скачать книгу бесплатно
На торжище цинiзмiв i наруг
Виходь з лiхтарнею з староi казки:
В нiй щезне тiло, появиться дух,
Прозора стане явищ темна маса.
І будь ти людям не суддя, а друг.
І дзеркало, й обнова. Guarda e passa[74 - «Подивись i минай» (iтал.) – цитата з «Божественноi комедii» Данте («Пекло», пiсня ІІІ). – Упоряд.].
* * *
Гуманний будь, i хай твоя гуманнiсть
Пливе з криницi чистоi любови,
Якоi не мутить пиха й захланнiсть.
Гуманний будь не так, як богослови,
Що надприродним лiктем довг свiй мiрять,
Льву такають, а гримають ословi,
Братами мають тих лише, що вiрять
У iх закон, в iх повiстi i чуда,
До «вiчних благ» все ласо зуби шкiрять,
Та цiдять муху, щоб ковтнуть верблюда.
Не те, щоб всiх любив, – се вже надмiру,
А не бажай нiкому зла та худа.
Всiх бляг i брехень не бери на вiру,
На фальш i зраду май порядний дрюк
І не давай з братiв лупити шкiру.
Лише не сердься, не заламуй рук,
Котячу флегму май усе в запасi,
Не вiр облесним, стережися злюк,
А дармоiдам все кажи: А засi!
* * *
Як трапиться тобi в громадськiм дiлi
Здобути голос, вплив якийсь i значнiсть,
Народ вести, снувати плани смiлi,
То пам’ятай i все май ту обачнiсть,
Не вiрити i не дуфать нiколи
На княжу ласку й на народну вдячнiсть.
Бо княжа ласка, як той снiг на поли,
Що вiтер здуе, в пiвдень злиже сонце
І лишить чорний грунт, пустий i голий.
Народна вдячнiсть, ти, фатальний гонче,
Що з злою вiстю все прибудеш вчасно,
А з доброю все спiзнишся доконче!
І не мiркуй, що де ти бачиш ясно,
Там iншим з твого слова засвiтае,
Хаос думок уложиться прекрасно.
Не вiр, що люд твоi заслуги пощитае,
Що задля них одну дрiбну провину
Тобi простить! Вiн судить – не питае.
І знай, коли щасливую годину
Ти прозiвав, щоб iнших взять пiд ноги,
Тебе самого безпощадно в глину
Затопчуть, як камiнчик в брук дороги.
* * *
Ти йдеш у вишукано скромнiм строю
І згiрдно так глядиш на сю пропащу,
Що натяк сам – назвать ii сестрою —
Ти за зневагу приняла б найтяжчу.
Ти чесна! Двадцять вiсiм лiт проживши,
Ти весну молодости вже найкращу
Пустила мимо! Ти пройшла, не пивши,
Поуз криницю втiхи життевоi,
Уста своi презирством зацiпивши.
Чого ти ждеш? Чи ще весни новоi?
Вона минула вже безповоротно.
Ти гордо йдеш, та вже цiпкii звоi
Жаль простяга, та вже тобi турботно,
Вже щось гiрке пiд серце пiдступае,
Сумне, як день, що йде понуро-сльотно.
Чи то не зависть по душi щипае?
Минаеш ту пропащу, мов не бачиш,
А скоса зиркнеш – щось в устах злипае…
Мабуть, вночi до подушки заплачеш!
Ф. Р
Дiвчино, каменю дорогоцiнний,
Затоптаний в болото, тванню вкритий,
Та й досi в блиску свойому нетлiнний!
На тебе я дивлюся сумовитий:
Який багатий скарб чуття й любови
Марнуеться розтоптаний, розбитий!
Огонь, що так горить у твоiй крови,
Нагадуе менi часи старii,
Коли чуття не гнули ще в окови.
Така, як ти, колись в Александрii[75 - Александрiя – мiсто i порт у Єгиптi, на Середземному морi; центр еллiнiстичноi культури та раннього християнства.],
Спiваючи, по вулицях ходила
Пiд iменем Єгиптянки Марii[76 - Марiя Єгиптянка (Єгипетська) (354—431, за iншою версiею – VI ст.) – свята, легендарна блудниця, що 17 рокiв була повiею в Александрii, та згодом у Єрусалимi розкаялася у своiх грiхах та на 47 рокiв усамiтнилася в пустелi за рiкою Йордан. Апокрифiчне житiе Марii Єгиптянки І. Франко переклав з церковнослов’янськоi мови та включив до збiрки «Три святi грiшницi. Старохристиянськi легенди» (Львiв, 1910).].
І так, як ти, й вона тодi твердила:
«Усiх люблю! Чи бiдний, чи багатий,
До мене йди i попускай вудила
Своiм бажанням! Я не для заплати,
А через той огонь, що в жилах грае,
В своi обiйми рада всiх приняти!
В кого жура сон нiччю пожирае,
Хто радощiв не мае з ким дiлити,
Хто пристрасти пожежею згорае,
Хто в працi гнесь, без дiл не може жити —
До мене йдiть! Я всiм на своiм лонi
Дам рай або про рай хоч хвилю снити».
Благословлю уста твоi червонi
І очi тi безсоромно огнистi —
Двi зорi на рум’янiм небосклонi!
І груди тi прегрiшнi i пречистi,
І стан гнучкий, i смiх – серпанок срiбний,
Що закрива безоднi горя мглистi.
І лад той навiть клясти я нездiбний,
Що впхнув тебе в безодню ту без тями:
З усею поганню вiн був потрiбний,
Щоб розвалить мiцну стiну мiж нами,
І дав нам здибатись, i полюбиться,
І розiйтись розбiжними стежками.
Не раз iще твiй вид менi присниться,
Не раз iще iм’я твое кохане
Прошепчу я тужливими устами.
Благословлю тебе. Де лиш постане
Нога твоя, нехай там радiсть сяе,
Най смiх лунае, хоч i серце в’яне.
І ти не думай, що тебе чекае!
За тим, що щезло, – безхосеннi жалi,
А напередi смерть усiх спiткае.
В бруднiм завулку, в ясному шпиталi
Чи власнiм лiжку – всiм одна дорога!
Найкраща чвiрка не заiде далi.
А ти не дбай, i доки тiльки змога,
Сiй радощi, плекай любовнi мрii
І жаль гони вiд свойого порога
За прикладом Єгиптянки Марii.
* * *
Опiвнiч. Глухо. Зимно. Вiтер вие.
Я змерз. І випало з холодних пальцiв
Перо. І мозок стомлений вiдмовив
Вже послуху. В душi глибока павза.
Нi мозок, нi чуття, нi бiль – нiщо
В нiй не ворушиться. Завмерло все,
Немов гнилий ставок в гущавинi,
Якого темну воду не ворушить
Вiтровий подих.
Але цить! Се що?
Чи втопленики з болотного дна
Встають i з хвиль вонючих простягають
Опухлii, зеленуватi руки?
І голос чути, зойк, ридання, стогiн —
Не дiйсний голос, але щось далеке,
Слабе, марне, тiнь голосу, зiтхання,
Чутне лиш серцю, та яке ж болюче,
Яке болюче!..
«Тату! Тату! Тату!
Се ми, твоi невродженii дiти!
Се ми, твоi невиспiванi спiви,
Передчасом утопленi в багнюцi!
О, глянь на нас! О, простягни нам руку!
Поклич до свiтла нас! Поклич до сонця!
Там весело – нехай ми тут не чахнем!
Там гарно так – хай тут не гнием!»
Не вийдете на свiтло, небожата!
