi й багатостилевостi. Адже, як пам’ятаемо, «всiм струнам стрiй один»! Так, апокрифiчнi сюжети й мотиви, що е предметом невсипущоi уваги Франка-вченого, раптом «оживають» у його художнiй практицi (пор. генезу лiричноi медитацii «Як голова болить!..» зi збiрки «Semper tiro»). Переклади знаходять продовження в оригiнальнiй творчостi (скажiмо, Байронiв «Каiн» – у «Смертi Каiна», «Райнеке Фукс» Гете – в «Лисi Микитi» тощо). Однi й тi ж (вочевидь, особливо важливi для автора) сюжети вiн розробляе i в прозовiй, i в поетичнiй формi (до прикладу, «Поединок», «Рубач», «Похорон», «Терен у нозi»). Дiялектичний взаемозв’язок усiх форм творчоi самореалiзацii Франка, усiх ii родiв i жанрiв, iхне взаемонасвiтлення i взаемозаплiднення – одне з найважливiших джерел його натхнення.
Мав рацiю Василь Щурат, коли уподiбнював творчу натуру Франка до губки, яка вбирае в себе все, щоб вiддати назовнi в трансформованому, «перетравленому» виглядi: «Коли б менi сказав хто коротко схарактеризувати Франка, я порiвняв би його з губкою, котра всякае в себе всi прояви сучасного життя, але не на те, щоб вiддати iх назад у первiснiй формi, а на те, щоб, перетравивши, задержати iх i в вiдповiдний час в вiдповiдних, часом до первiсних зовсiм не подiбних, формах i комбiнацiях показати свiтовi. Завдяки тiй прикметi душi всi так науковi, як поетичнi письма Франка зраджують велику начитанiсть в давнiх i сучасних лiтературах»[10 - Щурат В. Лiтературнi портрети. І. Др Іван Франко // Зоря. – 1896. – Ч. 1. – С. 16.].
У Франковiй творчостi чуже стае своiм, а свое, питоме здобувае статус загальнолюдського; «домашнiй» елемент збагачуеться «привозним», а той, своею чергою, одомашнюеться, доместикуеться. Так здiйснюеться великий дiалог епох i народiв – ще одне невичерпне джерело франкiвськоi творчоi наснаги. Вiн-бо й справдi був людиною дiалогу, складного й багатоаспектного дiалогу мов, культур, свiтоглядiв, традицiй, iдеологiй, нацiй, епох… Самохiть виконуючи нелегку мiсiю ретранслятора, акумулятора й популяризатора глобального загальнолюдського досвiду, всiею своею творчiстю, художньою й науковою, вiн прагнув показати, «як… широко розгалужувались i глибоко сягали духовнi впливи вiд народу до народу, вiд столiття до столiття», нiколи не забуваючи про вирiшальне значення нацiональних потреб i нацiональноi своерiдности. Бо тiльки автентичний нацiональний первень робить поеднання чужорiдних, запозичених чинникiв в культурному артефактi – саме синтезом, а не еклектикою.
У кожному разi, Франко – поза всяким сумнiвом – найвидатнiший украiнський письменник пошевченкiвськоi доби, найяскравiший «культурний герой» другоi половини ХІХ столiття, який вершинними своiми творчими здобутками сягае мистецьких обрiiв столiття ХХ. Наслiдком його титанiчноi i – що не менш важливо! – по-справжньому генiяльноi працi стали европеiзацiя, iнтелектуалiзацiя та естетизацiя нацiональноi художньоi свiдомости, ii виламування зi схоластичних умовностей псевдокласицизму, поступове долання iнерцii неокотляревщини й псевдошевченкiвських стилiзацiй, поглиблення мислительно-рефлексiйного первня при одночасному дисциплiнуваннi мистецького переживання, вiдточування творчоi майстерности на найвищих взiрцях свiтового письменства, модернiзацiя змiстоформи украiнського художнього слова.
