скачать книгу бесплатно
І прис на тисячi дрiбних вiдломкiв,
Вино ж, мов кров, оббризкало всiх нас.
Мертва тиша. Нiхто з присутнiх там
Такого, знать, не надiявсь фiналу.
Тривожне «ах!» почулось з-помiж дам.
Забувся й князь, музикам дать сигналу
Не змiгся; клопiтно панове вниз
Схиляли очi, боячись скандалу.
Лиш я стояв спокiйний. Перун блис
І вдарив, – бiльш чого менi бояться?
Безмiрний холод, мов клiщами, стис
У мене серце… «Зрадця! Зрадця! Зрадця!»
Лунало десь – чи в мнi, чи то вокруг?
Уста ж безстидно почали всмiхаться.
В тiй хвилi князь шепнув одному з слуг,
І сей пiдбiг до мене й нахилився.
«Чи хочуть пан промовить дещо вслух?»
Почувши се, князевi я вклонився.
Сей задзвонив. «Пан Мирон промовля».
Всiм важко стало, вид у всiх змiнився —
І скрiзь тиша мертвая залягла.
IX
І я почав: «Шановний генерале,
Позволь, щоб я тобi сказав два слова.
Твоя правиця – хай i так, залiзна,
Та думка в тебе, вибачай, – дубова.
Нi премii вiд тебе, нi догани
Я не жадав i о твiй суд не стою, —
А те, що ти сказав ось тут, се доказ,
Як мало ще знайомий ти зо мною.
Один мiй вчинок своiм лiктем змiряв
І мовиш: «Зрадник! Всякий се розчовпа».
От так слiпий в слона обмацав ноги
І мовить: «Слон подiбний е до стовпа».
Та не в докiр тобi се я говорю,
Ти висловив лиш те, що дума всякий;
Ти лиш щирiший; те, що всi скривають,
Ти виявив i варт за се подяки.
Тож не тобi одному – як на тее
Пiшло вже, що сказати правду мушу —
А всьому сьому збору, всьому свiту
Правдиво я свою вiдслоню душу».
(При тих словах душная атмосфера
Прояснилась, розтаяло студене
Пригноблення, повеселiли лиця,
Цiкаво позверталися до мене.)
«Я е плебей, – сказав наш генерал, —
Що вiв i зрадив хлопськее повстання
І на плебейських костях допомiг
Здвигнуть аристократiв панування.
Чи справдi так? І чим же я плебей?
Тим, що родивсь у низькiй, хлопськiй хатi?
Немов i князь не мiг родиться там?
Не родяться плебеi i в палатi?
Чи е плебейське що в моiм лицi,
В моiх чуттях, i помислах, i мовi?
Нi, зроду я плебейства ворог, рад
Його знiвечить у самiй основi.
Вiд перших лiт, коли в мнi тямка встала,
З плебейством я воюю без упину.
І я плебей? Нi, я аристократ!
Таким родився i таким загину.
Я з тоi раси, що карка не гне,
Глядить життю i смертi в очi смiло,
Що любить бiй, що просто, грiмко йде
На визначене iй судьбою дiло.
Я з тих, що люд ведуть, мов стовп огнистий,
Що вiв жидiв з неволi фараона[130 - …стовп огнистий, Що вiв жидiв з неволi фараона… – Алюзiя зi Святого Письма; знамення Господне, знак Божоi присутностi. Пiд час виходу гебреiв iз египетськоi неволi, Господь показував народовi шлях у пустелi, йдучи перед ним уночi у виглядi вогненного стовпа (Вих. 13:21).];
З тих, що iм дана власть i цiль висока, —
Життя чи смерть, все е для них корона».
(На лицях моiх слухачiв заблисне
Де-де легенький усмiх iронiчний;
Мене, мов прутом, вiн по серцi цвiга,
Та я спокiй ще вдержую стоiчний.)
«Се правда, я сей хлопський бунт пiдняв,
Щоб люд сей вирвать з вашоi неволi,
Щоб збуркати його з важкого сну,
Зробити паном на свойому полi.
Я гнав його, немов лiнивий скот,
В огонь i в сiчу, в труди й небезпеки,
Щоб знiвечить плебейськi всi iнстинкти,
Щоб гартувались лицарi-запеки.
І близька вже була моя побiда,
Та я пiзнав, що се побiда мас,
Брутальних сил, плебейства i нетями,
А так не хтiв я побiдити вас.
О, я пiзнав, що, так вас побiдивши,
Своеi мiсii я не сповню,
Що ворога я посаджу на тронi,
Пiд власний дiм пiдкину я вогню.
Я бачив, як тi лицарi завзятi,
Що йшли в огонь, що бились, як орли,
В душi своiй були i темнi, й пiдлi,
Такi ж раби, як уперед були.
Я бачив, що якоiсь iскри треба,
Щоб душi iх розжеврить, запалить,
Щоб вуголь iх в алмаз перетопився, —
З такими б тiльки мiг я побiдить.
І я зламав той знаряд непридалий,
Спокусу дешевих побiд вiдверг,
Бо краща вiд плебейськоi побiди
Для них була геройська смерть тепер».
(Всмiхались дами. Де в кого з панiв
Явились знудженi, кваснii мiни, —
Сказати б то: «Бреши собi здоров!»
Ей, грубшим вас кiнцем заiду для вiдмiни!)
«Народну справу мав я погубити,
А вашу власть скрiпить вiд того дня?
Невже ж ви так слiпi, що власний розум
Вам не кричить на се: брехня! брехня!
Чого не мав сей люд для повноi побiди?
Фiзичних сил? О нi, вiн мав iх тьму.
Лиш iдеалу брак, високих змагань, вiри, —
І се, панове, се я дав йому.
Всi тi, що згибли у остатнiй сiчi,
Ну, чим були б вони в спокiйний час?
Раби, воли, що прожили б весь вiк свiй,
Хиляючись, працюючи на вас.
Тепер вони погибли як героi
І мученицький прийняли вiнець.
Їх смерть – життя розбудить у народi.
Се початок борнi, а не кiнець.
Тепер народ в них мае жертви взiр
І ненастанний до посвят пiдпал;
Їх смерть будущi роди переродить,
Вщепить безсмертну силу – iдеал.
А ви – ну, що дала вам ся побiда?
Змiцнила вас? О нi! Змiцнила вашi пута!
Для вас вона сим пам’ятна одним,
Що зрадою i пiдлiстю здобута.
Для вас вона – пухкий, затрутий хлiб.
Гнилi – ви гнитимете дальш вiд неi.
Я – вас скрiплять? Я викопав вам грiб,
Бо я – аристократ, а ви – плебеi.
О так, стискайте зуби й кулаки!
Я гордо се говорю вам, без ляку:
Ненавиджу вас всiх i бриджусь вами,
Ви парфумованi плебеi в фраку!
Ви паразити з водянистим мозком,
Ви неробучi, загребущi руки,
Ви, у котрих з усiх прикмет звiрячих
Лишились тiльки хитрощi гадюки!»
Тут гамiр, крик скажений заглушив
Мою промову. З мiсць усi зiрвались,
І против мене тлум цiлий спiшив.
Сi за склянки, тi за шаблi хапались,
Ревли: «Мовчать! Розсiчемо! Проч з ним!»
Блiдii дами за мужчин ховались.
Я не дрогнув мiж натовпом грiзним.
Х
В тiй хвилi залунало: Бам! Бам! Бам!
Дванадцята година! Чи година?
Бам! Бам! Бам! Бам! – лунае тут i там.
Здаеться, в мiстi дзвонiв половина
Реве. Бам! Бам! Все дужче, все мiцнiш!
