скачать книгу бесплатно
Тих великих мар донинi
Страшно виплодам яскинi,
І огню зубами крешуть,
На щити червонi брешуть.
* * *
На р?кахъ вавилонскихъ,
тамо с?дохомъ и плакохомъ[68 - На р?кахъ вавилонскихъ, тамо с?дохомъ и плакохомъ… – Епiграф – зачин 136-го (137-го) Давидового псалма з бiблiйноi «Книги Псалмiв» («Над рiчками Вавилонськими, – там ми сидiли та й плакали…»), полемiчною iнтерпретацiею якого i е цей Франкiв вiрш.].
На рiцi вавилонськiй – i я там сидiв,
На розбитий орган у розпуцi глядiв.
І ругався менi вавилонцiв собор:
«Заспiвай нам що-будь! Про Сiон! Про Табор![69 - Сiон i Табор – священнi гори, на яких стоiть мiсто Єрусалим.]»
«Про Сiон? Про Табор? Їм вже чести нема.
На Таборi – пустель! На Сiонi – тюрма!
Лиш одну хiба пiсню я вмiю стару:
Я рабом уродивсь та рабом i умру!
Я на свiт народився пiд свист батогiв,
Із невольника батька, в землi ворогiв.
Я хилиться привик вiд дитинячих лiт
І всмiхаться до тих, що катують мiй рiд.
Мiй учитель був пес, що на лапки стае
І що лиже ту руку, яка його б’е.
І хоч зрiс я, мов кедр, що вiнчае Ливан[70 - Ливан (Лiван) – краiна в Захiднiй Азii, а також однойменний гiрський хребет, який укривають гаi лiванського кедра.],
Та душа в мнi похила, повзка, мов бур’ян.
І хоч часом, мов грiм, гримне слово мое,
То се бляшаний грiм, що нiкого не вб’е.
[І хоч вирвеся з уст крик: «Най гине тиран!»,
То не крик се душi, тiльки брязкiт кайдан][71 - Пропущену в збiрцi «Semper Tiro» строфу вiдновлено за публiкацiею в антологii «Акорди» (Львiв, 1903. – С. 112).].
І хоч душу манить часом волi приваб,
Але кров моя – раб! Але мозок мiй – раб!
Хоч я пут не ношу на руках, на ногах,
Але в нервах ношу все невольницький страх.
Хоч я вольним зовусь, а, як раб, спину гну
І свобiдно в лице нiкому не зирну.
Перед блазнем усяким корюся, брешу,
Вольне слово в душi, наче свiчку, гашу.
Хоч труджусь день i нiч, не доiм, не досплю,
А все чую, немов я на панськiм роблю.
І хоч труд свiй люблю, а все сiпа гачок:
Ти прикутий до нього, мов раб до тачок.
Хоч добра доробивсь, та воно лиш тяжить,
Мов чуже для когось, мушу я сторожить.
З ким в життю не зiйдусь, все пiдляжу йому;
Так чи сяк вибирать – все найтяжче вiзьму!
І хоч часом в душi пiдiймаеться бунт,
Щоб iз пут отрястись, стати твердо на грунт, —
Ах, то й се не той гнiв, що шаблюку стиска,
Се лиш злоба низька i сердитiсть рабська.
Вавилонськi жiнки, вiдвернувшись, iдiть
І на мене здивовано так не глядiть!
Щоб не впало прокляття мое на ваш плiд,
Не прийшлось би раба привести вам на свiт.
Вавилонськi дiвчата, минайте мене,
Хай мiй вид спiвчуттям серце вам не торкне!
Щоби вам не судилась найтяжча судьба,
Найстрашнiша клятьба – полюбити раба!»
Із книги Кааф[72 - Назва циклу вiдсилае до пам’ятки середньовiчноi лiтератури – «Книги Кааф» (повнiша назва «Книга, нарицаемая Каафъ, сир?чь сборникъ…»; бл. ХV ст.) – збiрника дiялогiв на морально-релiгiйнi теми, укладеного на основi вибраних свiдчень епископа, автора 5-томовоi «Історii церкви» Теодорета Кiрського (бл. 386—457) про старогебрейськi вiрування та старозаповiтнi храмовi обряди.]
