скачать книгу бесплатно
Плодiв чудових i почне гукати
На других, щоб iшли туди, – то, мов
Ворони, кидаються всi на нього,
І б’ють, i рвуть, i мучать, i калiчать
Його, мов за найтяжчую провину.
Аж ось два звiрi на майданi стали.
Один пiд деревом знання засiв,
Величний, нерухомий i суворий,
З лицем жiночим дивноi краси
І з тiлом льва. Мов нетлi до огню,
Так люди-привиди роем безмiрним
Його обсiли, мов про щось питають.
Глибоку тугу i пекельну муку
В iх лицях видно, тiнi iх тремтять,
І очi й душi висять на устах Почвари.
Ся ж мовчить i не змигне
Очима. Знов роi людей товпляться
До дерева знання, i б’ються, рвуться
За плiд його, iдять – i знов вертають
До звiра, та спокою не знаходять,
Мов листя те осiнне, гнане й бите
Грiзними, супротивними вiтрами.
А другий звiр пiд деревом життя
Засiв: з крилами лилика, з хвостом,
Як пава, з кiгтями орла, iз тiлом
Хамелеона i з жалом змii.
Що хвиля вiн мiнився i метався,
Манив до себе всiх i всiх вiдводив
Вiд дерева життя. А хто в ньому
Поклав усю надiю i за ним
Наслiпо бiг, той розбивавсь о камiнь,
В тернах, ярах глибоких опинявся.
І пiднiмались руки, кидались
Прокляття – не на звiра-ошуканця,
А все на дерево життя. «Воно
Химера, ошуканство i брехня!» —
Такий лунав важкий в повiтрi гомiн.
Глядiв на вид сей Каiн, i немов
Ножем по серцю рiзало його.
Йому здавалось, що весь бiль, всi муки,
Всi розчаровання тих мiлiонiв
В його душi бушують, серце в нiм
Клiщами тиснуть, торгають нутро.
І вiн закрив лице свое руками
І скрикнув: «Ох, досить, досить, о Боже!
Не хочу бiльш глядiти на сей вид!»
В тiй хвилi сонце потонуло, пiтьма
Лягла на землю i закрила рай.
Та бiль в душi у Каiна остався,
Несвiтський, гострий бiль. Вiн застогнав
І на стулену площу ледовую,
Мов труп, звалився.
Холод ледовий
Збудив його. Вже серед неба сонце
Яснiло мляво, холодно всмiхалось,
Мов зраджена, ошукана надiя.
Де вчора рай виднiвсь, стояла нинi
Пiднебною стiною мряка бiла,
Немов заслона. Каiн не жалiв
За райським видом; вiн один лиш чув
У серцi голос: «Геть вiдсiля! Геть!»
І наче злодiй, що, в чужу комору
Закравшись, замiсть скарбу дорогого
Розпечене залiзо в руку вхопив, —
Так Каiн вниз спiшив з верха снiжного.
Важкii думи, мов над стервом круки,
Носилися i крякали над ним.
І думав вiн: «Так от чим Бог дурив
Вiтця, мене i всiх людей! Бо ж певно,
Що без його знання i волi се
Не сталось би! Бо й хто ж роздер надвое
Життя й знання i ворогiв заклятих
Із них зробив? Чи ж не його се дiло?
Тодi, коли осiбно в раi вiн
Отi два дерева садив, заким ще
Создав Адама – вже прокляв його,
Вже назначив весь рiд його на муку,
На вiчне горе! Бо коли знання
Є враг життя, то пощо ж нам бажання
Знання? Чом ми не камiнь, не ростина?
Коли хотiв, щоб ми не куштували
Плодiв знання, пощо ж садив те древо
І тим плодам таку додав приману?
Коли хотiв, щоб ми живi були,
Чому ж спершу нам не казав поiсти
Плодiв iз дерева життя?»
Мов чайка,
Що скиглить над дiтьми, понад багном
Лiтаючи, о трощу б’е грудьми,
То знов до сонця вивернесь в лету,
І все кричить, i б’еться, й колесить, —
Отак i Каiнова дума-скрута
В тiм безконечнику металась, билась
Без виходу. Усiвши пiд скалою,
Вiн спочивав, холодним потом злитий.
