скачать книгу бесплатно
Перший крик – наш окрик бою
І побiднii пiснi.
Та заким рушать, пускайте
Скрiзь огонь по кораблях,
Щоб всi знали, що нема нам
Вороття на старий шлях.
Бухнув дим! Хлюпоче море…
Щось мов стогне у суднi…
Паруси залопотiли,
Наче крила огнянi.
Гнуться реi, сиплять iскри,
Мов розпаленi рiчки…
Снасть скрипить… Високi щогли
Запалали, мов свiчки.
Що за нами, хай навiки
Вкрие попiл життьовий!
Або смерть, або побiда! —
Се наш оклик бойовий!
До вiдважних свiт належить,
К чорту боязнь навiсну!
Кров i труд ось тут здвигне нам
Нову, кращу вiтчину!
Із циклу «Новi спiвомовки»
ЩО ЗА ДИВО?
Снiг мете степами,
Вiтер порохами,
Покоiвка в хатi робить те
Щiткою своею,
А козак матнею
(У Шевченка) вулицю мете[53 - …А козак матнею (У Шевченка) вулицю мете… – Алюзiя до фрагмента з поеми Т. Шевченка «Чернець» (1847—1858): «В червоних штанях оксамитних Матнею улицю мете, Іде козак».].
Жид мете, знай, зиски,
А голодний з миски
Так мете, аж годi дух звести;
Нашi ж генерали,
Пiхни[54 - Пiхни – узагальнення прiзвища реальноi особи: Дмитро Іванович Пiхно (1853—1912) – професор Киiвського унiверситету, економiст, у 1878—1911 рр. – редактор газети «Киевлянин» (1864—1919), сумновiдомий своею украiнофобською, великодержавно-шовiнiстичною позицiею.], клерикали,
Радi б нас з лиця землi змести.
Шлепом метуть дами,
Цензор олiвцями
Вiльне слово так мете, як в дим;
Страх мете юрбою,
Смерть мете косою,
Лиш метелик не мете нiчим.
ПРИТИЧИНА
Мамцю, мамцю, що менi?
Щось, мабуть, зовсiм погане!
Мiй спокiй, мов свiчка, тане,
А в серденьку, як в млинi.
Щось туркоче, щось бiжить —
Тихо-тихо, то знов крепче,
Щось спiвае, свище, шепче,
А все згiдно: «Жить! Жить! Жить!»
Без причини я смiюсь,
Без причини гiрко плачу,
Щось у млi рожевiй бачу,
Всiх люблю i всiх боюсь.
Спать не можу й бачу сни:
Десь немов садок розкiшний,
В нiм квiток рядок утiшний
В тихiм сяевi весни.
Мiж квiтками тими й я.
А в садку музика грае,
Рiй метеликiв гуляе…
Мамко, мамочко моя!
А мiж ними там один
Пишнокрилий, срiбнолатий…
Ах, якби його спiймати!..
Грацii[55 - Грацii – у давньоримськiй мiтологii – три богинi краси, радости й жiночоi чарiвности. Вiдповiдник у давногрецькiй мiтологii – харити (Аглая, Євфросинiя, Талiя).] якоiсь син.
Вiн крильцями трiпотить —
Весь рожевий, тло зелене —
Все круг мене, все круг мене
Вiдлетить, то прилетить!
Мамцю, мамцю, що се е?
Чи метелик, чи горобчик,
Чи рожевий, гарний хлопчик
Менi спати не дае?..
Із циклу «На старi теми»
* * *
Не л?по ли ны бяшетъ, братi??..[56 - Епiграф – зачин «Слова о полку Ігоревiм».]
Чи не добре б нам, брати, зачати
Скорбне слово у скорботну пору,
Як мужам до мужеського збору,
Не як дiтям у дзвiнки бряжчати?
Вирядiм ми слово до походу
Не в степи куманськi[57 - Куманськi степи (iнша назва – Кипчацькi) – давня назва пiвденних степiв мiж Дунаем i Волгою, де в ХІ—ХІІІ ст. кочували половцi (iнша назва – кипчаки).] безконечнi,
А в таемнi глибини сердечнi,
Де кують будущину народу.
