скачать книгу бесплатно
Перший зирк його
Впав на корiння деревця, що в ньому
Була його единая опора.
Що за притичина? Глядить: двi мишi,
Одна бiлява, друга чорна, пильно,
Запопадно, i ненастанно, й прудко
Гризуть корiння того деревця,
Лапками землю порпають, працюють,
Немов нанятi, щоб його пiдпору
Пiдгризти, пiдкопати, повалити.
І похололо в того чоловiка
На серцi, бо в тiй хвилi лев розжертий
Надбiг над пропасть, i його побачив,
І лютим ревом вiдгомiн збудив.
Не мiг його дiстати, але люто
Глядiв згори, скакав i землю гриз,
Ждучи, аж вiн угору знов пiдлiзе.
І глянув вниз у пропасть чоловiк.
І бачить, що на днi тiеi балки
Страшна гадюка в’еться i широко
Пащеку рознимае, жде лише,
Щоб вiн упав для неi на поталу.
Померкло в головi у чоловiка,
За серце стисло, i холодним потом
Все тiло облилось.
Та враз почув,
Що те, о що опер вiн ноги, якось
Ворушиться. Зирнув, аж пробi! Се
Гадюка, звита в клубок, що в щiлинi
Дрiмала. Рад був скрикнуть чоловiк,
Та голос в горлi задушив переляк.
Рад був молиться, та тривога вбила
Побожну думку. Наче труп холодний,
Вiн висiв, певний, що в найближчiй хвилi
Корiння мишi пiдгризуть, гадюка
У ногу вкусить, сил його не стане,
І вниз вiн упаде, змii в пащеку.
А втiм – о диво! На гiлках берiзки
Побачив той нещасний чоловiк
Гнiздо чмелiв. У щiльнику малому
Було там трохи меду, а чмелi
Всi полетiли в поле за пожитком.
І закортiло чоловiка того
Покушать меду. Вiн всiх сил добув,
Пiднявся трохи вгору, i устами
Досяг щiльник, i ссать його почав.
І враз немов рукою вiдняло
Йому вiд серця. Солодощi меду
Заставили його про все забути:
Про льва, що вив йому над головою,
Про мишi, що його пiдпору гризли,
І про дракона, що внизу грозив,
І про гадюку, що у стiп сичала.
Про все, про все забув той чоловiк,
Найшовши в тих краплинах медових
Несказанну, високу розкiш раю.
Готама Будда[86 - Будда (санскр. букв. просвiтлений; справжне iм’я Сiддхартха Гаутама) (623—544 до Р. Х.) – iндiйський царевич, що внаслiдок духового самовдосконалення сягнув божественного просвiтлення; засновник аскетичного релiгiйно-фiлософського вчення – буддизму. В уста Будди І. Франко вкладае моральний висновок своеi притчi, оскiльки ii прототекстом була буддiйська за походженням, хоч i дуже популярна в християнському свiтi (зокрема, завдяки старохристиянському духовому роману «Варлаам i Йоасаф», до складу якого увiйшов один iз ii варiянтiв) притча про чоловiка в криницi (балцi), вiдома також як притча про однорога. Лiтературнiй iсторii цiеi притчi І. Франко присвятив кiлька грунтовних наукових студiй.], Азii свiтило,
Очима духа бачив сю пригоду
І своiм вiрним так про неi мовив:
«Сей чоловiк, брати, – то кождий з нас.
Життя важке, природа нам ворожа
І тисячi пригод i небезпек
З усiх бокiв усе нас окружають,
Як того мужа, що там в балцi висiв.
Голодний лев над нами – то е смерть;
Дракон внизу – то вiчне забуття,
Що кождого нагрожуе пожерти,
А мишi, чорна й бiла, – день i нiч,
Що ненастанно вiк наш пiдгризають,
А та гадюка пiд ногами, браття, —
То наше власне тiло, непостiйне,
Слабе i хоре, що нам в кождiй хвилi
Назавсiди вiдмовить може служби.
А та берiзка, за яку вчепившись,
Мiркуемо спастися вiд заглади, —
Се людська пам’ять – щира, та коротка.
Нема нам виходу iз того горя,
Нема рятунку. Та одно лиш нам
Лишилось, те, чого нiяка сила,
Нiяка нам пригода взять не може:
Се чиста розкiш братньоi любови,
Се той чудовий мiд, якого крапля
Розширюе життя людське в безмiр,
Пiдносить душу понад всю тривогу,
Над всю турботу iз-за дiл минущих —
В простори, повнi свiтла i свободи.
Хапайте сквапно краплi тi, брати!
Бо лиш в тому, що серце ваше чуе,
Чим груди повнi, чим душа живе, —
У розкошi любови та бажанню
Братерства, у надii, у змаганню
До вищих, чистих сфер, – лежить ваш рай».
