скачать книгу бесплатно
Безмiрний сум обняв його: почув
Себе таким слабим, самим на свiтi.
Таким нещасним, як iще нiколи.
Схиливши голову, закрив лице
Руками i стояв отак на мiсцi,
Кривавим свiтлом вечора облитий,
А тiнь його довжезна потяглась
Ген-ген степом i в сумерку тонула.
І забажалося йому ще раз
Поглянути на захiд. Мимоволi
Полинув зiр його туди, все тiло
Туди звернулось. Та завзята воля
Ще раз перемогла той порив, руки
Закрили очi, та по хвилi знов
Безсильнi впали.
Мов слабий в гарячцi
Якусь безумну почувае розкiш
У власних ранах ритись, так i Каiн
Не мiг вiд того виду вiдiрватись,
Що все нутро його бентежив, в серцi
Клубами пiднiмав кипучу злiсть,
Розпуку й жаль. Здавалося йому,
Що пiвдушi в нiм гнiвно рветься прiч,
А пiв без пам’ятi, мов нетля в жар,
Летить туди, до брам хрустальних раю.
Аж ось потало сонце, i нараз,
Немов собака, спущена з припону,
Наскочила на землю пiтьма чорна,
І вид чудовий щез в далекiй далi,
В знесиллi Каiн на пiсок упав,
Щоб нiч пробути. Дикий звiр пустинi
Його не страшив: божее клеймо,
Наложене на нього, гнало геть
Вiд нього всяку твар, усяку смерть,
Та гнало геть i сон, i супокiй.
Всю нiч, мов риба в сiтi, на пiску
Холодному вiн кидався i бився.
А як на сходi сонце запалало
І озирнуло степ – в пiску найшло
Глибокий видолинок, де спав Каiн.
А вiн уже вiддавна був в дорозi —
Ішов на захiд. Щось тягло його
Туди, хоч учорашнiй вид чудовий
Скривала сива мгла, що залягла
Густою лавою пiввидокруга.
Чого йому туди? Вiн сам не знав.
Нiчого там не ждав, не надiявсь,
А все ж iшов. Так журавель, почувши,
Що ген за морем, в пiвнiчнiй краiнi,
Весна зблизилась, – розпускае крила
І, пiсню дзвонячи, летить туди,
За сотнi миль, не дбаючи на бурi,
На морськi вали й хитрощi стрiльцiв.
Весь день у млi бродив вiн, наче в морi.
Аж вечором розвiялась вона,
І на хвилину заходяче сонце
Вказало знов вчорашнiй вид чудовий:
Хрустальнi стiни, золотii башти, —
Та так далеко в фантастичнiй далi,
Що, бачилось, до неба вдвое ближче.
Та що йому та даль? Хоч крок людський
І як дрiбний, вiн перемiрить ним
Весь круг землi, дiйде й до краю свiту,
Коли мета яка там е йому.
Вiд смерти брата стiльки, стiльки лiт
Блукав вiн без мети, ганявсь, мов звiр
Сполоханий, щоб сам перед собою
Сховатись, – аж ось перший раз мета
Йому заблисла! Дух його стомлений
На нiй спочити може! Хай i так,
Що се спочивок на тернах, на гранi,
Та все ж спочивок, вiддих, забуття!
І, перебувши нiч в пустинi, знов
В дорогу рушив. День за днем iшов вiн,
А вид чудовий райських стiн усе
Йому являвся хоч на хвилю-другу,
Дразнив його спокiйним своiм блиском
Та разом i манив до себе; щось
Було, немов обiцянка таемна,
В тiм блиску золото-рожевiм.
Скупо
Пустиня-мачуха його кормила
Корiнням, медом диких пчiл, поiла
Солоною та затхлою водою.
Та вiн привик до сього. Часто рiки,
Широкi багна, солянi озера
Перебiгали шлях його. Безстрашно
Ішов вiн в воду, з хвилями боровся,
Вiтрам, дощам i громам опирався.
Природа мучити його могла,
Як мачуха нелюблену дитину, —
Та смерть його боялась.
