скачать книгу бесплатно
Являйся, зiронько, менi
Хоч в снi!
В життю менi весь вiк тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботi,
Неначе перла у болотi,
Марнiе, в’яне, засиха, —
Хоч в снi на вид твiй оживае,
Хоч в жалощах живiше грае,
По-людськи вiльно вiддиха,
І того дива золотого
Зазнае, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Грiха!
* * *
Отсе тая стежечка,
Де дiвчина йшла,
Що з мойого сердечка
Щастя унесла.
Ось туди пiшла вона
Та гуляючи,
З iншим, своiм любчиком,
Розмовляючи.
За ii слiдами я,
Мов безумний, бiг,
Цiлував з сльозами я
Пил iз ii нiг.
Наче потопаючий
Стебелиночку,
Зiр мiй вид ii ловив
На хвилиночку.
І мов нурок перли тi
На морському днi,
Сквапно так мiй слух ловив
Всi слова ii.
Отсе тая стежечка
Ізвиваеться,
А у мене серденько
Розриваеться.
Залягло на днi його
Те важке чуття:
Тут навiки згублений
Змисл твого буття.
Все, що найдорожчее,
Найулюблене,
Чим душа жива була,
Тут загублене!
Чим душа жива була,
Чим пишалася…
Отсе тая стежечка,
Щоб запалася!
* * *
Якби знав я чари, що спиняють хмари,
Що два серця можуть iзвести до пари,
Що ламають пута, де душа закута,
Що в поживу ними змiниться отрута!
То тебе би, мила, обдала iх сила,
Всi би в твоiм серцi iскри погасила,
Всi думки й бажання за одним ударом.
Лиш одна любов би вибухла пожаром,
Обняла б достоту всю твою iстоту,
Мислi б всi пожерла, всю твою турботу, —
Тiльки мiй там образ i яснiе й грiе…
Фантастичнi думи! Фантастичнi мрii!
Якби був я лицар i мав панцир добрий,
І над всiх був сильний i над всiх хоробрий,
Я би з перемоги вороги пiд ноги,
Що менi до тебе не дають дороги!
Я б добувсь до тебе через мури й стiни,
Я побив би смоки, розметав руiни,
Я б здобув всi скарби, що iх крие море,
І до нiг би твоiх положив, о зоре!
Де б тебе не скрито, я б зламав верii.
Фантастичнi думи! Фантастичнi мрii!
Якби я не дурень, що лиш в думах кисне,
Що спiва i плаче, як бiль серце тисне,
Що будуще бачить людське i народне,
А в сучаснiм блудить, як дитя голодне,
Що iз неба ловить зорi золотii,
Але до дiвчини приступить не вмiе, —
Ідеали бачить геть десь за горами,
А живее щастя з рук пустив без тями
І тепер, запiзно, плаче i дурiе —
Фантастичнi думи! Фантастичнi мрii!
* * *
Що щастя? Се ж iлюзiя,
Се привид, тiнь, омана…
О ти, iлюзiе моя,
Зрадлива i кохана!
Кринице радощiв, чуття
Ти чарочко хрустальна!
Омано дум, мого життя
Ти помилко фатальна!
Я хтiв зловить тебе, ось-ось,
Та враз опали крила:
З тобою жить не довелось,
Без тебе жить несила.
З тобою жить – важка лежить
Завада помiж нами;
Без тебе жить – весь вiк тужить
І днями, i ночами.
Нехай ти тiнь, що гине десь,
Мана, луда – одначе
Чому ж без тебе серце рвесь,
Душа болить i плаче?
Нехай ти тiнь, мана, дiм з карт
І мрiя молодеча,
Без тебе жить – безглуздий жарт,
І свiт весь – порожнеча.
Як той Шлемiль[33 - Петер Шлемiль – персонаж повiсти нiмецького письменника Адальберта фон Шамiссо (1781—1838) «Дивовижна iсторiя Петера Шлемiля» (1814), який задля власного збагачення продав чортовi за золото свою тiнь.], що стратив тiнь,
Ходжу я, мов заклятий,
Весь свiт не годен заповнить
Менi твоеi страти.
* * *
Як не бачу тебе,
Кожда хвиля – тяга безконечна;
Як побачу тебе,
Вiдновляеться рана сердечна.
Як не бачу тебе,
То довкола i зимно, i темно;
Як побачу тебе,
Запече щось у серцi страшенно.
Щоб побачить тебе,
Мов несуть мене ангельськi руки;
Як побачу тебе,
Геть мов гонять пекельнii муки.
Нi без тебе нема,
Нi близ тебе спокою, мiй свiте!
І земля не прийма,
Ох, i небо навiки закрите.
* * *
Як почуеш вночi край свойого вiкна,
Що щось плаче i хлипае важко,
Не тривожся зовсiм, не збавляй собi сна.
Не дивися в той бiк, моя пташко!
Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зiрко;
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гiрко.
* * *
Хоч ти не будеш цвiткою цвiсти,
Левкоею пахучо-золотою,
Хоч ти пiшла серед юрби плисти
У океан щоденщини й застою,
То все ж для мене ясна, чиста ти,
Не перестанеш буть менi святою,
Як цвiт, що стужi не зазнав, нi спеки.
Як iдеал все ясний – бо далекий.
Я понесу тебе в душi на днi,
Облиту чаром свiжости й любови,
Твою красу я переллю в пiснi,
Огонь очей в дзвiнкii хвилi мови,
Коралi уст у ритми голоснi…
Мов золотая мушка, в бурштиновий
Хрусталь залита, в нiм вiки тривае,
Цвiстимеш ти, – покiль мiй спiв лунае.
* * *
Як вiл в ярмi, отак я день за днем
Свiй плуг тяжкий до краю дотягаю;
Немов повiльним спалююсь огнем,
Та ярко бухнуть сили вже не маю.
Замерли в серцi мрii молодечi,
Ілюзii криниця пересхла;
Рiзкi, сухi моi зробились речi, —
