скачать книгу бесплатно
ЗОНІ ЮЗИЧИНСЬКІЙ[111 - Юзичинська Софiя (Зоня, Зося) – студентка Львiвського унiверситету, товаришка доньки І. Франка Анни, що пiклувалася про хворого письменника в останнi роки його життя. Закiнчивши курси сестер-жалiбниць, пiд час І Свiтовоi вiйни вона пiшла добровольцем на фронт.]
Не мовчи, коли, гордо пишаючись,
Велегласно брехня гомонить,
Коли, горем чужим утiшаючись,
Зависть, наче оса та, бринить,
І сичить клевета, мов гадюка в корчи, —
Не мовчи!
Говори, коли серце твое пiдiймаеться
Нетерплячкою правди й добра,
Говори, хай слiв твоiх розумних жахаеться
Слямазарнiсть, бездарнiсть стара,
Хоч би ушам глухим, до нiмоi гори, —
Говори!
ПРИЄМНИЙ ВИД
Приемний вид, коли бурхливе море
Пiсля хуртовини втишаеться,
Коли пiсля важких сльотливих хмар
Лазурем небо чистее пишаеться,
Коли вiйна нелюдяна кривава
На мир перемiняеться,
І ворожнеча мiж двома людьми лукава
Щирою приязню устороняеться.
Смерть Каiна[112 - Каiн – старший, первородний син Адама i Єви, землероб, який убив свого молодшого брата Авеля, оскiльки Бог вiддавав перевагу його жертвоприношенням, i, таким чином, став першим убивцею серед людей, за що був засуджений на довiчнi блукання.]
Поема
Убивши брата, Каiн много лiт
Блукав по свiтi. Мов бичi кривавi,
Його гонило щось iз краю в край.
І був весь свiт ненависний йому,
Ненависна земля, i море, й раннiй
Пожар небес, i тихозора нiч.
Ненависнi були йому всi люди:
Бо в кождому лицi людському бачив
Криваве, сине Авеля[113 - Авель – другий син Адама i Єви, молодший брат Каiна, перший пастух, невинно убитий праведник.] лице —
То в передсмертних судрогах, то знов
З застиглим виразом страшного болю,
Докору й передсмертноi тривоги.
Ненависна була йому i та,
Котру колись любив вiн бiльш вiтця,
І матерi, i бiльш всього на свiтi, —
Його сестра i жiнка враз[114 - …Його сестра i жiнка враз… – дружина Каiна, його рiдна сестра (iм’я ii невiдоме), що народила йому сина Єноха (Еноха). Його iменем Каiн назвав мiсто, яке сам заснував.], нелюба
За те, що iй iм’я було – людина,
Що Авелевi були в неi очi,
І голос Авелiв, i серце щире, —
За те, що так його любила вiрно,
Що, хоч сама невинна й чиста серцем,
Не вагувалася для нього все
Покинути, з проклятим подiлити
Його прокляту долю.
Наче тiнь,
Вона ходила з ним. Із уст ii
Нiколи Каiн не почув докору,
Хоч вид ii, i голос, i любов
Були йому найтяжчим, ненастанним
Докором. Інколи, як лютий бiль
Осилював його, вiн, мов безумний,
Гнав геть ii вiд себе – i, послушна,
Вона щезала, тихим, скорбним гостем
Являлась мiж людей, дiтей, онукiв,
Та не надовго. Як прийшла таемно,
Так i щезала, i в пустиню йшла,
Чуттям угадуючи тi стежки,
Куди блукав ii нещасний брат.
Була мов нитка срiбна, що в’язала
Самотнього, запеклого з життям
Людей. Теплом, що жеврiлось в ii
Жiночiм серцi, силувалась грiти
Убiйцi душу.
Та дарма! Мов риба,
Що б’есь об остру кригу, аж сама
В нiй зцiпенiе, так вона весь вiк
З сил вибивалась, мов лучина та
Горiла й власним нищилась огнем.
Раз в темних пралiсах вони в скалистiй
Печерi ночували. Втомлена,
Вона заснула, голову поклавши
На камiнь. Каiн розложив огонь
І сiв побiля нього, в полум’я
Втопивши очi. Фантастичнi сцени
І явища раз по раз виринали
З огнистих язикiв, i, ловлячи
iх поглядом, немов здрiмався Каiн, —
Сну тихого, правдивого давно,
Давно не знали вже його повiки!
