скачать книгу бесплатно
тут прощались ми востанне…
Тут менi твiй промiнь згас.
І коли на серцi туга,
наче камiнь, затяжить,
закиплять в душi питання:
«Пощо жить? Для кого жить?»
Я спiшу на сю стежину
i розшукую твiй слiд,
i вiдсвiжую твiй образ,
що в душi моiй поблiд.
І гляджу на лавку з жахом,
чи не мигне тiнь твоя?
І сiдаю й тихо плачу,
Се Кальварiя[39 - Кальварiя – мiсце прощi християн бiля села Пацлав (Кальварiя Пацлавська) у Галичинi; тепер на територii Польщi. Тут – топос сповiдi i покути.] моя.
У ПАРКУ
Нiч. Немов копицi пiтьми,
бовванiють дерева.
Де-де, наче злота шпилька,
лампа пiтьму пробива.
Ген далеко в павiльйонi
банда гучно виграва.
Сам. Лиш думка шепче стиха:
«Ну, скажи, не дурень ти?
Замiсть жить з людьми по-людськи,
багатiти i цвiсти,
тягнеш тачку до якоiсь
фантастичноi мети».
Шелест крокiв. Чути гомiн:
«Де вони нас завели?
Ми ж iм вiрили! Ми з ними
i гордились, i цвiли!
Нам вiдродження вже снилось!
Ми великими були!
А тепер арешти, сором!
Самовбiйства, наче град!
Заварили самовбiйцi,
а живi нехай iдять».
Стихли. Метеор ось мигнув…
Перестала банда грать.
* * *
Коли часом в важкiй задумi
моя поникне голова,
легенький стук в вiкно чи в дверi
потоки мрiй перерива.
Озвуся, вигляну – даремно,
не чуть нiкого, не видать,
лиш щось у серцi стрепенеться,
когось-то хочеться згадать.
Чи щирий друг в далекiм краю
тепер у лютiм бою згиб?
Чи плаче рiдний брат, припавши
лицем до прадiдiвських скиб?
Чи, може, ти, моя голубко,
мое кохання чарiвне,
далеко десь з нiмим докором
в тiй хвилi згадуеш мене?
Чи, може, гнучи в собi горе,
ти тихо плачеш у тишi,
а се твоi пекучi сльози
менi стукочуть до душi?
* * *
Не можу забути!
Не гоiться рана!
Мов жалiбнi нути
iз струн теорбана
чи голосно грають,
чи ледве iх чути,
все жалем проймають —
не можу забути!
Не гоiться рана,
хоч мию слезами,
хоч час на ню капле
цiлющi бальзами,
хоч сонечко грiе
i зiрка рум’яна
цiлуе, ярiе —
не гоiться рана!
Хоч як ти далеко,
я все тебе бачу;
хоч стратив давно вже,
щодень тебе трачу;
хоч люта розпука
минулася п’яна
i клином розлука,
гадюка погана,
лежить помiж нами,
дiвчино кохана, —
кохання без тями,
не гоiться рана.
* * *
Безсилля – ах! яка страшная мука!
Чуття ще в серцi полум’ям горять
i думи рвуться як орел ширять,
та воля мов розбита, мов безрука.
Немов стрiла з розламаного лука
не полетить, так нинi не летять
слова, i блиски, й фарби, не хотять
служить уявi. – Ох, важка розлука!
Неначе з гiр, де повно свiтла, барви,
i запаху, i спiву пташенят,
i стрекоту сверщкiв, потокiв шуму,
зiйшов я вниз, де гниль, поганi лярви,
де душно, мрячно, пута, знай, дзвенять
i чахне дух серед зневiри й глуму.
* * *
Недовго жив я ще, лиш сорок лiт,
i сил не тратив на пусту мамону[40 - Маммон (Мамона) – сирiйський бог наживи i багатства; у переносному значеннi – користолюбство, прагнення до наживи.].
Невже ж уже минув я свiй зенiт
i розпочав спадистий шлях до склону?
О бiдна расо, що такий твiй плiд
слабий! Хвалиться ним нема резону.
Та й швидко ж той твiй метеор поблiд,
не мавши навiть доброго розгону!
Аж соромно, та що його робить!
І кiнь, мовляв, не тягне понад силу.
Хай велетнi могли спiвать, творить,
могли боротись, тiшиться, любить
в вiсiмдесятiм роцi – нам в могилу
вже в сороковiм треба карк хилить.
* * *
Я поборов себе, з корiнням вирвав з серця
усi iлюзii, всi грiшнi почуття,
надii, що колись вiльнiше ще дихнеться,
що доля ще й менi всмiхнеться,
що блиснуть i менi ще радощi життя.
Я зрiкся iх навсе. У тачку життеву
запряжений, як наймит той похилий,
я мушу так ii тягти, покiль живу,
i добре чую се, ярма не розiрву
i донесу його до темноi могили.
Менi не жаль життя, бо що ж воно давало?
Куди не глянь, усюди браки й дiри.
Робив без вiддиху, а зроблено так мало,
i iнших загрiвав, аж на кiнцi не стало
у власнiм серцi запалу, нi вiри.
* * *
З усiх солодких, любих слiв,
якi я чув iз твоiх уст,
одно лишилося менi
i, наче срiбний дзвоник той,
i досi в серцi гомонить —
одно маленьке словечко:
Слухай!
Коло стола сидiли ми,
широкий i шумний гурток,
розмова йшла веселая;
нараз затихли всi, немов
по хатi ангел пролетiв;
лиш ти, до мене звернена,
серед загальноi тишi
казала звiльна, мов у снi:
Слухай!
І враз ти зупинилася,
злякалась голосу свого
серед загальноi тишi,
i рум’янцем облялося
твое лице, а при столi
на тебе всi ззирнулися —
i те, що хтiла ти сказать,
ухопив ангел, що в ту мить
отам по хатi пролетiв.
Минуло много-много лiт,
минулись муки й радощi;