Утiм, сам Франко далеко не вважав свiй лiтературний доробок якимось екстраординарним творчим здобутком, монументом вiчности, шедевром. Навпаки: часто скрушно скаржився, що не змiг зреалiзуватися вповнi як митець i надто багатьом задумам «поскручував голови». Його «невродженii дiти» – «невиспiванi спiви» – болiли йому вiдчайно сильно, й озивалися в снах, i волали про допомогу. Парадокс, але чи не найсильнiшими мистецьки й найодвертiшими психологiчно були його лiричнi рефлексii саме на тему власноi творчоi неспроможности й незреалiзованости. Вiн називав себе тiльки «пекарем, що пече хлiб для щоденного вжитку», i був певен, що з його «творiв дуже мало перейде до пам’яти будущих поколiнь». І в цих зiзнаннях не було анi грана пози; Франкова скромнiсть – не топос, а домежна щирiсть. Щирiсть як принцип життетворчости: «Най будуть щирi, щирi, щирi!» – ревно закликав братiв по перу. І сам був щирим наодинцi зi словом.
«Я не скiнчу тебе, моя убога пiсне, в котру бажав я серце перелить…» – скорботно зiзнавався в одному з найiнтимнiших i найзворушливiших вiршiв. Франкова творчiсть, ця велична, неповторна симфонiя людського духу, за всiеi ii многогранности й багатства, – це таки й справдi: незакiнчена п’еса великого майстра. Майстра, що так поспiшав жити й творити – повно, справжньо, чесно, – що здебiльшого просто не мав часу на дбайливе вишлiфовування створеного. Саме тому творчiсть ця така неспокiйна i рiзна, i дихання ii нерiвне й схвильоване, як подих самого життя. Але, може, в цьому й криеться ii особливий чар: чар незавершености, невикiнчености, вiдкритости в майбутне.
Велич, або трагiчний героiзм
(Замiсть епiлога)
«Свiдомо чи несвiдомо, з власного пересвiдчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши iм’я Франка, сказати б, здiймае шапку, незалежно вiд свого мiсця народження – Киiв, Карпати, Кубань чи Воронiжчина, – занотував пiвстолiття тому у своiй «Книзi спостережень» Євген Маланюк. – Тут дiе якийсь “iнстинкт величi”, який у так званих масах е значно бiльш живий, анiж припускають демагоги»[11 - Маланюк Є. Франко незнаний // Маланюк Є. Книга спостережень: Проза. – Торонто: Гомiн Украiни, 1962. – С. 83—84.].
І справдi: велич Франкова, ренесансний титанiзм його винятковоi творчоi особистости – самоочевидний факт для кожного неупередженого погляду. Грандiозна постать великого сина Якова-коваля з нагуевицького присiлка Гори з часовоi дистанцii не меншае, а навпаки, дедалi вивищуеться – i не дальшае, а дедалi ближчае до нашоi сучасности. Та чи можемо з певнiстю сказати, що за пiвтораста рокiв, що минули од часу уродин нашого нацiонального генiя, повнiстю збагнули секрет i сутнiсть його феномена, таемницю його, Франковоi, величi?
Мабуть, не помилюся, якщо стверджу: i сьогоднi перед нами все ще стоять непростi й надто важливi в контекстi нацiонально-культурного самоусвiдомлення украiнцiв питання: хто вiн, Іван Франко? Чим завдячуемо йому ми, сьогоднiшнi? Яке мiсце вiн посiдае в нацiонально-культурному просторi сучасноi Украiни i яку роль вiдiграв у ii стражденнiй iсторii? Нарештi, iншими словами, в чому полягае славетна величнiсть Франкова?
Од античних часiв великих людей заведено йменувати героями. І справдi: велич – це героiзм. Але що ж таке героiзм? Що означае – бути героем?
