скачать книгу бесплатно
Не вивести вже вас менi до сонця!
Я сам отсе лежу у темнiй ямi,
Я сам гнию тут, до землi прибитий,
А з диким реготом по моiй груди
Тупоче, б’е моя лихая доля!
І ще раз чути: «Тату! Тату! Тату!
Нам зимно тут! Огрiй нас! Лиш дихни
Теплом, що з серця йде, повiй весною,
А ми пурхнем, оживемо, заграем!
Весняним чаром, спiвом соловейкiв
Наповнимо твою сумну хатину,
Арабських пахощiв на своiх крилах
Нанесемо, коверцем пишнобарвним
Розстелимось пiд твоiми ногами.
Лише тепла нам! Серця! Серця! Серця!»
Де ж я тепла вiзьму вам, небожата?
Уста моi зацiпило морозом,
А серце в мене вижерла гадюка.
* * *
Як голова болить!
Пожовклi карти
Рукопису старого помаленьку
Перебiгають стомленii очi,
А в головi грижа, немов павук,
Снуе сiтки, немов штукар у тьмi
Пускае синi, бiлi, пурпуровi
Ракети, огняним млинком вертиться,
То вказуе в бенгальськiм свiтлi дикi
Якiсь появи, що з тих карт пожовклих
Зриваються, немов осiнне листя
Пiд подихом хуртовини…
«Прийшов
Святий Матвiй у город людожерiв[77 - Прийшов Святий Матвiй у город людожерiв… – Тут i далi – розлогi ремiнiсценцii з апокрифа «Повiсть про дiяння святих апостолiв Андрiя i Матвiя…», над текстом якого І. Франко працював у час написання твору, готуючи до друку черговий, ІІІ том 5-томового зiбрання «Апокрiфiв i легенд з украiнських рукописiв» (Львiв, 1896—1910), що мiстив апокрифiчнi апостольськi акти (Львiв, 1902).].
А люди тi такi звичаi мали:
Не iли хлiба, не пили води,
А тiлько жерли тiло чоловiче
І кров пили. А хто чужий траплявся
У город iх, то тут його хапали
І, вивертiвши очi, напували
Отруйним зiллям, i в тюрму саджали,
І клали iсти iм траву-отаву».
І вже щеза з перед очей рукопис,
І ту страшну iсторiю читаю
У власнiм серцi: як я заблукався
У город – будь iм’я його прокляте! —
Як очi вибрано менi, щоб я
Не бачив, хто мене i пощо в’яже,
І як замiсто хлiба довго-довго
Я годувавсь iлюзiй диким зiллям.
І ось я темний у тюрмi ридаю,
І не за тим ридаю, що пропало:
Не за свободою, яка нiколи
Свобiдна не була; не за тим щастям,
Що лиш у снах являлось та дразнило.
Лиш те болить мене, що, зведений
До стану травоiдноi худоби,
Я тямки чоловiцтва ще не стратив.
Та ось бряжчать ключi, скриплять завiси,
Стукочуть кроки – се сторожа входить.
Хтось шарпнув шнур, що в’яже моi руки,
І роздивля табличку, що до них
Прив’язана. «Три днi ще, i тодi
Час буде вивести його».
Пiшли.
Менi не страшно. Що ж, три днi! Могли
І зараз брать.
А може… може, там
Далеко десь, по той бiк Чорномор’я,
Маленька барка надува вiтрила,
І в нiй сидить спаситель твiй, що чудом
Перепливе безодню, i ввiйде
В останню нiч у сю сумну темницю.
І верне зiр тобi, i скаже: «Встань i вийди!»[78 - «Встань i вийди!» – Алюзiя до евангельськоi оповiдi про смерть i воскресiння Лазаря (Ів. 11. 1—44), який повстав iз мертвих, почувши слова Ісуса: «Лазарю, вийди сюди!» (Ів. 11. 43).]
Ге-ге, колись в легендах так бувало,
Та не тепер! Не надiйся нiчого!
Мовчи i жди!
* * *
Якби ти знав, як много важить слово,
Одно сердечне, теплее слiвце!
Глибокi рани серця як чудово
Вигоюе – якби ти знав отсе!
Ти, певно б, поуз болю i розпуки,
Зацiпивши уста, безмовно не минав,
Ти сiяв би слова потiхи i принуки,
Мов теплий дощ на спраглi ниви й луки, —
Якби ти знав!
Якби ти знав, якi глибокi чинить рани
Одно сердите, згiрднее слiвце,
Як чистi душi кривить, i поганить,
І троiть на весь вiк, – якби ти знав отсе!