А як настало рано, Каiн дармо
Чекав, коли вона з постелi встане,
У дикiй тиквi принесе води,
Плодiв нарве, корiння назбирае
І меду на снiдання. Сонце вже
Пiдхопилось високо, зазирнуло
Промiнням скiсним у нутро печери —
Тодi до неi наблизився Каiн
І зараз же пiзнав, що сталось з нею.
Ах, раз лишень в життi вiн бачив смерть,
Та той один раз вистарчив повiк,
Щоб розпiзнати смерть у всякiм видi.
А тут вона явилась так невинна,
Та сумирна, та радiсна! Лице,
Недавно ще поморщене грижею
І втомою, тепер мов просiяло,
Вiдмолодiло. Та сама любов,
Що за життя, й тепер на нiм свiтилась, —
Та щезла туга i тривожнi думи,
Немов все те, к чому душа ii
Неслась i рвалась за життя, було
Осягнене тепер.
Вид смерти разом
Немов пiдтяв його всю волю й силу.
Нi болю вiн не чув, нi жалю в серцi,
А лиш безсилля, повне отупiння.
Вiн сiв над трупом i весь день, всю нiч
Сидiв недвижно. А на другий день
Вiн знявсь, сухого листя наносив
В печеру, трупа вкривши ним зовсiм,
Потiм з гори камiння навалив
І мучився весь день, кривавив руки,
Аж завалив, забив ним вхiд печери.
Вiдтак омив кривавi руки в рiчцi —
Так, як тодi, по смертi брата! – й звiльна,
Не оглядаючись, не вiдiтхнувши,
Шшов в пустиню.
Де? Куди? Пощо?
Про се давно не думав вiн. Що й думать?
Куди б не йшов вiн, де б не завернув,
Усюди сум однакий, самота
Однака i однаке горе люте!
Минувся лiс. Хрустить пiсок пустинi
Пiд поступом важким. Там шакал вие
В розсiлинi, орел у небi крикне,
Сверщок самотнiй мiж пiском цвiркоче,
А там тиша довкола, мов в могилi.
Не раз серед тишi тiеi раптом
Туман пiску, мов велетень, здiймесь
Сивавим стовпом аж пiд саме небо
І, крутячись, по ровенi пройдесь,
Мов цар, – i враз простреться знов на землю,
Мов привид, щезне,
Сонця вiз огнистий
Хилився вже додолу. Без хмаринки
Все небо жеврiло, немов казан,
В котрий води забув налить хазяiн.
А втiм ген-ген, на сукрайку самiм,
Де неба звiд з пустинею зливався,
Обое пурпуром ярким облитi
Пiд захiд сонця, – видвиглося щось
Високе, рiвне, мов хрусталь блискуче.
Чи то рiка, що ледом вся замерзла,
Могучою рукою сторцом там
Поставлена поперек краевиду?
Чи, може, то гра свiтла, жарт пустинi,
Що фантастичним видом вдаль манить?
Похиле сонце золотом ярким
Обсипало горiшнiй край стiни,
Їi зубчастi виступи i башти,
Що, мов iгли, тонуть в лазурi неба.
А вниз, мов пурпуровий водопад,
Спадав вечiрнiй сутiнок i звiльна
Тонув у темрявi, що низ встеляла.
І був сей вид для вандрiвця нiмого
Мов грiм небесний i мов трус землi:
Вiн став, мов вкопаний, поблiд, мов труп,
І очi, мов два яструби шпаркii,
Послав туди, в далеку даль горючу.
Ох, вид сей добре знаний був йому!
Не раз наявi та у снах важких
Йому являвся! Каiн затремтiв,
І гострий бiль прошиб його нутро,
Ненависть дика блиснула в очах,
А на устах безкровних, що зцiпились,
Замерло недошептане прокляття.
«То рай! Гнiздо утраченого щастя,
Що, наче сон, майнуло i пропало!
То джерело безбережного горя,
Що так пристало до людського роду,
Мов власна шкура пристае до тiла,
Що, поки жив, не вирвешся iз неi!
Проклятий будь ти, привиде зрадливий,
Що лиш ятриш моi пекучi рани,
А не даеш нi полекшi, нi смерти!
Проклятий будь i ти, i хвиля та,
Коли тебе насаджено, коли
Мiй батько перший раз тебе побачив!
В iм’я всiх мук людських, усеi туги,
Усiх безцiльних змагань будь проклятий!»
Зцiпивши зуби, вiдвернувся Каiн,
Щоб геть iти, – та враз якийсь глибокий,