ПРИТЧА ПРО ЛЮБОВ
До Йосифа[87 - Йосиф Прекрасний – у традицiях юдаiзму, християнства та iсламу – улюблений син Якова та Рахилi, якого брати через заздрiсть продали в рабство, де його було полишено на повiльну смерть у копанцi (ровi); перепроданий египетському вельможi, начальниковi варти фараона Потiфаровi (Пентефрiю), Йосиф невдовзi став улюбленцем свого пана, та через залицяння його дружини втратив довiру й знову опинився в темницi; проте, завдяки своiй мудростi i вродi, по довгих поневiряннях став правителем Єгипту. Франкова притча – лiтературна варiяцiя апокрифiчного житiя Йосифа Прекрасного, мотиви якого поет використовуе у своему творi.] в Єгиптi так
Сказав облесливий дворак:
«Ах, пане, страх тебе люблю
За добрiсть, за красу твою!»
Та Йосиф знав цiну тих слiв
І двораковi вiдповiв:
«Минувше ти збудив сумне…
Мiй друже, не люби мене!
Отець любив мене й жалiв —
За се братiв на мене гнiв.
За се в ровi я смерти ждав,
За се невольником я став.
Потiм Пентефрiя жона —
Любила страх мене вона,
Та за любов ii дарму
Попав я на сiм лiт в тюрму.
Тож нинi… щиро признаюсь,
Любви твоеi страх боюсь!»
ПРИТЧА ПРО КРАСУ
Арiстотель-мудрець[88 - Арiстотель (384—322 до Р. Х.) – давньогрецький фiлософ; учень Платона, вихователь Александра Македонського, засновник перипатетичноi школи (Лiкею).] Олександра[89 - Александр Македонський (Олександр ІІІ Великий) (356—323 до Р. Х.) – цар Македонii, видатний полководець, засновник найбiльшоi iмперii античности. Домашнiм учителем Александра при дворi його батька, царя Фiлiпа II, був Арiстотель. Ймовiрно, що сюжетна основа Франковоi притчi – апофтегма з рукопису Киiвського Михайлiвського монастиря з особистоi бiблiотеки письменника.] навчав
І такий у альбом йому вiрш написав:
«Бiльш, нiж меч, i огонь, i стрiла, i коса,
Небезпечне оружжя – жiноча краса.
Тiлько мудрiсть, наука i старшi лiта
Подають проти неi мiцного щита».
Арiстотель-мудрець по садочку гуля, —
Бач, Аглая iде i очима стрiля!
Та Аглая, котроi надземна краса
Звеселяе людей i самi небеса;
Та iдких ii слiв i шпаркого ума
Всi боялися, навiть цариця сама.
Арiстотель дiвчинi гаразд придививсь,
Як повз нього iшла, низько iй поклонивсь
І промовив: «Аглае, благаю, молю!
Над всю мудрiсть, над сонце тебе я люблю.
На часок-волосок вволи волю мою, —
Чого хоч загадай, я для тебе зроблю!»
Усмiхнулась Аглая. «Се ж почесть менi,
Що на мнi зупинив своi очi яснi
Той мудрець, що пишаесь ним Грецiя вся,
Що умом обняв землю, зглибив небеса.
Я твоя. Що захочеш, зо мною чини,
Лиш одну мою просьбу в тiй хвилi сповни.
По саду тiм, де в’ються дорiжки крутi,
Пiвгодини мене провози на хребтi».
Усмiхнувся мудрець. Дивнi примхи в дiвчат!
Та дарма! Обiцявсь, то вже годi бурчать.
І хламиду вiн зняв, i рачкуе пiском,
Його очi Аглая закрила платком,
І сидить на хребтi, й поганяе прутком.
Так заiхали враз аж на площу садка,
Де пiд тiнню дерев край малого ставка
Олександер сидiв, його мати й весь двiр, —
Срiбний смiх там лунав, i пiснi, й бренькiт лiр.
А Аглая кричить: «Ну, мiй ослику, ну!»
Ще мiнуточки двi! Ще мiнутку одну!»
Аж у круг дворакiв його дiвка пуста
Завела, i зiскочила живо з хребта,
І платок iз очей поспiшилася знять…
Що там смiху було, то й пером не списать.
Арiстотель-мудрець Олександра навчав
І такий у альбом йому вiрш написав:
«Бiльш, нiж меч, i огонь, i стрiла, i коса,
Небезпечне оружжя – жiноча краса.
Анi мудрiсть, наука, нi старшi лiта
Не дають проти неi мiцного щита.
Се я сам досвiдив. Лиш мертвець та слiпець
Може буть проти неi надiйний борець».