Героiзм – це насамперед прямостояння. «Я з тоi раси, що карка не гне, Глядить життю i смертi в очi смiло, Що любить бiй, що просто, грiмко йде На визначене iй судьбою дiло», – так окреслюе свою генеалогiю Мирон iз Франкового «Похорону», символiчне авторове alter ego. Героiчна постава – це позицiя проти течii. Бути героем – означае бути всупереч: «Против рожна перти, Против хвиль плисти, Смiло аж до смерти Хрест важкий нести!». Це поетичне кредо – незмiнний орiентир Франковоi життетворчости – вiд «Semper idem» (щойно цитованого) до «Semper tiro» з питомо франкiвською заповiддю блаженства: «Блаженний муж, що йде на суд неправих І там за правду голос свiй пiдносить, Що безтурботно в сонмищах лукавих Зацiплii сумлiння iм термосить». І ще одне формулювання цiеi-таки максими – цього разу з самого порога вiчности: «Не мовчи, коли, гордо пишаючись, Велегласно брехня гомонить… <…> Хоч би ушам глухим, до нiмоi гори, – Говори!»
Вiн не мовчав. Говорив – хай до нiмоi пустелi. Хто говорить – буде почутий. Якщо говорить – щиро.
Франко знав це. І саме тому його героiзм – справжнiй, а вiдтак не декларативний, позбавлений фальшивого патосу. Це не маестатична псевдоромантична поза, а органiчна свiтоглядна позицiя й щоденна життева практика. Тому це «негероiчний героiзм», що не усвiдомлюе себе як такий, ба навiть заперечуе власну винятковiсть.
«Та слави людськоi зовсiм ми не бажали, Бо не героi ми i не богатирi», – так атестують себе Франковi каменярi. «…Не Баярд, борець непоборимий, Не Дон-Жуан, усiх жiночих серць побiдник, Героем наших днiв, а продуцент, робiтник», – читаемо в поемi «Нове життя». «Я не генiй, синку милий…» – зiзнаеться Франко не надто гречному молодшому колезi у вiдповiдь на жорстоку iнвективу: «Не генiй ти, а взiр лиш продуцента!». У статтi «Дещо про себе самого» автор «Мойсея» зараховуе себе до когорти письменникiв-робiтникiв та ремiсникiв, що йдуть за нечисленним гуртом велетнiв-генiiв. «Не довелось геройським боем биться, Ламаться звiльна мусив, ржою вкриться», – болiсна автохарактеристика з «Мого Ізмарагду». «Зробили мене гетьманом, яким я нiколи не був i не хотiв бути, – вiдхрещуеться од ювiлейних суперлятивiв 1898 р., – зробили мене керманичем, хоч я, придивившися правдивим керманичам на дарабах на Черемошi, зовсiм не мав би охоти ним бути; зробили мене проводирем, хоч я любив лише iти в рядi…» І так пояснюе генезу свого творчого чину: «Така вже моя натура, що працi своеi не покину нiколи; се не жадне геройство, а просто елементарна сила веде мене сiею дорогою, сила моеi хлопськоi крови». Усi цi зiзнання – не риторична фiгура, а межова щирiсть; не топос скромности, а «чеснiсть зi собою».
Одначе цей «рядовий робiтник», «негероiчний герой» був-таки приречений на героiзм – своею одинокiстю. «Я любив iти в рядi i люблю, але – такого ряду не було…», – скрушно констатував свое становище одного-в-полi-воiна. Так генiяльнiсть ставала самотнiстю, а героiзм закономiрно перероджувався в трагiзм. Адже, за влучним афоризмом сучасного фiлософа Назiпа Хамiтова, «героiзм е трагiчне втiлення генiяльности у свiтi людей»[12 - Хамитов Н. Философия человека: от метафизики к метаантропологии. – К.: Ника-Центр; М.: Институт общегуманитарных исследований, 2002. – С. 294.].
Свiт людей – свiт боротьби. Жорсткоi, виснажливоi, iнодi кривавоi боротьби з обставинами, середовищем i самим собою. «Вiн iшов, не ставав, мов герой До остатнього бою, Та у серцi важка боротьба Ішла з самим собою». Це – про Мойсея, пророка й проводиря свого поневоленого народу, що знайшов свою смерть на самiм порозi землi обiтованоi. І водночас – про самого Франка.
Саме в боротьбi – i Франкiв героiзм, i його трагедiя.
