скачать книгу бесплатно
i щезае, i зника,
i мене за серце вхопив,
мов могутняя рука.
Затрiпалось бiдне серце,
рветься, грае i летить,
щоб оте лице кохане
вiчно в собi закрiпить.
Та дарма! Воно пропало!
Глянь: побитий градом лан…
Повiнь… Що ж то? Над своею
я уявою не пан?
Воскресни, мiй тихий раю,
моя туго молода,
моя муко незабутня,
моя радосте блiда!
Моя розкоше болюща,
мое щастя, аде мiй,
де в розпуцi я солодкiсть,
в дрожi – знаходив спокiй!
Та даремно! Не воскресне
те, що вклалось спочивать!
Згоенi на серцi рани
не так легко розiрвать.
Навiть i найтяжче горе
як в могилу вiддасте,
то засиплеться помалу
i травою поросте.
Лиш вряди-годи з могили,
наче з-за зелених рам,
блиснуть очi i чудове
личко усмiхнеться нам;
мигне промiнь того щастя,
що – здаеться нам в ту мить —
все життя нам ясним сонцем
було б мусило свiтить.
Мигне, блисне i загасне!
Сили давньоi нема,
чар погас, хiба зiтхання
тихо груди пiдiйма.
Із книги «Semper tiro»
(Львiв, 1906)
Semper tiro
Цикл
Semper tiro[46 - Завжди учень, завжди новак (новобранець, рекрут) (лат.). Назва збiрки, циклу i вiрша – скорочений варiянт афоризму римського поета Марка Валерiя Марцiяла (бл. 40 – бл. 104): «Semper homo bonus tiro est» (Epigr., XII, 51, 2) – «Добра людина завжди новак». – Упоряд.]
Життя коротке, та безмежна штука[47 - Життя коротке, та безмежна штука… – Парафраз афоризму давньогрецького лiкаря й мислителя Гiппократа (460—377 до Р. Х.): «Ars longa, vita brevis est» (лат.) – «Мистецтво вiчне, а життя коротке».]
І незглубиме творче ремесло;
Що зразу, бачиться тобi, було
Лиш оп’янiння, забавка, ошука,
Те в необнятий розмiр уросло,
Всю душу, мрii всi твоi ввiссало,
Всi сили забира i ще говорить: «Мало!»
І перед плодом власноi уяви
Стоiш, мов перед божеством яким,
І сушиш кров свою йому для слави,
І своiх нервiв сок, свiй мозок перед ним
Кладеш замiсть кадила й страви,
І чуеш сам себе рабом його й пiдданим,
Та в серцi шепче щось: «Нi, буду твоiм паном».
Не вiр сим пошептам! Зрадлива та богиня,
Та Муза! Вабить, надить i манить,
Щоб виссать «я» твое, зробить з тебе начиння
Своiх забагань, дух твiй спорожнить.
Не вiр мелодii, що з струн ii дзвенить:
«Ти будеш майстром, будеш паном тонiв,
І серць володарем, i владником мiльйонiв».
О, не дури себе ти, молодая лiро!
Коли в душi пiсень тiсниться рiй,
Служи богинi непохитно, щиро,
Та панувать над нею i не мрiй.
Хай спiв твiй буде запахуще миро
В пиру життя, та сам ти скромно стiй
І знай одно – poёta semper tiro[48 - Поет завжди учень (лат.). – Упоряд.].
СОНЕТ
Благословенна ти помiж жонами[49 - Благословенна ти помiж жонами… – Ремiнiсценцiя з християнськоi молитви до Пречистоi Дiви Марii («Богородице Дiво, радуйся…»).],
Одрадо душ i сонце благовiсне,
Почата в захватi, окроплена сльозами,
О раю мiй, моя ти муко, Пiсне!
Царице, ти найнижчого з-мiж люду
Пiдносиш до вершин свойого трону
І до глибин терпiння, слiз i бруду
Ведеш i тих, що двигають корону.
Твiй подих всi серця людськi рiвняе,
Твiй поцiлуй всi душi благородить
І сльози на алмаз перемiняе.
І дотик твiй iз терня рожi родить,
І по серцях, мов чар солодкий, ходить,
І будить, молодить i оп’яняе.
МОЄМУ ЧИТАЧЕВІ
Мiй друже, що в нiчну годину тиху
Отсi рядки очима пробiгаеш
І в них народному заради лиху
Чи власним болям полекшi шукаеш, —
Коли тобi хоч при одному словi
Живiше в грудях серце затрiпоче,
В душi озветься щось, немов луна в дiбровi,
В очах огонь сльозу згасить захоче, —
Благословлю тебе, щоб аж до скону твого
Донiс ти серце чисте й щиру душу
І щоб ти не зазнав сирiтства духового,
В якому я свiй вiк коротать мушу.
Буркутськi[50 - Буркут – селище в схiдних Карпатах (тепер – Івано-Франкiвська обл.), до І Свiтовоi вiйни – вiдомий гiрський курорт. Кожда кичера в млi…] станси
* * *
Кожда кичера в млi,
Кождий плай закуривсь —
Що за мла на твойому чолi?
Ти чого, брате мiй, зажуривсь?
Як потiк клекотить!
Як гуде Черемош[51 - Черемош – гiрська рiка в Украiнських Карпатах (довжина – 80 км), права притока Пруту, утворена злиттям Чорного та Бiлого Черемошiв.]!
Щось таемнее душу гнiтить,
Якихсь дум обiгнаться не мож.
Щось таке, мов докiр,
Над душею гука,
Мов та каня, що в млi поверх гiр
Сумно скиглить i дощ наклика.
* * *
Дiвчино, моя ти рибчино,
Дiвчино, кохання мое,
Ти мого страждання причино,
Скарбнице, що щастя дае!
Обое пiдемо, обое,
В далеку мандрiвку життя.
Нiчого не страшно з тобою,
Бо ти чудодiйне дитя.
Ти стрiлиш очима – i горе
Розвiесь, мов мла на версi;
Всмiхнешся – й розбурхане море
Поклониться твоiй красi.
ОЛЬЗІ С
Найгарнiша для нас
Заграничная квiтка;
Найлюбiше лице,
Що стрiчаеться зрiдка.
Найчистiша сльоза,
Причарована штукою;
Найвiрнiша любов,
Усвячена розлукою.
* * *
О, розстроена скрипка, розстроена!
Скiлько рук нетямущих, брудних
Доторкалися струн чарiвних —
І вона iх розстроем напоена.
Рiже вухо страшними акордами,
У тонац’i нiяк не встоiть…
Де ти, майстре, щоб вмiв настроiть,
Оживить ii спiвами гордими?
КОНКІСТАДОРИ[52 - Конкiстадори (конквiстадори) (iсп. conquistador – завойовник) – iспанськi й португальськi завойовники Америки пiсля ii вiдкриття експедицiею Х. Колумба.]
По бурхливiм океанi
Серед пiнявих валiв
Наша флота суне, б’еться
До незвiсних берегiв.
Плещуть весла, гнуться щогли…
Ось i пристань затишна!
Завертай! І бiк при боцi!
І стерно бiля стерна!
Кидай якорi! На берег
По помостах виходи!
Нiчичирк! Ще ледве днiе…
Пусто скрiзь… Ставай в ряди!
Сонний город ще дрiмае…
Схопимо його у снi…
