скачать книгу бесплатно
Лиш ii личка гожi.
Золотi зорi в небеснiм морi
Моргають серед ночi,
Та над всi зорi внизу i вгорi —
Їi чорнii очi.
Голоснi дзвони, срiбнii тони,
Слух у них потопае,
Та ii голос – пшеничний колос,
Аж за серце хапае.
Широке море, велике море,
Що й кiнця не видати,
Та в моiм серцi ще бiльше горе:
Я навiк ii втратив.
* * *
Ой ти, дiвчино, з горiха зерня,
Чом твое серденько – колюче терня?
Чом твоi устонька – тиха молитва,
А твое слово остре, як бритва?
Чом твоi очi сяють тим чаром,
Що то запалюе серце пожаром?
Ох, тii очi темнiшi ночi,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
І чом твiй усмiх – для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дiвчино, ясная зоре!
Ти моi радощi, ти мое горе!
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.
* * *
«Червона калино, чого в лузi гнешся?
Чого в лузi гнешся?
Чи свiтла не любиш, до сонця не пнешся?
До сонця не пнешся?
Чи жаль тобi цвiту на радощi свiту?
На радощi свiту?
Чи бурi боiшся, чи грому з блакиту?
Чи грому з блакиту?» —
«Не жаль менi цвiту, не страшно i грому,
Не страшно i грому.
І свiтло люблю я, купаюся в ньому,
Купаюся в ньому.
Та вгору не пнуся, бо сили не маю,
Бо сили не маю.
Червонi ягiдки додолу схиляю,
Додолу схиляю.
Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
Ядубам не пара;
Та ти мене, дубе, отiнив, як хмара,
Отiнив, як хмара».
* * *
Ой жалю мiй, жалю,
Гiркий непомалу!
Упустив я голубочку
Та вже не спiймаю.
Як була близенько,
Не дав iй принади, —
А тепер я не знаходжу
Для серця розради.
Як була близенько,
Я ще вагувався,
Щоб так швидко улетiла,
Я й не сподiвався.
А як улетiла,
Вернуть не схотiла,
То забрала за собою
Мою душу з тiла.
Забрала всi мрii,
Всi втiхи, надii,
Як весна бере з собою
Квiти запашнii.
* * *
Я не тебе люблю, о нi,
Моя хистка лiлее,
Не оченька твоi яснi,
Не личенько блiдее.
Не голос твiй, що, мов дзвiнок,
Мою бентежить душу,
І не твiй хiд, що кождий крок
Вiдчути серцем мушу.
Не тi уста, з котрих вже я
Не вчую слова ласки,
Не вид, в котрiм душа твоя
Виднiесь вся без маски.
Не стать твою, не скромний стрiй,
Котрим вона вповита,
Не гармонiйний вигляд твiй,
Мов пiсня сумовита.
Я не тебе люблю, о нi,
Люблю я власну мрiю,
Що там у серденьку на днi
Вiдмалечку лелiю.
Все, що дало менi життя,
В красу перетопляв я,
І всю красу, весь жар чуття
На неi перелляв я.
Вона мiй спiв, вона мiй хлiб!
Душа моя – аж дивно —
До неi, наче той полiп,
Приссалась невiдривно.
Усiми нервами приляг
Мiй дух до неi, мила, —
І тут вона – аж страх! аж страх! —
Твiй вид менi явила.
Неначе блискавка ярка,
Що зразу слiпить очi,
Що враз i тiшить, i ляка,
Нiч робить з дня, день з ночi, —
Отак для мене був твiй вид
І розкiшшю й ударом;
Я чув: тут смерть моя сидить,
Краси вповита чаром.
Я чув, i з жаху весь тремтiв,
І розкiшшю впивався;
Вiд тебе геть тiкать хотiв,
Круг тебе все снувався.
Мов той Іксiон[31 - Іксiон – персонаж античноi (давньогрецькоi) мiтологii; гiгант, цар лапiфiв, батько Кентавра, якого за спробу спокусити Геру Зевс кинув у Тартар, де вiн карався, прив’язаний до вогненного колеса, що вiчно оберталося.], вплетений
У колесо-катушу,
Так рiк за роком мучусь я,
І бiль мою жре душу.
І дармо лiку я шукав
На сю свою хоробу;
Кого зрадливий Сфiнкс[32 - Сфiнкс – персонаж египетськоi та давньогрецькоi мiтологiй; фантастичне чудовисько з левиним тiлом i людською головою, яке, сидячи на високiй скелi поблизу Фiв, загадувало подорожнiм загадку, а нездатних вiдгадати ii пожирало.] пiймав,
Не пустить аж до гробу.
Нi, не тебе я так люблю,
Люблю я власну мрiю!
За неi смерть собi зроблю,
Вiд неi одурiю.
* * *
Чого являешся менi
У снi?
Чого звертаеш ти до мене
Чудовi очi тi яснi,
Сумнi,
Немов криницi дно студене?
Чому уста твоi нiмi?
Який докiр, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займаеться i знову тоне
У тьмi?
Чого являешся менi
У снi?
В життю ти мною згордувала,
Мое ти серце надiрвала,
Із нього визвала однi
Отi ридання голоснi —
Пiснi.
В життю мене ти й знать не знаеш,
Ідеш по вулицi – минаеш,
Вклонюся – навiть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаеш, знаеш, добре знаеш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як лiта вже за лiтами
Свiй бiль, свiй жаль, своi пiснi
У серцi здавлюю на днi.
О, нi!
