скачать книгу бесплатно
Хто пройшов новицьку службу,
монастирське строге право
i важкую, мовчазливу
працю в тихому скиту,
хто бажае довершити
аскетичний, острий подвиг,
в постi, самотi, мовчаннi
слухать голосу душi,
хто порвав зо свiтом зв’язки,
поборов бажання тiла,
чуе силу i охоту
в очi вiчности глядiть,
той за дозволом найстарших
вибира собi печеру,
вибира собi могилу,
вiдки вороття нема.
І тодi ридають дзвони,
i тодi по всiм Афонi
тихий шепт iдестаречий:
«Cо святими упокой!»
III
На Афонi дзвони дзвонять
у недiлю по вечiрнi:
починае Прот великий,
окликаесь Ватопед.
Далi зойкнув Есфiгмену,
загудiв Ксеропотаму,
там Зографу, далi Павлю,
розгудiвся Іверон.
Покотилися по горах
тi ридання металевi,
окликаесь кожда скеля,
кождий яр i кождий скит.
Стихли дзвони, у повiтрi
довго ще тремтiв iх голос,
i в монастирi Зографу
заскрипiли ретязi.
Вiдчинилась темна брама;
з монастирського подвiр’я
виступае хiд церковний,
монотонний чути спiв.
Вiють хоругви червонi,
наче проблиски пожежi;
дерев’яний хрест з розп’ятим
передом помалу йде.
Йдуть монахи бородатi
у фелонах-багряницях,
знов монахи бородатi
босi, в простих сiряках.
Серед них дiдусь похилий,
зморщений, сивобородий,
в сiряцi на голiм тiлi,
хрест березовий несе.
Простий хрест, в корi береза,
а вiд моря вiтер вiе,
бiлу бороду старечу
по березi розвiва.
І пливе старечий голос
iз тим спiвом монотонним,
що виводить сумовито:
«Со святими упокой!»
Стежкою, що круто в’еться,
тягнеться той хiд церковний
зразу лугом, далi лiсом,
там, де чути моря рев.
Серед розкошiв природи
похоронний спiв лунае,
серед пахощiв вечiрнiх
куриться кадила дим.
Ось спинився хiд церковний
на обiрвищi крутому,
над безоднею страшною, —
глянеш вниз – аж жах бере.
Мов гiгантський мур гранiтний,
прямовиснi голi скелi
пнуться iз безоднi моря
в лазурову височiнь.
Глянь з гори – на морi човен,
що покрай скали гойдавсь,
видасться, мов бiлий лебiдь,
що гойдаесь на водi.
Глянь з долини – всi тi люди,
що стоять над тим обривом,
видадуться, мов ягнята,
що пасуться на скалi.
В тiй скалi з долини видно
штиригранну чорну пляму,
мов печатку величезну,
в половинi висоти.
Се е вхiд в живу могилу,
у печеру пустельницьку,
висiчену там Бог зна ким
i Бог зна кому й нащо.
Не дiйти туди ногами,
нi драбиною не злiзти,
лиш на шнурi у повiтрi
долетiти, наче птах.
У окрайчику скальному
рiвчачок протертий шнуром —
знак нехибний того мiсця,
де внизу печери вхiд.
Тут спинився хiд церковний,
стали править панахиду…
Де ж той мрець, кого ховають?
Де блаженний той аскет?
IV
От скiнчилися вiдправи
i останнюю молитву
на колiнах прошептали
всi пустинники й черцi.
І встае iгумен перший,
i всi встали за чергою,
i довкола тихо стало,
море лиш реве внизу.
І пiднiс iгумен голос,
i звертаеться до дiда,
що стояв серед монахiв
iз березовим хрестом.
Ігумен
Старче Йване, перед Богом,
перед злотосяйним сонцем
i перед хрестом спасенним
заклинаю тут тебе.
Щиро нам скажи, по правдi:
чи по добрiй своiй волi,
чи по зрiлiй постановi
йдеш у сю печеру?
Старець
Так.
Ігумен
Чи немае в твоiм серцi
ще прихильности до свiту
i прив’язання до рiдних,
дум i бажань свiтових?
Чи навiки ти вiдрiкся
всього, що вiдводить духа
вiд единого бажання
вiчного спокою?
Старець
Так.
Ігумен
Чи обдумав ти всю важкiсть
самоти, безповоротнiсть
отого життя в печерi,
всi страховини спокус?
Чи обдумав ти всю гiркiсть
жалю, що явиться може,
каяття, що затроiти
може тут твiй подвиг?
Старець
Так.
Ігумен