Героiзм Франка – у його непохитнiй вiрi в iдеали добра й справедливости, у майбутню свободу й незалежнiсть своеi нацii, у повсякчаснiй готовностi «до великого бою за добро, щастя й волю всiх», у ненастаннiй працi i цiлеспрямованому прямуваннi дорогою поступу, у подоланнi перешкод у собi й поза собою.
Трагедiя Франка – не тiльки в нещасливому особистому життi та численних життевих випробуваннях, а насамперед у постiйнiй болючiй внутрiшнiй «борнi з самим собою», у глибоких сумнiвах у сенсi i вартостi власноi працi, у правильностi обраного шляху, у неповнiй творчiй зреалiзованостi та, нарештi, у фатальнiй приреченостi на смерть на шляху.
Трагiзм i героiзм злютованi в життетворчостi Франка, витворюючи у своему дiялектичному синтезi глибинний код його особистости й долi. Лаври героя-звитяжця вплетенi в терновий вiнець мученика. Лицар обов’язку, каменяр поступу, конкiстадор духу, апостол працi – i водночас раб волi, страдник сумнiву, трагiчний в’язень нацiонального сумлiння. Це все про нього, про Франка. І все це – правда.
Трагiчний героiзм – це, може, найадекватнiша формула Франковоi величi (хай, одначе, редуктивна й спрощена, як i всi формули).
…Понад перiоди, напрями й стилi здiймаеться в культурнiй iсторii Украiни мойсеiвська постать Франка, що творить цiлу франкiвську епоху. Епоху, яка не завершуеться з вiдходом письменника у вiчнiсть, а проростае в майбутне. «Франко зрозумiв добре, яку печать кладе на душу цiлоi нацii, i ту свою нацiю хотiв вiн бачити нацiею героiв»[13 - Телiга О. Книжка – духова зброя // Олена Телiга: Збiрник / Ред. i примiт. О. Жданович. – Детройт—Нью-Йорк—Париж: Видання Украiнського Золотого Хреста в ЗДА, 1977. – С. 122.], – писала Олена Телiга – «поетка вогняних меж» (Дмитро Донцов), нацiональна героiня Украiни, яка загинула мученицькою смертю в Бабиному Яру. Їi генерацiя гiдно i гордо пронесла «печать духа» свого духового Батька у визвольнi змагання ХХ столiття, щоб передати естафету поколiнню Василя Стуса, який, за його власним зiзнанням, вирiшив стати поетом саме пiсля прочитання Франкового «Мойсея»[14 - Див.: Стус В. Твори: У 4 т, 6 кн. – Т. 6 (додатковий). – Кн. 1: Листи до рiдних. – Львiв: Видавнича спiлка «Просвiта», 1997. – С. 349.].
«Героiчне напруження» духа, зафiксоване в словi, – ось головний чин Франкового унiверсального генiя. «В цiм героiчнiм напруженнi, в цiй перемозi над скорбним i маловiрним духом, над життевими обставинами i добою – i полягае та величнiсть Франка, в якiй тепер не сумнiваеться, здаеться, нiхто i яка не дозволить, хоч би як змiнились умови нашого життя, забути його як поета», – стверджував ще 1925 р. Микола Зеров[15 - Зеров М. Цит. праця. – С. 491.]. Через три десятилiття цю ж думку розвинув Євген Маланюк: «…Коли Іван Франко саме на цих теренах [“в iсторично i культурно здеформованих схiдньоевропейських, а в полiтично-колонiяльних безсуспiльних умовах нашоi Батькiвщини”] великою людиною став (й чим далi, тим бiльше ставатиме), то завдячувати це вiн мiг лише сам собi i виключно собi, заплативши за свою велич важкою цiною своеi страшноi бiографii, щоденною жертвою свого понадлюдського труду i щоденною боротьбою з оточенням, обставинами i самим собою. Отже, сталевiй силi своеi волi та характеру – своеi винятковоi особистости. Бо особистiсть i е, власне, те, що найбiльше вражае i вражатиме в нiм. В його характерi i нетрадицiйнiй, майже неукраiнськiй волi саме сконцентрована його велич i тiеi величi таемниця»[16 - Маланюк Є. Франко як явище iнтелекту // Маланюк Є. Книга спостережень: Проза. – Торонто: Гомiн Украiни, 1962. – С. 118.].