Потопчiмо там полки поганi,
Що летять на душу, як тривога,
Смагу сиплють з огняного рога
І кинджал ще обертають в ранi.
Вирвiм з коренем ту коромолу,
Що з малого грiх великий робить,
Що нечайно брата братом гнобить,
Щоб засiсти з ворогом до столу.
Чи ще мало в путах ми стогнали?
Мало ще самi себе ми жерли?
Чи ще мало нас у ликах гнали?
Чи ще мало одинцем ми мерли?
* * *
Блаженъ мужъ, иже не идетъ
на сов?тъ нечестивыхъ[58 - Епiграф – зачин 1-го Давидового псалма з бiблiйноi «Книги Псалмiв» («Блажен муж, що за радою несправедливих не ходить…»).].
Блаженний муж, що йде на суд неправих
І там за правду голос свiй пiдносить,
Що безтурботно в сонмищах лукавих
Зацiплii сумлiння iм термосить.
Блаженний муж, що в хвилях занепаду,
Коли заглухне й найчуткiша совiсть,
Хоч диким криком збуджуе громаду,
І правду й щирiсть вiдкрива, як новiсть.
Блаженний муж, що серед гвалту й гуку
Стоiть, як дуб посеред бур i грому,
На згоду з пiдлiстю не простягае руку,
Волить зламатися, нiж поклониться злому.
Блаженний муж, кого за тее лають,
Кленуть, i гонять, i поб’ють камiнням;
Вони ж самi його трiумф пiдготовляють,
Самi своiм осудяться сумлiнням.
Блаженнi всi, котрi не знали годi,
Коли о правду й справедливiсть ходить:
Хоч пам’ять iх загине у народi,
То кров iх кров людства ублагородить.
***
Гласъ вопiющаго во пустыни[59 - Гласъ вопiющаго во пустыни… – Епiграф iз Бiблii (Іс. 40. 3; Мт. 3. 3; Мр. 1. 3; Лк. 3. 4—6; Ів. 1. 23). Вiрш Франка – варiяцiя на тему фрагмента Книги пророка Ісаi: «Голос кличе: На пустинi вготуйте дорогу Господню, в степу вирiвняйте битий шлях Богу нашому!» (Іс. 40. 3 i далi). У всiх чотирьох Євангелiях цей фрагмент цитуеться як старозаповiтний прецедент покликання i мiсii Івана Хрестителя, передвiсника Христового. Проте найближчий до сюжетноi канви та афористичних формул Франкового тексту iнший бiблiйний фрагмент – оповiдь про покликання Єремii з Книги пророка Єремii (Єр. 1. 4—10).].
Було се три днi перед моiм шлюбом.
У чистiм полi я пшеницю жав.
Був пiвдень. Я спочити сiв пiд дубом,
В душi ж мов свiтляний алмаз дрожав.
І враз почув я голос невимовний,
Той голос, що його лиш серце зна,
Для вуха тихий, але сили повний,
Що душу розворушуе до дна.
«Ще поки ти почався в лонi мами,
Я знав тебе; заким явивсь ти в свiт,
Я призначив тебе перед царями
Й народами нести мiй заповiт».
І мовив я: «О Пане, глянь на мене!
Простак убогий, молоде хлоп’я!
Хто стане слово слухати невчене?
Кого наверну, розворушу я?»
І мовив голос: «Вiд отсеi хвилi
Ти мiй. Про все, чим досi був, забудь!
Усе покинь, вiр тiлько моiй силi,
Моi слова нехай тебе ведуть.
А що сумнився ти в мойому словi,
Так знай: нiкого не навернеш ти;
Мов стрiли б’ються о щити стальовi,
Так твiй глагол о серць людських щити.
На вiтер будеш мiй глагол метати,
Проповiдати будеш ти глухим;
Де станеш ти, нiхто не схоче стати,
Що похвалиш, всiм видасться лихим».
І мовив я: «О Господи, я грiшний!
Чи щоб спокутувать всiх вин вагу,
Ти на сей труд важкий i безуспiшний
В сiй хвилi кличеш свойого слугу?»
І мовив голос: «Не тобi се знати!
Не за провини я признав тебе,
Не безуспiшно будеш працювати,
А серце в тобi я скрiплю слабе.