Ти б злiсть свою, неначе пса гризького,
У найтемнiший кут душi загнав,
Потiх не маючи та спiвчуття палкого,
Ти б хоч докором не ранив нiкого, —
Якби ти знав!
Якби ти знав, як много горя криеться
У масках радости, байдужости i тьми,
Як много лиць, за дня веселих, миеться
До подушки горючими слiзьми!
Ти б зiр i слух свiй наострив любов’ю
І в морi слiз незримих поринав,
Їх гiркiсть власною змивав би кров’ю
І зрозумiв весь жах в людському безголов’ю,
Якби ти знав!
Якби ти знав! Та се знання предавне
Вiдчути треба, серцем зрозумiть.
Що темне для ума, для серця ясне й явне…
І iншим би тобi вказався свiт.
Ти б серцем рiс. Мiж бур життя й тривоги
Була б несхитна, ясна путь твоя.
Як Той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих[79 - …Той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих… – Алюзiя до евангельськоi оповiдi про чудо Ісусового ходiння по водi (Мт. 14. 22—33; Мр. 6. 45—52; Ів. 6. 16—21).],
Так ти б мовляв до всiх плачучих, скорбних, вбогих:
«Не бiйтеся! Се я!»
Із книги «Давне й нове»
Друге побiльшене видання збiрки «Мiй Ізмарагд»
(Львiв, 1911)
Замiсть пролога
СВЯТОВЕЧІРНЯ КАЗКА
Схилившись о вiкно, сиджу я в час вечiрний,
І зiр мiй мчить в простiр глухий, мрячний, безмiрний;
І думи в свiт летять, в хатки низькi й палати,
Як буде мир Христа рожденного вiтати.
Бо вечiр се святий; палае свiтло всюди,
І огник радости у кождiй тлiе груди!
«Ось вiсiмнадцять сот вiсiмдесят три лiта,
Як Той родивсь, що став учитель, свiтло свiта,
Що за слова любви умер на хреснiм древi,
За правду завiщав усi вiнцi терневi!
І справджуеться Твiй завiт болющий, Христе!
Чи в свiтi виросло любви насiння чисте,
Що сiяв Ти, – чи став щасливший, кращий вiн, —
Не знаю; тiлько те осталося без змiн,
Що за кривавий труд заплатою есть голод,
Що волю й дотепер б’е самоволi молот,
Що гонять за любов, за правду висмiвають,
Що втiшнii сумних, голодних ситi лають!»
От так у самотi я думав; в тьмi кiмнати
Так сумно, важко тут те свято зустрiчати
Без слова любого, без друга i без роду;
Я рад був з каменем на шиi скочить в воду.
А втiм, нараз – се що заблисло в моiй хатi,
Мов сонечко зiйшло i блиски лле багатi?
Мiй зiр ослiплений схилився вниз в тiй хвили, —
А втiм, почувся звук, так нiжний, чистий, милий,
Що, мов роса свята, на серце впав зболiле:
«Невже ж ко мнi любов тобi вже надоiла?»
Я зiр пiдняв – i глянь: в надземнiй красотi
Стояла женщина – не в срiблi-злотi,
А в простiм, хоч зовсiм не вбогiм, чистiм строю,
З лицем, осяяним здоров’ям i красою,
І з мисли виразом могучим на чолi,
І з оком, що пройма глуб серця i цiлi
Простори земнii обнять, здаеться, в силi.
«Хто ти? – промовив я. – Слова твоi так милi,
Знайомий так твiй вид, i голос серцю близький, —
Та чи любить тебе я не занадто низький?»
«Нi ти, анi нiхто, менi по роду рiдний,
Коли любить мене не стане сам негiдний.
Та нинi свято; всi веселi, як хто може, —
То й прикро думать так на самотi, небоже.
О, знаю й я той бiль! Недавно сумувала
І я так в самотi, вiдрадоньки не мала.
Хоч я мiж сестрами, як бачиш, не послiдна
Красою й розумом, та що ж, тому, що бiдна,
То й власний рiд мене цуравсь, – i много-много
Днiв так сидiла я серед плачу гiркого…
Та днесь не тi часи, – сьогоднi й я вже маю
Коханую рiдню, – i днесь ii збираю
На братнiй пир. Ходи! І ти ж рiдня менi!»
І понеслись ми враз на крилах херувима[80 - Херувими – друга (пiсля серафимiв) категорiя ангелiв у небеснiй iерархii.],
І став весь руський край у нас перед очима,
Широкий, килимом укритий снiговим,
І небо яснее зорiлося над ним.
