скачать книгу бесплатно
Пiднiмайтесь на святее дiло,
На щирую дружбу,
Та щоби ви чесно послужили
Для матерi службу.
Чи ще ж то ви мало наслужились
Москвi i ляхови?
Чи ще ж то ви мало наточились
Братерськоi крови?
Пора, дiти, добра поглядiти
Для власноi хати,
Щоб газдою, не слугою
Перед свiтом стати!»
Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде!
Гей, уставаймо, еднаймося,
Украiнськi люде!
Єднаймося, братаймося
В товариство чесне,
Най братерством, щирими трудами
Вкраiна воскресне!
Із циклу «Оси»
З ЕКЗАМЕНУ
З iспитовоi кiмнати
Вибiг лютий кандидат;
Збiглось в сiнях товариство
І давай його питать:
«Ну, а що, ти здав екзамен?
Маеш вчительський диплом?»
Вiн мовчить, лиш чорна хмара
Висить над його чолом.
Далi каже: «Нi, камраття,
Правди нинi не зiйскать!
Той професор зоологii —
То тиран i лютий кат!
Три завдав менi питання,
Як закон йому велить,
Два я знав, не знав одного,
І вiн смiв мене спалить!
– Був ти у саду? – питае.
– Був, – говорю смiло я.
– Бачив ти пчолу? – питае.
– Бачив, – кажу смiло я.
– Кiлько ж нiг пчола та мае?
– Нiг я iй не рахував. —
І за се одно питання
Спiк мене, бодай пропав!»
Із роздiлу «Сонети»
Із циклу «Вольнi сонети»
КОТЛЯРЕВСЬКИЙ[29 - Котляревський Іван Петрович (1769—1838) – украiнський письменник, театральний i громадський дiяч, зачинатель новоi украiнськоi лiтератури, зокрема поезii (завдяки поемi «Енеiда») та драматургii («Наталка Полтавка», «Москаль-чарiвник»).]
Орел могучий на вершку снiжному
Сидiв i оком вдовж i вшир гонив,
Втiм, схопився i по снiгу мiлкому
Крилом ударив i в лазур поплив.
Та груду снiгу вiн крилом вiдбив,
І вниз вона по склонi кам’яному
Котитись стала – час малий проплив,
І вниз ревла лавина дужче грому.
Так Котляревський у щасливий час
Вкраiнським словом розпочав спiвати,
І спiв той виглядав на жарт не раз.
Та був у нiм завдаток сил багатий,
І огник, ним засвiчений, не згас,
А розгорiвсь, щоб всiх нас огрiвати.
* * *
Жiноче серце! Чи ти лiд студений,
Чи запашний чудовий цвiт весни?
Чи свiтло мiсяця? Огонь страшенний,
Що нищить все? Чи ти, як тихi сни
Невинности? Чи як той стяг военний,
Що до побiди кличе? Чи терни,
Чи рожi плодиш? Ангел ти надземний
Чи демон лютий з пекла глубини?
Чим б’ешся ти? Яка твоя любов?
В що вiриш? Чим живеш? Чого бажаеш?
В чiм змiнне ти, а в чiм постiйне? Мов!
Ти океан: маниш i потопляеш;
Ти рай, добутий за цiну оков.
Ти лiто: грiеш враз i громом убиваеш.
СИКСТИНСЬКА МАДОННА[30 - Екфразис однойменноi картини Рафаеля Сантi (1483—1520), що зображуе Богоматiр з малим Ісусом, св. Варварою та св. Сикстом (час створення бл. 1513—1519).]
Хто смiв сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожi
В твое лице небесне глянуть може,
Неткнутий блиском твоi красоти?
Так, ти богиня! Мати, райська роже,
О, глянь на мене з своi висоти!
Бач, я, що в небесах не мiг найти
Богiв, перед тобою клонюсь тоже.
О Бозi, духах мож ся сумнiвати
І небо й пекло казкою вважати,
Та ти й краса твоя – не казка, нi!
І час прийде, коли весь свiт покине
Богiв i духiв, лиш тебе, богине,
Чтить буде вiчно – тут, на полотнi.
* * *
Ось спить дитя, невинний ангел чистий.
Смiесь у снi – се ангел з ним iграе…
Сплакне у снi – се ангел, в облак мглистий
Розплившися, манить його й щезае.
І сон отсей нестертий, вiковистий
В душi його по собi слiд лишае:
З дитячих снiв той ангел променистий
Раз в раз бажання, тугу в нiм збуджае.
Рвесь молодець вiд батька i вiд мами
Чогось шукати десь в чужiй чужинi,
А ангел з далi кличе: «Д’ минi! Д’ минi!»
Любви, надii вiн спiшить стежками,
Там плiд здобуде, тут лиш квiти зв’ялi,
А ангел з далi кличе: «Далi! Далi!»
Із книги «Зiв’яле листя. Лiрична драма»
(Львiв, 1896; 2-е вид., Киiв, 1911)
Із циклу «Перший жмуток»
(1886—1893)
* * *
Не знаю, що мене до тебе тягне,
Чим вчарувала ти мене, що все,
Коли погляну на твое лице,
Чогось мов щастя й волi серце прагне
І в грудi щось метушиться, немов
Давно забута згадка пiль зелених,
Весни i цвiтiв, – молода любов
З обiйм виходить гробових, студених.
Себе я чую сильним i свобiдним,
Мов той, що вирвався з тюрми на свiт;
Таким веселим, щирим i лагiдним,
Яким я був за давнiх, давнiх лiт.
І, попри тебе йдучи, я дрижу,
Як перед злою не дрижав судьбою;
В твое лице тривожно так гляджу, —
Здаесь, ось-ось би впав перед тобою.
Якби ти слово прорекла менi,
Я б був щасливий, наче цар могучий,
Та в серцi щось порвалось би на днi,
З очей би слiз потiк поллявся рвучий.
Не знаемось, нi брат я твiй, нi сват,
І приязнь мусила б нам надокучить,
В життi, мабуть, нiщо нас не сполучить,
Роздiльно нам прийдеться i вмирать.
Припадком лиш не раз тебе видаю,
На мене ж, певно, й не зирнула ти;
Та прецiнь аж у грiб менi – се знаю —
Лице твое прийдеться донести.
* * *
Так, ти одна моя правдивая любов,
Та, що не суджено в життi iй вдовольниться;
Ти найтайнiший порив той, що бурить кров,
Пiдносить грудь, та ба – нiколи не сповниться.
Ти той найкращий спiв, що в час вiтхнення сниться,
Та ще нiколи слiв для себе не знайшов;
Ти славний подвиг той, що я б на нього йшов,
Коб вiра сильная й могучая десниця.
