скачать книгу бесплатно
Бажаю хоч на хвилю бути в раю,
Обнять тебе, цiль моiх мрiй i дум.
Обнять тебе, до серця пригорнути,
Із твоiх уст солодкий нектар пить,
В твоiх очах душею потонути,
В твоiх обiймах згинуть i ожить.
Та дощ сiче, скрипить обмокле гiлля,
Вихри ревуть: «Дарма! Дарма! Дарма!»
І заревло скажене божевiлля
У серцi: «Нi! Чи ж виходу нема?
Нi! Мусить буть! Не хочу погибати,
Не знавши хоч на хвилечку ii!
Хоч би прийшлось i чорту душу дати,
А сповняться бажання всi моi!»
І чую, як при тих словах iз мене
Обпало щось, мов листя, мов краса,
А щось влилося темне i студене, —
Се вiра в чорта, вiра в чудеса.
* * *
Чорте, демоне розлуки,
Несповнимих диких мрiй,
Недрiмаючоi муки
І несправджених надiй!
Слухай голосу розпуки!
Буду раб, невольник твiй,
Весь тобi вiддамся в руки,
Лиш те серце заспокiй!
Враз з тобою на страждання
Я готов навiк пiти, —
Лиш одно менi бажання
Заспокiй тепера ти.
За один ii цiлунок
Най горю сто тисяч лiт!
За любов ii i ласку
Дам я небо, рай, весь свiт.
* * *
Пiсне, моя ти пiдстрелена пташко,
Мусиш замовкнуть i ти.
Годi ридати i плакати тяжко,
Час нам зо сцени зiйти.
Годi вглубляться у рану затрутую,
Годi благать о любов.
З кождою строфою, з кождою нутою
Капае з серденька кров.
З кождою строфою, з кождою нутою
Слабшае вiдгомiн твiй…
Пiсне, напоена горем-отрутою,
Час тобi вже на спокiй.
* * *
І ти прощай! Твого iм’я
Не вимовлю нiколи я,
В лице твое не гляну!
Бодай не знала ти повiк,
Куди се я вiд тебе втiк,
Чим гою серця рану.
Мене забудь швиденько ти,
Своiх дiток люби, пести,
Будь вiрна свому мужу!
І не читай моiх пiсень,
І не воруш нi внiч, нi вдень
Сю тiнь мою недужу.
А як де хтось мене згада,
Най тiнь найменша не сiда
На вид твiй, квiтко зв’яла!
І не блiднiй, i не дрожи,
А спокiйнiсiнько скажи:
«Нi, я його не знала!»
* * *
Даремно, пiсне! Щез твiй чар —
Втишати серця бiль!
Не вирне сонце вже з-за хмар!
Пропала яр! Пропала яр!
На душу впала цвiль.
Даремно, пiсне! Тихо будь!
Не сип ще мук до мук!
Без тебе туга тисне грудь, —
Та ти в ту ж путь, та ти в ту ж путь
Несеш жалiбний згук.
Даремний спiв! В акордах слiв
Не виллю своiх скрут.
Як мовчки я терпiв, болiв,
Так мовчки впаду без жалiв
В нiрвани[37 - Нiрвана (з санскриту букв. згасання, заспокоення) – у релiгiйних уявленнях буддизму та iндуiзму – блаженний стан цiлковитого заспокоення, згасання свiдомости, кiнцева мета духового самовдосконалення людини; тут – метафора смерти.] темний кут.
* * *
«Самовбiйство – се трусiсть,
Се втека з борнi,
Ошуканськая крiда», —
Так скажуть менi.
Ах, панове! Про трусiсть
Мовчiть ви менi!
Чи ви нюхали порох
В життевiй вiйнi?
Чи ви лоб свiй розбили
О дiйсности мур?
Чи вам звiсно, як смачно
На гаках тортур?
«Самовбiйство – се прогрiх,
Безправ’я i злiсть…»
Най вам слово Христове
На се вiдповiсть.
Як Христос по землi ще
Навчати ходив,
То зустрiв чоловiка,
Що в шабас робив.
«Як же можна! Се прогрiх!» —
Обурився хтось,
Та робiтнику строго
Промовив Христос:
«Коли знаеш, що чиниш —
Блаженний еси;
А не знаеш, що чиниш —
Проклятий еси.
Коли знаеш, що чиниш —
Закон твiй – ти сам;
А не знаеш, що чиниш —
Закон е твiй пан»[38 - Слiв тих даремно шукати в Євангелii, та вони заховалися в однiм старiм грецькiм рукописi. «Коли знаеш, що чиниш – блаженний еси, а коли не знаеш, що чиниш – проклятий еси, яко переступник закону». Високi i, несумнiвно, автентичнi Христовi слова! – Примiтка І. Франка.].
Для знающих знання iх
Найвищий закон;
Незнающi в законi
Най гнуться карком.
Чи я знаю, чи чиню,
Се знаю лиш я —
І такий, що мене зна
Ще лiпше, нiж я.
Із книги «Із днiв журби»
(Львiв, 1900)
Із циклу «Із днiв журби»
* * *
День i нiч сердитий вiтер
б’есь о дому мого рiг,
наче пес голодний, вие
i валить прохожих з нiг.
День i нiч дощi холоднi
б’ють о вiкна, цяпотять,
ринви грають, шиби плачуть,
утишиться не хотять.
Олов’янi сiрi хмари
небозвiд весь залягли,
i лежать, i ремигають,
наче ситii воли.
Дармо вiтер б’е iх, гонить:
«Гей, ти, сивий, половий!» —
«Нам тут добре, вiдпочинем!
Хоч ти сердься, хоч i вий!»
Дармо втомленее серце
б’еться, мов у клiтцi рись:
«Нам тут добре, вiдпочинем!
А ти плач собi й журись».
* * *
В парку е одна стежина,
де колись ходила ти, —
бачиться, в пiску срiблястiм
мiг би ще твiй слiд знайти.
Край стежини проста лавка —
тут сидiла ти не раз,