* * *
У снi знайшов я дивную долину.
Було так ясно, тихо, легко в нiй,
Що бачилось менi: не йду, а лину.
Смiялася в пишнотi веснянiй
Природа, пахощами вся облита,
І скрiзь спiвав пташок незримий рiй.
Срiблом на збоччях хвилював лан жита,
Верхом шумiв-гудiв вiдвiчний лiс,
Внизу була велична тайна скрита.
Внизу був луг, i з нього вiтер нiс
Такi розкiшнi пахощi, що груди
Аж ширшали i дух у тiлi рiс.
А йшли тi пахощi з квiток, що всюди
Росли – барвистi, дивних форм, яких,
Мабуть, нiколи не плекали люди.
Хиляючись до тих квiток палких,
Я чув, що й спiв солодкий з них виходить,
Мов пасма тонiв нiжних i м’яких.
Мiж тих квiток дiвчат багато ходить,
Всi в бiлому, в вiнках i скиндячках,
І одна одну все за руку водить.
У всiх маленькi кошики в руках,
І кожду квiтку пильно оглядають,
Пестять i пiдливають на грядках.
Не рвуть квiток спiвучих, та зривають
Із кождоi ростинки по листку
І бережно у кошики складають.
І, бачачи забаву iх таку,
Я мовив: «Нащо тi листки, дiвчата?
На лiк, на страву iх рвете яку?»
І мовила одна: «Рвемо для свята.
І не на лiк, бо для здорових се;
І не на страву – сита наша хата.
А хто до уст листок сей занесе,
І розгризе, i сок його скуштуе,
У того серце розкiшшю стрясе;
У того смiлiсть душу напростуе,
У того радiсть очi прояснить,
Турботи всi розвiе й пошматуе.
Твiй сум, твою зневiру хоч на мить
Прогонить вiн; ти станеш мов дитина,
Всю суть свою ти мусиш вiдмiнить.
Всiм любий ти, хоч круглий сиротина,
І любиш всiх, щасливий в тiй любвi.
Кааф у нас зоветься та ростина[73 - Кааф – легендарна спiвуча квiтка, чарiвний сiк якоi омолоджуе й вiдроджуе людину до нового, щасливого життя.]».
Пiшли. Та йдуть i мовлять iншi двi:
«А ти не рад листкiв тих скуштувати
І занести iх там, своiй верствi?
Чи все в вас мае лютiсть панувати,
Зневага до людства, погорда й iдь?»
І кинувсь я листки тi дивнi рвати,
Ось вам пучок iх. Нате та гризiть!
* * *
Поете, тям, на шляху життевому
Тобi перлини-щастя не знайти,
Нi захисту вiд бурi, злив i грому.
Поете, тям, зазнати маеш ти
Всiх мук буття, всiх болiв i унижень,
Заким дiйдеш до свiтлоi мети.
Поете, тям: лиш в сферi мрiй, привиджень,
Ілюзiй i оман твiй рай цвiте,
А генiй твiй – то мiць сугестiй, зближень.
Пророцький дар у тебе лиш на те,
Щоб iншим край обiцяний вказав ти,
А сам не входив у житло святе.
І серце чулее на те лиш взяв ти,
Щоб кождому в день скорби пiльгу нiс,
І в горю слово теплее сказав ти.
Та з власним горем крийся в темний лiс!
Нiхто до тебе не простягне руку
І не отре твоiх кривавих слiз.
Та не мiркуй, що родивсь ти на муку,
Бо й розкошiв найвищих маеш часть,
У творчiй силi щастя запоруку.
Усе, чого тобi сей свiт не дасть,
Знайдеш в душi своiй яснiше, краще:
Найвищу правду i найбiльшу власть.
Ото й минай все темне, непутяще,
Весь злудний блиск, трiумфи хвилевi,
Все пiдле, самолюбне i пропаще.
І бережи на своiй головi
Вiнок незв’ялий чистоти, i ласки,
І простоти, мов квiти полевi.
У маскарад життя iди без маски,
