скачать книгу бесплатно
ДЕКАДЕНТ
(В. Щуратовi)[84 - Щурат Василь Григорович (1871—1948) – украiнський поет i перекладач, лiтературознавець, педагог, дiйсний член НТШ (з 1914), голова НТШ (1915—1923), перший ректор Львiвського таемного унiверситету (1921—1923). Вiрш викликано статтею В. Щурата «Лiтературнi портрети. І. Іван Франко» (Зоря. – 1896. – № 1, 2), у якiй автор, аналiзуючи поезii збiрки «З вершин i низин», назвав один iз ii циклiв – «Зiв’яле листя» – «об’явом декадентизму в украiнсько-руськiй лiтературi». Хоча критик таким чином прагнув пiдкреслити модерний характер та мистецьку майстернiсть майбутньоi «лiричноi драми», позицiонувати ii в контекстi загальноевропейських лiтературно-естетичних тенденцiй зламу ХІХ—ХХ ст., Франко сприйняв його оцiнку як закид у занепадницьких настроях. Свою позицiю В. Щурат детальнiше розтлумачив у статтi «Поезiя зiв’ялого листя в виду суспiльних завдач штуки» (Зоря. – 1897. – Ч. 5—7), а на iнвективу «Декадент» вiдповiв полемiчним вiршем «Се не декадент» (Зоря. – 1897. – Ч. 5).]
Я декадент? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент,
І слово темне пiдшукав та вчене,
І Русi возвiстив: «Ось декадент!»
Що в моiй пiснi бiль, i жаль, i туга —
Се лиш тому, що склалось так життя.
Та е в нiй, брате мiй, ще нута друга:
Надiя, воля, радiсне чуття.
Я не люблю безпредметно тужити
Нi шуму в власних слухати вухах;
Поки живий, я хочу справдi жити,
А боротьби життя менi не страх.
Хоч часто я гiрке й квасне ковтаю,
Не раз i прiв, i мерз я, i охрип,
Та ще ж оскомини хронiчноi не маю,
Катар кишок до мене не прилип.
Який я декадент? Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мiй поклик: праця, щастя i свобода,
Я хлопський син, пролог, не епiлог.
Я з п’ющими за плiт не виливаю,
З iдцями iм, для бiйки маю бук,
На празнику життя не позiваю,
Та в бiдностi не опускаю рук.
Не паразит я, що дурiе з жиру,
Що в буднi тiлько й дума про процент,
А для пiсень на «шрррум» настроiть лiру.
Який же я, до бiса, декадент?
МОЇЙ НЕ МОЇЙ
Поклiн тобi, моя зiв’яла квiтко,
Моя розкiшна, невiдступна мрiе,
Остатнiй се поклiн!
Хоч у життю стрiчав тебе я рiдко,
Та все ж менi той спогад серце грiе,
Хоч як болючий вiн.
Тим, що мене ти к собi не пустила,
В моiх грудях зглушила i вгасила
Любовний дикий шал,
Тим ти в душi, сумнiй i одинокiй,
Навiк вписала ясний i високий
Жiночий iдеал.
І нинi, хоч нас дiлять доли й гори,
Коли на душу ляжуть злii змори,
Тебе шука душа,
І до твоеi грудi припадае,
У стiп твоiх весь свiй тягар скидае,
І голос твiй весь плач ii втиша.
А як коли у снi тебе побачу,
То, бачиться, всю злiсть i гiркiсть трачу
І викидаю, мов гадюк тих звiй;
Весь день мов щось святе в душi лелiю,
Хоч не любов, не вiру, не надiю,
А чистий, ясний образ твiй.
НЕНАЗВАНІЙ МАРІЇ
Хоч забудеш ти за мене,
Я за тебе не забуду;
Незлiченними гадками
Все тобi являться буду.
Сизий голуб промайне,
Ти згадаеш, моя мила:
«А вiн так любив мене!
Чом його я не любила?»
Божа пчiлка над цвiток
Пролетить, i ти спом’янеш
Свое слово: «Цить там, цить,
Бо нiчого не дiстанеш!»
