скачать книгу бесплатно
i тих, що весело тодi
коло стола балакали,
розвiяв вихор життевий
по свiтi, наче пил марний;
лиш те одно слiвце твое
i досi у моiй душi,
мов срiбний дзвоничок, дзвенить.
І досi iз рожевих уст
я чую любе, привiтне:
Слухай!
І досi ще тремтить душа,
ждучи чогось таемного,
блискучого, величного,
що за летючим словом тим,
мов цар за курiером вслiд,
явитись мало. Та дарма!
В глибокiм, темнiм пралiсi
мандрiвець блудить змучений;
тривога, голод, близька нiч,
мов звiра дикого стрiльцi,
його женуть все дальш i дальш.
У груди духа не стае, —
здаеться, трiсне серденько,
i ноги змученi тремтять,
а вiн бiжить, бiжить, бiжить!
І причуваеться йому,
що десь далеко, ледве чуть,
теленька дзвоник: дзiнь-дзiнь-дзiнь!
Вiн знае, що весь день уже
за тим зрадливим голосом
бiжить даремно; iнколи
догадуеться, що, мабуть,
се дзвонить власний страх його,
а вiн, проте, бiжить, бiжить!
Ану ж там справдi битий шлях?
Ану ж там хата теплая?
Ану ж лице коханее?
Ану ж там дивнi радощi?
Дзiнь-дзiнь! Дзiнь-дзiнь!
Дзiнь-дзiнь! Дзiнь-дзiнь!
Слухай!
Із циклу «Спомини»
* * *
Я згадую минулее життя
спокiйно, та без радости, без туги:
одно iз нього винiс я чуття,
що я не був у нiм щасливий, други.
Багато працi, i турбот, i скрут,
та не було вдоволення, утiхи;
мов вiл в ярмi, я чув на собi прут
i тяг чужого скарбу повнi мiхи.
Хоч не згасав нiколи огник мiй,
та полум’ям не бухав, бiльш димився,
а замiсть свiтла сипав iскор рiй.
Хоч ненастанно стяг мiй з вiтром бився,
та не високо плив в руцi слабiй,
i хоч я жив, то все ж я не нажився.
* * *
Заким умре ще в серцi творча сила
i дар пiсень заглухне в тишинi,
немов пахуча та фiялка мила,
що в’яне у пустому бур’янi, —
я раз iще б хотiв простерти крила,
i побуять свобiдно в вишинi,
i оживить тi спомини, що скрила
ворожа доля у душi на днi.
Вони живi донинi в тiй могилi,
я чую iх, як рвуться, як печуть…
Спинити iх, здушить iх я не в силi.
Та чи знайду я сили, щоб вiдчуть,
щоб пережити знов тi любi хвилi
i виплакать пiснями iх ось тут?..
* * *
О, бо i я зазнав раз щось такого,
що хоч ще повним щастям не було,
та дуже близьке вже було до нього,
як щастя, швидко надiйшло й пiшло.
У бiднiм, прозаiчнiм тiм життi
се був момент казочний i кипучий,
се був неначе той брильянт блискучий,
що хтось найшов загублений в смiттi.
І вiдки се менi прийшло, i як,
i чом прийшло, i чом пропало живо —
я й досi збагнути не мiг нiяк.
Одно лише я чую справедливо:
тодi пiзнав я, що в життi за смак
i чим бува любов, святее диво.
* * *
П’ятнадцять лiт минуло. По важкiй,
завзятiй боротьбi я опинився
побитий, хорий. У тишу, в спокiй
я на село iз мiста схоронився.
Хоч молодий ще, був я у такiй
зневiрi, свiт весь так менi змiнився
з рожевого на чорний, що в гiркiй
знетямi з бою я вiдсторонився.
У мене зблiдли давнi iдеали,
i люди видались таким дрiбним,
мiзерним кодлом, що для мене стали
чужi й далекi. Треба буть дурним,
щоб задля них у бiй iти, як в дим;
тi, що терплять, варт того, щоб страждали.
* * *
Маленький хутiр серед лук i нив
на горбику над рiчкою шумною —
отам я в простiй хлопськiй хатi жив,
i самота, i сум жили зо мною.
Із трьох бокiв поля тi обмежив
могутнiй лiс зеленою стiною,
i шумом серцю вiн на сон дзвонив,
i сум по травах розносив луною.
Вiн тяг мене в свою таемну тiнь,
i свiжий подих вiщував розраду,
i листя, знай, менi шептало: «Скинь
iз серця всi згадки про зваду й зраду!
Природi-мамi до грудей прилинь
i тут знайдеш нову, святу принаду».
* * *
Привiт тобi, мiй друже вiрний, гаю,
повiрнику моiх найкращих дум!
Все чисте, ясне, що лиш в серцi маю,
надихав свiжий запах твiй i шум.
На твоiх полянах, в вiдлюднiм плаю
я розсипав свiй жаль, губив свiй сум;
у твоiх запахах, неначе в раю,
окрилювався молодечий ум.
Пiд скрип могутнiх конарiв дубових
складались першii моi пiснi,
слабii вiдгуки твоiх пiсень чудових.
А в бурi рев, як громи навiснi
ламали твоiх велетнiв корони,
у твоiх криiвках шукав я охорони.
* * *
Я не скiнчу тебе, моя убога пiсне,
в котру бажав я серце перелить
i виспiвать чуття важке та млiсне,
все, що втiша, i все, що веселить,
всi радощi шаленого кохання,
все пекло мук, що й досi грудь в’ялить.
Моi ви сльози, i моi зiтхання,
i пестощi короткi, й довгий жаль,
надii i зневiри колихання,
не перелити вас менi в кришталь
поезii, немов вино перлисте,
нi в римiв блискiтливую емаль!
Мов дерево серед степу безлисте
в осiннiй бурi б’еться i скрипить,
i скрип той чуе поле болотисте, —
отак душа моя тепер терпить
слаба, безкрила, холодом прибита,
мов ластiвка у рiчцi зиму спить.
Із циклу «В Плен-Ерi»
МАМО-ПРИРОДО!
Мамо-природо!