Інколи
Його якась невиразима туга
Проймала, то знов злiсть, ненависть люта
Пiд горло пiдступала, серце тисла,
Немов клiщами. Вiн грозив на захiд,
Кляв Бога i себе. Та швидко напад
Минав, вiн чув себе оп’ять безсильним,
Нiкчемним червом i в знесиллi падав
Серед пустинi i лежав, мов труп.
І почала його проймать нетямна,
Страшна тривога на ту саму думку,
Що може не дiйти вiн до мети.
Тодi зривавсь i, мов хто гнав за ним,
Заперши дух, спiшив, i бiг, i гнав,
Глибоко грузнучи в пiску пустинi,
По будяках ранив до крови ноги,
І все на захiд прямував.
Як довго
Спiшив отак – хто знае. Бачилось
Йому, що, може, й сотнi лiт. Усе
Минувше, мов потоплена краiна,
Помалу западало в забуття;
Остались тiльки, як далеко взад
Мiг пам’яттю сягнути, спомини
Отсеi дивноi вандрiвки.
Врештi
Дiйшов до цiлi. Вечiр був бурливий.
І сонце вже за хмари закотилось,
Коли, продроглий, хорий i нещасний,
Пiд райською стiною станув Каiн.
Весь низ ii вже в пiтьмi потонув.
Далеко десь, неначе пiд землею,
Грiм гуркотав, i вiтер за стiною
Стогнав i плакав. Чи та нiч бурлива,
Чи втома се вчинила, що в тiй хвилi
Якимсь немов спокiйним чувся Каiн,
І перший раз по смертi брата вiн,
Як те дитя до мами, притулившись
До зимноi стiни, заснув сю нiч.
Та супокою й тут вiн не найшов,
І сни страшнi всю нiч його томили.
Вiн кидавсь, i кричав, i криком своiм
Глушив могуче вiтру завивання.
А рано вставши, був немов розбитий,
Ще бiльш нещасним чув себе, нiж досi.
Холодний ранок був, все небо скрiзь
Засунулося хмарами й лило
Дощу потоки. Наче сiре море,
Тяглась пустиня в безконечну даль,
Понура, в своiй величi грiзна.
А обiч, доки видко, одностайна
Стiна, гладка мов лiд, i височенна,
Здаеться, аж до неба – нi проходу,
Нi брами, нi нарiжниць, – рiвно-рiвно
Бiжить вона, мов свiт увесь надвое
На вiки вiчнi перерiзать хоче.
А на межi двох велетнiв таких —
Пустинi i стiни – вiн, Каiн, сам,
Слабий, дрiбненький, як ота комашка!
Та нi, комашка ще щаслива! В неi
Є крила, iй пiднятись можна вгору,
На верх стiни, заглянути у рай,
В ту первiсну, щасливу вiтчину!
Комашцi пiдлiй можна! А йому,
Царю всiх творiв, дiдичевi раю,
Йому не можна!
І в нiмiй розпуцi
Вiн головою бив о ту стiну,
Бив кулаками, гриз зубами, поки,
Знесилений, не впав, неначе труп.
Три днi отак вiн бився. Крик його,
Мов звiра раненого рев, тривожив
Мертву тишу пустинi. Інколи
Вiн намагавсь молитись, але з уст
Його гордii, богохульнi речi
Лились. Затвердле довгим болем серце
Лиш шарпалось, коритись не могло.
А далi втихомиривсь i сказав:
«Нехай i так! Проклятий я, се знаю!
Кров брата на моiх руках. Я стратив
Дiдицтво раю. Хай i так! Не мiсце
Менi в йому. Та за весь бiль безмiрний,
За всi тi муки без кiнця, що знiс я
Й зносити буду, доки тiльки буду, —
Одного лиш бажаю я, о Боже!
Дозволь лиш раз iще, лиш на хвилину,
Хоч здалека заглянути у рай!
Хоч оком скинути на се дiдицтво,
Котре на вiки вiчнi я утратив!
Лиш раз поглянути! Лиш миг потiхи!
А там нехай iдуть всi муки й кари,
Якi судилися менi!»
Отак,
Простягши к небу руки, вiн молився,
Та з неба вiдповiдi не було.
Лиш сонце сипало промiнням ясним,
І каня десь в лазурi проквиляла,
Та шакал вив в пустинi.
«Нi, дарма! —
Промовив Каiн. – Голос мiй проклятий