На стiнi павук снуе
Претонiсiнькую сiтку,
І згадаеш ти свое
Нудьгування в своiм свiтку.
Чи комарик забринить
На вiкнi твоiм весною —
Ти згадаеш: «Так спiвав
Вiн, сумуючи за мною».
Чи закракае ворона,
То згадаеться тобi:
«Чом же я [i]з ним зiрвалась
Ік життьовiй боротьбi?»
Чи камiнчик в воду кане,
Ти згадаеш лиш одно:
«Як я в те багно погане
Провалилась аж на дно!»
Не гони тих дум вiд себе —
Все одно не вiдженеш:
В супроводi iх, сумная,
Аж до гробу доплинеш.
І як блискавка заблисне,
То в ii огнi громовiм
Ти побачиш нехотя
Образ мiй в вiнцi терновiм.
ДО МУЗИ
Знов кличеш ти мене, моя богине,
В непроходимi нетрi тих часiв,
Де правда родиться i правда гине
І де луна iгровище бiсiв.
У свiт краси й гидоти, в море сине,
В аркани злуд, у тайники лiсiв,
В вир пристрастей, в огонь, що ввiк не стине,
І в заколот небесних поясiв.
Нехай i так! Пiдем, моя ти люба!
Скуштуемо ще раз утiх земних
І зирнемо в той вир, де всьому згуба.
Ще раз пройдем по сховищах тiсних,
Де жах i жаль, i мрii, й дiйснiсть груба,
І втомимось, i заснемо по них.
Із циклу «Паренетiкон»[85 - Паренетiкон (букв. збiрка моральних повчань; вiд грецьк. parainеo – повчаю, заохочую). Ймовiрно, що назва циклу iнспiрована «Паренезисом» св. Єфрема Сирина (бл. 306—373) – збiрником повчальних висловлювань, переважно духово-аскетичного характеру. Бiльшiсть творiв циклу – варiяцii на тему (а то й вiльнi вiршовi переклади) морально-фiлософських рефлексiй, настанов та афоризмiв iз буддiйськоi «Дгаммапади», проповiдей християнських отцiв церкви (Івана Златоуста, Єфрема Сирина), староруського «Ізмарагду» (ХІІІ—ХV ст.) та iн. пам’яток середньовiчноi лiтератури.]
* * *
Не слiд усякого любити без розбору.
Як добрi щепи садiвник плекае?
Так, що всi зайвi паростi втинае,
Щоб добрi соки йшли все вгору, вгору.
Господь сказав: «Яка тобi заслуга,
Коли кохаеш свого брата, друга?
А ви любiте своiх ворогiв!»
Подумай добре, що Господь велiв!
Не мовив: «Моiх ворогiв любiте!»
Отсе, брати, ви добре розумiйте,
Що ворог Божий, ворог правди й волi
Не варт любови вашоi нiколи.
* * *
Немае друга понад мудрiсть,
Нi ворога над глупоту,
Так, як нема любови в свiтi
Над матiрню любов святу.
Не дiлиш мудрости з братами,
Їi злодii не вкрадуть,
Їi не згубиш по дорозi,
Вона свобiдна серед пут.
Вона магнет посеред моря,
Найкращий скарб, безцiнний дар,
Огнище тепле в студiнь горя,
Холодна тiнь у страстей сквар.
Без неi все життя пустиня,
Так, як пустий без друга шлях,
І як твiй дiм пустий без сина,
І як пустий дурного страх.
* * *
Хто в першiй життя четвертинi
Знання не здобув,
А в другiй життя четвертинi
Майна не здобув,
А в третiй життя четвертинi
Хто чесним не був,
Той скаже в четвертiй: «Бодай я
І в свiтi не був!»
* * *
О чоловiче, коли спиш, чи чуеш,
Як у твiй дiм скрадаються злодii?
Так само не почуеш, як прийде
Той ангел смерти, i чи молодii,
Чи то старi лiта твоi урве.
Щаслива молодiсть днем нинiшнiм живе:
«Сьогоднi iжмо, пиймо й веселiмся,
А тим, що завтра буде, не журiмся».
Ще ж коли молодости хто не втратив,