І, зажмуривши очi, знов побачив
Той райський вид, i на нову дорогу
Думки його зiйшли.
«Що се – знання?
Чи справдi ж так життю воно вороже?
Здаеться, так! Оте знання нещасне
У моiм серцi розбудило лютiсть
На брата, вбiйцею мене зробило —
За те, що вiн, не думавши, попросту,
Мене нагнуть хотiв у ту саму
Дитячу простоту, з котроi дух мiй
Давно вже вийшов. Те знання куди ж
Веде потомкiв моiх? Звiрiв, птицю
й себе мордують, землю сплюндрували,
Шукаючи, кого б i що б убити.
Усякий камiнь острий та твердий
Для них на нiж, на спис, стрiлу придався;
У оленя на те ж зривають роги,
У звiра зуби. Жiнка говорила,
Що винайшли якесь таке камiння,
Котре в огнi розтоплюесь, мов вiск,
І вивчились робити з нього стрiли,
Ножi i списи, твердшi i острiшi,
Нiж з кременю. От де веде знання!
Кров, рани, смерть – його найпершi дари.
«Так пощо ж ми бажаемо знання?
Значить, бажаем смерти? Нi, неправда!
Хiба ж я смерти Авеля бажав?
Я жить хотiв по-свому – бiльш нiчого.
Хiба стрiлець бажае смерти звiра?
Вiн хоче жить, йому потрiбно м’яса!
Вiн хоче жить i мусить боронитись,
Щоб звiр його не з’iв! А той, що лук
І стрiли видумав, чи смерти вiн
Бажав чиеi? Нi, бажав лиш жити,
Придумував пiдмогу для життя!
Значить – знання, то не бажання смерти,
Не враг життя! Воно веде к життю!
Вбезпечуе життя! От в чiм вся рiч!
Як та стрiла, що забивае птицю,
Сама – не птиця! Як той нiж, що рiже,
Сам – не убiйця! Так, значить, знання
Не винно тут! Воно нi зле, нi добре.
Воно стаеться добрим або злим
Тодi, коли на зле чи добре вжите.
А хто ж його вживае? Хто його
В руцi держить, як той стрiлець стрiлу?
Хто той стрiлець?»
Непривичний до думки,
Старечий ум, мов раненая птиця,
Метався, трiпався у темнотi,
Та вiдповiдi на питання тее
Не мiг найти. І знов у iнший бiк
Звернувсь.
«А що ж те дерево життя?
Яка в плодах його укрита сила?
Чи справдi вни безсмертя можуть дати?
Здаеться, нi! Отi немногi люди
Там в раi, що плодiв тих куштували,
Пiд лютими ударами юрби
Вмирали, бачилось, i пропадали.
Так що ж додав iм плiд той? А! Вгадав!
Вони на смерть iшли, мов на весiлля,
Вмирали з усмiхом; iз ран, iз мук
Вони катiв своiх благословляли.
Що се значить? Знать, смерть iм не страшна!
Знать, джерело життя було в iх серцi!
Яке ж се джерело?..
Ябачив: скоро
Хто плоду з дерева життя вкусив —
Прояснювавсь увесь, благим спокоем
Проймавсь, i голос пiднiмав, i кликав
Усiх до себе, ворогiв найгiрших,
Мов другiв, обнiмав, i був неначе
Той пластер меду чистого, солодкий
І запахущий, ясний i поживний,
Одним чуттям святим наскрiзь пронятий.
Значить, чуття, великая любов —
Ось джерело життя!»
І скочив Каiн,
Мов звiр сполоханий, i оглядався
Довкола, i шептав немов в нетямi:
«Чуття, любов! Невже ж се так, о Боже?
Невже в тих двох словах малих лежить
Вся розгадка того, чого не дасть
Нi дерево знання, нi загадковий
Той звiр не скаже? Бiднi, бiднi люди!
Чого до того дерева претесь?
Чого вiд того звiра ви ждете?
Погляньте в власне серце, а воно вам
Розкаже бiльше, нiж всi звiрi можуть!
Чуття, любов! Так ми ж iх маем в собi!
