скачать книгу бесплатно
Загартуй думки i грудь!
До високого лiтання
Ненастанно пробуй крил,
А Богдан прийде як сума
Ваших змагань, ваших сил.
До великого моменту
Будь готовим кождий з вас, —
Кождий може стать Богданом,
Як настане слушний час.
Мовиш: нинi iншi вiйни.
Ну, то iншу зброю куй,
Ум остри, насталюй волю,
Лиш воюй, а не тоскуй!
Лиш борися, не мирися,
Радше впадь, а сил не трать,
Гордо стiй i не корися,
Хоч пропадь, але не зрадь!
Кождий думай, що на тобi
Мiлiонiв стан стоiть,
Що за долю мiлiонiв
Мусиш дати ти одвiт.
Кождий думай: тут, в тiм мiсцi,
Де стою я у огни,
Важиться тепер вся доля
Величезноi вiйни.
Як подамся, не достою,
Захитаюся, мов тiнь, —
Пропаде кровава праця
Многих, многих поколiнь.
У таких думках держися
І дiтей своiх ховай!
Об лиш чистая пшениця, —
Буде паска й коровай.
Чи побiди довго ждати?
Ждати – довго! То й не жди ж!
Нинi вчися побiждати,
Завтра певно побiдиш.
Та ж недаром цвiт розцвився!
Чей же буде з цвiту плiд.
Та ж недаром пробудився
Украiнський жвавий рiд.
Та ж недаром iскри грають
У очах тих молодих!
Чей новi мечi засяють
У правицях у твердих.
Довго нас недоля жерла,
Досi нас наруга жре;
Та ми крикнiм:
«Ще не вмерла,
Ще не вмерла i не вмре!»
Іван Вишенський
Поема
Присвячую А. Кримському[144 - Кримський Агатангел Юхимович (1871—1942) – украiнський учений-сходознавець, письменник, перекладач, iсторик, етнограф, лiтературознавець i критик. Протягом 1890—1904 рр. листувався з І. Франком. Ймовiрно, розлога рецензiя А. Кримського на монографiю І. Франка «Іван Вишенський i його твори» (Львiв, 1895) (див.: Крымский А. Иоанн Вышенский, его жизнь и сочинения // Киевская старина. – 1895. – Кн. 9. – С. 211—247; Кн. 10. – С. 1—47; також видано окремим вiдбитком: Крымский А. Иоанн Вышенский, его жизнь и сочинения. – К., 1895. – 83 с.) стимулювала написання поеми «Іван Вишенський». Рецензент, зокрема, вказав на «поетичний» характер окремих гiпотез ученого, у висуваннi яких творча фантазiя вiдiграе значно бiльшу роль, нiж об’ективнi факти. Звiдси й присвята Франковоi поеми.]
І
Мов зелена пiрамiда
на хвилястiм синiм полi,
на рiвнинi лазуровiй
велетенський iзмарагд, —
так облита дивним морем,
пiд безхмарим, теплим небом
зноситься, шумить, пишаесь,
спить Афонськая гора[145 - Афонськая гора – Афон (Айон-Орос, свята гора) – гора, що знаходиться на пiвостровi Халкiдiкi на пiвнiчному сходi Грецii, центр православного чернецтва. Тут знаходиться близько 20 монастирiв, у т. ч. грецький Карейський (резиденцiя чернечого управлiння Афону – Протатон), Лавра Св. Афанасiя (Х ст.), сербський – Хiландар (ХІІ ст.), болгарський – Зограф (ХІ—ХІІІ ст.), грузинський – Іверський (Х ст.), росiйський монастир св. Пантелеймона (1169 р.) та iн.].
Спить? Та нi! Природа-мати
ненастанно тут працюе,
ненастанно строiть, бавить
ту пестiечку свою.
Унизу, де з хвиль кипучих
гранiтовi сiрi скали
гордо, просто вгору пнуться —
стiни, колоси, стовпи, —
там внизу музика дика
не вгавае на хвилину,
б’ються хвилi о камiння,
бризка пiни срiбний вал.
А вверху хребти гiрськii,
вiковим покритi лiсом,
вiчну, тиху пiсню грають
у задумi без кiнця.
Та, проте, гора дрiмае;
день i нiч пливе над нею
мов рожева легка хмара,
крику, гомону не чуть.
Хоч повзуть тут скрiзь по горах
стежечки, немов гадюки,
то, проте, не оживляе
iх розмова, спiв, нi смiх.
Хоч розсипанi по горах,
по лiсах, ярах i скелях,
по полянах пречудових
i оселi, i хатки, —
то, проте, тиша глибока
заляга на тих оселях,
i лежить печать мовчання
на сотках старечих уст.
Скрiзь тиша, i скрiзь мовчання,
сiрий одяг, хiд повiльний,
i худi, понурi лиця,
непритомний, сонний вид.
Тричi лиш на день по горах
пролунае голос дзвонiв,
мов проквилить над горою
стадо дивних лебедят.
Плачуть жалiбно тi дзвони,
мов нарiкання, докори
на людей, що замертвили
пречудовий сей куток.
Що гнiздо думок високих,
школу поривiв геройських,
пристань для орлiв змiнили
на сумну тюрму для душ.
II
На Афонi дзвони дзвонять
у недiлю по вечiрнi;
починае Прот великий,
окликаесь Ватопед.
Далi зойкнув Есфiгмену,
загудiв Ксеропотаму,
там Зографу, далi Павлю,
розгудiвся Іверон[146 - …починае Прот великий, окликаесь Ватопед. Далi зойкнув Есфiгмену, загудiв Ксеропотаму, там Зографу, далi Павлю, розгудiвся Іверон… – Прот, Ватопед, Есфiгмену, Ксеропотаму, Зотографу, Павлю, Іверон – назвиафонських монастирiв.].
Покотилися по горах
тi ридання металевi,
окликаесь кожда скеля,
кождий яр i кождий скит.
І вторують iм зiтхання,
i худi хрестяться руки,
i несеться тихий шепiт:
«Cо святими упокой!»
Тi ридання металевi —
знак, що хтось розстався з свiтом, —
тут нiкого не тривожать:
се щоденна новина.
Чи то скитник вмер у скитi
так, як жив, – самотнiй, тихий, —
i про смерть його дiзнались
аж у кiлька день пiзнiш —
тим дiзнались, що покiйник
не явився в монастир свiй,
не принiс свою роботу,
бобу пригорщi не взяв?
Чи то вмер чернець у кельi,
пишучи святую книгу,
Мiнею[147 - Мiнея (вiд грец. menaios – мiсячний) – християнська церковнослужбова книга-мiсячник, яка мiстить молитви на честь святих на кожен день року й на релiгiйнi свята.], та кiноваром[148 - Кiновар (цинобра) – фарба червоного кольору.]
в’язнi титли красячи?
Чи то вмер послушник смирний —
пан колись, чи князь, чи вояк,
але тут вiддавна в кухнi
монастирськiй послугач?
Чи то вмер якийсь достойник,
еромонах чи iгумен —
тут усiм однака шана:
«Cо святими упокой!»
Чи то, врештi, хтось живий ще
сходить на «останнiй ступiнь»,
покидае свiт i волю,
щоб в печерi смерти ждать?
Глянь, у скелях височенних,
у стрiмких, гранiтних стiнах,
що над морським валом висять, —
чи там гнiзда ластiвок?
Нi, се нори жолобленi,
недоступнi, темнi ями,
сiченi в скалi печери,
схованки для мев хiба.
Нi, се нори для аскетiв,
се «остатнiй ступiнь», подвиг
крайнiй i безповоротний,
брама вiчности вузька.