Чи можемо повторити цi слова нинi, з перспективи ХХІ столiття? Навiщо нам Франко – сьогоднi? За що маемо його любити й шанувати?
Чи не найкращу вiдповiдь на це питання дав 1931 р. той, хто вважав себе «малим наслiдником» Франковим – ще один генiяльний рiзьбяр слова i духа, Василь Стефаник: «За його унiверсалiзм, за його божеську працьовитiсть i за його велику, скаляну гiднiсть людську, якоi вiн мусив боронити перед своiми тодiшнiми земляками»[17 - Стефаник В. До М. Рудницького // Стефаник В. Вибране / Упоряд., пiдгот. текстiв, примiт. i словник В. М. Лесина та Ф. П. Погребенника; Авт. вступ. статтi В. М. Лесин. – Ужгород: Карпати, 1979. – С. 345], – ось за що Франко вартий вдячноi пам’ятi нащадкiв.
Його творчiсть – вiддзеркалення унiверсальних свiтових обрiiв, результат шляхетноi духовоi працi й вияв високоi «щиролюдськоi» гiдности – це унiкальний художнiй документ драматичноi (i багато в чому трагiчноi) iсторii духа, великого в своiх злетах i падiннях, радощах i стражданнях, сподiваннях i розчаруваннях, воскресiннях i похоронах. Духа, мандрiвцi якого не буде кiнця – всупереч фатальнiй обмеженостi земного iснування. Тому Франкове слово – «пролог, не епiлог», iз якого ще довго нам починатися. І сьогоднi воно промовляе до читачiв, спроможних зрезонувати цiй тисячоструннiй арфi, настроенiй за камертоном вiри в силу духа. Промовляе голосом людськоi туги i вiри, повним трагiчноi сили i величi.
Франковим голосом.
* * *
…26 листопада 1915 року вiденський професор, отець доктор Йосиф Застирець, звернувся з листом до Нобелiвського комiтету, у якому розповiв про «найбiльшого украiнського i одночасно слов’янського поета i вченого», «великого провiдника свого народу, мiжнародного генiя» – Івана Франка. Вiдзначення його багатогранноi дiяльности Нобелiвською премiею, на думку професора Застирця, мало б величезне полiтичне значення для нацiональних змагань старовинного культурного народу, який бореться за свою свободу. Це звернення пiдтримала европейська лiтературно-наукова елiта[18 - Див.: Сулима М. Украiна i Нобелiвська премiя з лiтератури // Сулима М. Книжиця у семи роздiлах: Лiт.-крит. статтi й дослiдження. – Киiв: Фенiкс, 2006. – С. 406—408.].
Проте за пiвроку Франка не стало. Похований вiн був на Личакiвському цвинтарi, у чужому гробiвцi й позиченiй сорочцi.
Франко так i не став Нобелiвським лавреатом. Упав на шляху, на порозi землi обiтованоi, не вступивши до неi, немов пророк Мойсей – до омрiяноi Палестини. Невблаганна смерть виявилась прудкiшою од свiтового визнання, забравши з собою Франка – напередоднi визвольних змагань 1917—1921 рокiв.
Та чи змалiла вiд того ця постать? Чи трагiчний етос Франковоi всежиттевоi самоофiри рiдному народовi був зведений ad absurdo? Чи iдеали правди, людськоi гiдности i свободи, за якi вiн боровся, знецiнилися, здевальвувалися? Питання риторичнi, бо справжня велич вимiрюеться не вiдзнаками й нагородами, а гравiтацiйною силою духа, спроможного променювати крiзь час i простiр – у безвiсть вiкiв. Духа, напнутого, мов тятива, – помiж землею i небом.
