скачать книгу бесплатно
Пора худого жнива надiйшла.
Худее жниво! Сiялось, мабуть,
Замало, й ненайкращоi пшеницi,
А час не ждав! Холоднi зливи йдуть, —
Важку ворожать осiнь нам зiрницi.
* * *
Сипле, сипле, сипле снiг.
З неба сiроi безоднi
Мiрiядами летять
Тi метелики холоднi.
Одностайнi, мов жура,
Зимнi, мов лихая доля,
Присипають все життя,
Всю красу лугiв i поля.
Бiлий килим забуття,
Одубiння, отупiння
Все покрив, стискае все
До найглибшого корiння.
Сипле, сипле, сипле снiг,
Килим важче налягае…
Молодий огонь в душi
Меркне, слабне, погасае.
Із циклу «Третiй жмуток»
1896
* * *
В алеi нiчкою лiтною
Я йшов без тями, наче тiнь,
Горiли зорi надо мною,
І неба темная глибiнь,
Мов океан тишi, спокою,
Лилася в душу. Як же я
Ще вчора вас любив, о зорi,
Тебе, блаките! Як моя
Душа в безмiрному просторi
Купалася, на тi прозорi
Луги летiла, де цвiтуть
Безсмертнi квiти, де гудуть
Несказано-солодкi спiви!
А нинi темнi i тяжкi ви
Для мене, весь ваш чар погас.
Ненавиджу я нинi вас!
Ненавиджу красу, i силу,
І свiтло, й пiсню, i життя,
Ненавиджу любов, чуття, —
Одно люблю лиш – забуття,
Спокiй, безпам’ятну могилу.
В алеi нiчкою лiтною
Я йшов без тями, наче тiнь.
Поперед мене, поза мною
Снували люди. Дзiнь-дзiнь-дзiнь!
Дзвонив бiцикл. Неслися шепти
Любовних пар, далекий спiв…
Та в серцi мойому засiв
Бiль лютий, на який не вспiв
Нiхто ще видумать рецепти.
Я йшов, та знав, що я – могила,
Що нерв життя у мене вмер,
Що тут, внутрi, на днi тепер
Душа моя похоронила
Всi радощi i всi страждання,
Весь спiв, що вже не встане знов,
Свое найвищее бажання,
Свою остатнюю любов.
* * *
Не можу жить, не можу згинуть,
Нести не можу нi покинуть
Проклятий сей життя тягар!
Ходжу самотнiй мiж юрбою
І сам погорджую собою…
Ох, коб остатнiй впав удар!
Не жаль менi життя нi свiта,
Не жаль, що марно кращi лiта
У горi й працi протекли.
Пропало все! Та й що ж? Пропало!
А що ж передо мною стало?
Безодня, повна тьми i мгли.
Зневiривсь я в тi ярма й шлиi,
Що тягну, мов той вiл на шиi,
Отсе вже бiльш як двадцять лiт —
Зовсiм як хлопчик той, сарака,
Прутком по бистрiй хвилi швяка, —
Чи з того е на хвилях слiд?
Даремно биться, працювати,
І сподiваться, i бажати!
Пропала сила вся моя.
Лиш чорних мар гуляе зграя
І резигнацiя безкрая
Засiла в серцi, як змiя.
* * *
І бачила довкола рай i рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвiлий свiжо гай.
Явилась друга – гордая княгиня,
Блiда, мов мiсяць, тиха та сумна,
Таемна й недоступна, мов святиня.
Мене рукою зимною вона
Вiдсунула i шепнула таемно:
«Менi не жить, тож най умру одна!»[34 - Дзвонковська Йосифа (Юзефа) (1862—1892), донька збiднiлого польського шляхтича, народна вчителька, друга любов поетова, передчасно померла вiд сухот.]
І мовчки щезла там, де вiчно темно.
Явилась третя – женщина чи звiр?
Глядиш на неi – i очам приемно,
Впиваеться ii красою зiр.
Та разом страх бере, душа холоне
І сила розпливаеться в простiр.
Спершу я думав, що бокуе, тоне
Десь в тiнi, що на мене й не зирне, —
Та враз мов бухло полум’я червоне.
За саме серце вхопила мене,
Мов Сфiнкс[35 - Див. примiтку до вiрша «Я не тебе люблю, о нi…».], у душу кiгтями вп’ялилась
І смокче кров, i геть спокiй жене.
Минали днi, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!
Вона мене й на хвилю не пустилась,
Часом на грудi моiй задрiма,
Та кiгтями не покида стискати;
То знов прокинесь, звiльна пiдiйма
Пiвсоннi вii, мов боiться втрати,
І око в око зазира менi.
І дивнi iскри починають грати
В ii очах – такi яркi, страшнi,
Жагою повнi, що аж серце стине.
І разом щось таке в них там на днi
Ворушиться солодке, мелодiйне.
Що забуваю рани, бiль i страх,
В марi тiй бачу рай, добро едине.
І дармо дух мiй, мов у сiтi птах,
Трiпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться менi в безодню шлях
І як я ним у пiтьму помандрую.
* * *
Надходить нiч. Боюсь я тоi ночi!
Коли довкола свiт увесь засне,
Я тiлько сам замкнуть не можу очi:
Загиб спокiй, i сон мина мене.
Я сам сиджу i риюсь в своiй ранi,
І плачу й тужу, плачу i клену,
І мрii всi летять, бiжать, мов п’янi,
До неi! Бачать лиш ii одну.
І бачиться, що з мрiями отими
Й душа моя летить iз тiла геть;
І щось, немов крилатi серафими[36 - Серафими – шестикрилi ангели Господнi, особливо наближенi до престолу Бога, що перебувають на найвищому щаблi небесноi iерархii. Даремно, пiсне!],
Несе ii – i чую я iх лет.
До мене ж безграничная тривога,
Блiда розпука пiдсiдае вмить,
І чорнi думи, мов з фортуни рога,
На мене лле, щоб свiт менi затьмить.
І бачиться, що я в якiйсь безоднi,
Де холод, слизь i вiтер, темно скрiзь,
І виють звiрi, лютi та голоднi,
І стогне бiр, i гiллям б’еться лiс.
Ось на розпуттi я стою пустому
І весь тремчу, гадюка серце ссе,
Не видно шляху, тiлько голос грому
Якусь погрозу дикую несе.
І я безсильний, хорий, i утома,
Мов млинове камiння, тисне грудь, —
Бездомний – я бажав би бути дома,
В теплi бажав би, в щастi вiдiтхнуть.
Я, що так довго, гаряче кохаю
І за любов знайшов погорду й глум,
