скачать книгу бесплатно
Як згублену любов, несповнене бажання,
Невиспiваний спiв, геройське поривання,
Як все найвищее, чим душу я кормлю,
Як той огонь, що враз i грiе й пожирае,
Як смерть, що забива й вiд мук ослобоняе, —
Отак, красавице, i я тебе люблю.
* * *
Твоi очi, як те море
Супокiйне, свiтляне:
Серця мого давне горе,
Мов пилинка, в них тоне.
Твоi очi, мов криниця
Чиста на перловiм днi,
А надiя, мов зiрниця,
З них проблискуе менi.
* * *
Безмежнее поле в снiжному завою,
Ох, дай менi обширу й волi!
Я сам серед тебе, лиш кiнь пiдо мною
І в серцi нестерпнii болi.
Неси ж мене, коню, по чистому полю,
Як вихор, що тутка гуляе,
А чень, утечу я вiд лютого болю,
Що серце мое розривае.
* * *
Не минай з погордою
І не смiйсь, дитя!
Може, в тiм осмiянiм
Суть твого життя.
Може, в тiм зневаженiм
Твого щастя карб,
Може, в тiм погордженiм
Є любови скарб.
Може, смiх твiй нинiшнiй,
Срiбний та дзвiнкий,
Стане в твоiй пам’ятi
За докiр гiркий.
* * *
Неперехiдним муром помiж нами
Та доля стала! Мов два судна, море
Розносить нас мiж двома берегами,
Моя ти ясна, непривiтна зоре!
Ще здалека слiдить тебе мiй зiр,
Твiй свiжий слiд я рад би цiлувати
І душу тим повiтрям напувати,
Що з твоiх уст переплива в простiр.
Та щезла ти! Мов в лiсi без дороги
Лишився я. Куди тепер? За чим?
Пiдтятi думи, не провадять ноги,
А в серцi холод… Дим довкола, дим!..
* * *
Не раз у снi являеться менi,
О люба, образ твiй, такий чудовий,
Яким яснiв в молодощiв веснi,
В найкращi хвилi свiжоi любови.
Вiн надо мною хилиться, страшнi
Полошить мари… З трепетом, без мови
Я в тii очi знов гляджу сумнi, —
Що жар колись ятрили в моiй крови.
І на мое бурливе серце руку
Кладе той привид, зимну, як змiя,
І в серцi втишуе всi думи й муку.
На привид тихо, не змигнувши, я
Гляджу. Вiн хилиться, без слiв, без згуку
Моргае: «Цить! Засни! Я смерть твоя!»
* * *
Я не кляв тебе, о зоре,
Хоч як сильно жаль мiй рiс;
Насмiх твiй i власне горе
Я терпливо перенiс.
Та боюсь за тебе дуже,
Бо любов – то мстивий бог;
Як одно ii зневажить,
Любить мститься на обох.
Як смiючись ти вбивала
Чистую любов мою,
Чи ти знала, що вбиваеш
Все, чим в свiтi я жию?
Чи ти знала, що руйнуеш
Щастя власного пiдклад,
Те, чого життя так мало
Звикло всякому вдiлять?
Чи ти знала, що небавом,
От мов раз махнуть пером,
Ти не раз заплачеш гiрко
За потоптаним добром?
* * *
Я не жалуюсь на тебе, доле!
Добре ти вела мене, мов мати.
Та ж де хлiб родити мае поле,
Мусить плуг квiтки з корiнням рвати.
Важко плуг скрипить у чорнiй скибi,
І квiтки зiтхають у сконанню…
Серце рвесь, уста нiмi, мов риби,
І душа вглубляесь в люту рану.
А ти йдеш з сiвнею й тихо сiеш
В чорнi скиби й незарослi рани
Нове сiм’я, новii надii,
І вдихаеш дух життя рум’яний.
ЕПІЛОГ
Розвiйтеся з вiтром, листочки зiв’ялi,
Розвiйтесь, як тихе зiтхання!
Незгоенi рани, невтишенi жалi,
Завмерлее в серцi кохання.
В зiв’ялих листочках хто може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто взнае, який я чуття скарб багатий
В тi вбогii вiршi вкладаю?
Тi скарби найкращi душi молодоi
Розтративши марно, без тями,
Жебрак одинокий, назустрiч недолi
Пiду я сумними стежками.
Із циклу «Другий жмуток»
1895
* * *
Полудне.
Широкее поле безлюдне.
Довкола для ока й для вуха
Нi духа!
Нi слiду людей не видать…
Лиш трави, мов море хвилясте,
Зелене, барвисте, квiтчасте,
І сверщики в травах трiщать.
Без впину
За рiчкою геть у долину,
І геть аж до синiх тих гiр
Мiй зiр
Летить i в тишi потопае,
У пахощах дух спочивае, —
У душу тепла доливае
Простiр.
Втiм – цить!
Яке ж то тихеньке ридання
В повiтрi, мов тужне зiтхання,
Тремтить?
Чи се мое власнее горе?
Чи серце стрепалося хоре?
Ах, нi! Се здалека десь тiльки
Доноситься голос сопiлки.
І ось
На голос той серце мое потяглось,
В тiм раю без краю воно заридало
Без слiв.
Тебе, моя зоре, воно спогадало
І стиха до строю сопiлки
Поплив iз народним до спiлки
Мiй спiв.
* * *
Зелений явiр, зелений явiр,
Ще зеленiша ива;
Ой мiж усiми дiвчатоньками
Лиш одна менi мила.
Червона рожа, червона рожа
Над усi квiти гожа;
Не бачу рожi, не бачу рожi,