Немов стрiла у вiчнiсть – Франковi твори, послання до нащадкiв, заповiти й дороговкази, писанi на скрижалях нацiонального буття кров’ю огненного серця: «Ще момент – i Єгошуi крик Гирл сто тисяч повторить; Із номадiв лiнивих ся мить Люд героiв сотворить».
Читаймо. Ми ще маемо шанс стати нацiею героiв.
Богдан ТИХОЛОЗ
Поезiя
Із книги «Із лiт моеi молодости
Збiрка поезiй Івана Франка з п’ятилiття 1874—1878» (Львiв, 1914)
НАРОДНА ПІСНЯ
(Сонет)
Глянь на криницю, що iз стiп могили
В степу слезою чистою журчить;
В iй оцi личко мiсяця блищить
І сонця промiнь грае в чистiй хвилi.
З грудей землi б’ють водянii жили.
Струi живоi рух не кiнчиться й не спить,
Вода ж погожа тисячi живить
Весни дiтей, що вкруг ii обсiли.
Криниця та з чудовими струями —
То люду мого дух, що, хоч у сум повитий,
Спiва до серця серцем i словами.
Як початок тих струй усiм закритий,
Так з темних джерел тi слова повстали,
Щоб чистим жаром серце запалити.
ХРЕСТ
Вiрш написаний як привiт митрополитовi Йосифу Сембратовичу[19 - Сембратович Йосиф (1821—1900) – дiяч Украiнськоi греко-католицькоi церкви, у 1870—1882 рр. галицький митрополит.]
в день його iменин д. 26 грудня 1875 iменем питомцiв руськоi духовноi семiнарii у Львовi.
Хреста нас знаменем хрестили,
Ростем пiд знаменем хреста;
З хреста пливуть всi нашi сили
І вiра наша пресвята.
І пiд знаком хреста пречудним
Боролись нашi предки все,
І поступали шляхом трудним,
Як Той, що тихо хрест несе.
І пiд знаком хреста лягали
Вони за вiру в тьму могил,
І пiд знаком тим побiджали,
Як Той, що пекло побiдив.
Упали вороги, та тьмою
Покритий наш народ зiстав,
І в тьмi непевною ногою
Ступав, а сам, куди – не знав.
Гидкому налогу вiдданий,
Вiн сам морочив ним свiй ум,
Недавно скинувши кайдани,
Став ворогам на смiх i глум.
Та знов хреста чудова сила
Проникла помрачений зор,
І соннi душi пробудила,
Вказала нам святий прапор.
Той хрест, що побiдив поганство,
Осяяв блиском i наш люд,
Прогнав страшную тьму ту – п’янство,
Вказав нам цiль – науку й труд.
Тож слава ввiк Тобi, герою,
Ти, що могучою руков
Подвигнув хрест святий над тьмою,
Вказав нам нашу хоругов.
Ти проти тьми як вождь хоробрий,
Син Руси та ii отець,
Ти пастир наш i пастир добрий,
І церкви нашоi вiнець.
Народ наш темний i убогий
В Тобi защитника знайшов,
Мов свiтла луч, в його пороги
Твого навчання звук дiйшов.
Вiн оживае, вiн крiпиться
І славить Бога та Тебе,
І його мови звук шириться,
І його пiсня знов живе.
І нам, що з людом тим готовi
Пiти у боi життевi,
Не раз Ти доказ дав любови,
Дбайливости вiтцiвськоi.
Пiд Твоiм, Пастирю, проводом
Нам не страшна та боротьба;
За церков, за права з народом
Стоять – в нас воля не слаба.
А днесь Тобi в замiну милу
За труд Твiй щирий шлем привiт;
Життя свое, всю нашу силу
На той кладемо заповiт:
Що доки тиснуть нас окови
І кривда гнобить руський люд,
Не згине в нас огонь любови,
Не пропаде наш щирий труд.
БОЖЕСЬКЕ В ЛЮДСЬКІМ ДУСІ
Коли Ти в свiт слав рiд людський,
Життя людей зробив борбою,
Свою Ти божеськiсть iм дав —
Дух, творчу силу iз любвою.
Людськее серце грiх сплямив
