скачать книгу бесплатно
Вони позапихали валiзи в камеру схову (шафки працювали без жетонiв, на самому тiльки кодi). Знайшли зручну лавку на перонi й розгорнули запаси провiзii. Сашинi бутерброди, що так засмутили ii ввечерi, тепер зникли вмить: вона подiлилася з Костиком, вiн подiлився з нею, знайшлася пляшка мiнеральноi води, Костя вiдкрив лiтровий термос, майже наполовину наповнений кавою. У Сашi затремтiли нiздрi; снiданок остаточно повернув iй добрий настрiй. Повз станцiю прокотився товарняк, гуркiт улiгся вдалинi. Запанувала тиша, яку порушували тiльки пташинi голоси.
– Через пiвгодини прийде автобус, – упевнено сказав Костя. – Адреса цiеi контори – вулиця Сакко i Ванцеттi, дванадцять.
– Ти не знаеш, хто такi Сакко i Ванцеттi?
Костя знизав плечима:
– Італiйцi, мабуть…
Повз станцiю, уже в другий бiк, прокотився ще один товарняк.
– Скажи, будь ласка, – обережно почала Саша, – а чого це тобi спало на думку вступати на цi… спецiальнi технологii? Хто тобi подав таку… iдею?
Костя спохмурнiв. Глянув на неi з пiдозрою. Склав у торбинку зiм’ятi серветки й промаслений папiр, вкинув у порожню залiзну урну бiля лавки.
– Та я просто питаю, – швидко додала Саша. – Якщо не хочеш вiдповiдати – то вибач…
– Мене змусили, – неохоче зiзнався Костя.
– Тебе теж?!
Хвилину вони дивились одне на одного. Кожен чекав, що першим заговорить iнший.
– Дивно, – сказав нарештi Костя. – Ти ж дiвчина. Тобi вiд армii косити не треба.
– До чого тут армiя?
– До того, – жорстко сказав Костя. – Як, по-твоему, чоловiк повинен служити в армii?
– Не знаю, – сказала Саша. – Мабуть, повинен… – І одразу додала про всяк випадок: – А як не хоче, то й не повинен.
Костя зiтхнув. Похитав головою.
– Менi рiдний батько такий ультиматум виставив… Я ж на юрфак пролетiв, як фанера над Парижем. Уже вдруге. Мене восени повиннi були призвати. То батько… – Костя замовк. Глянув скоса на Сашу, наче дивуючись, чого це йому заманулося втаемничувати попутницю, з якою не знайомий ще й години, в такi iнтимнi подробицi.
– Тобто ти не хотiв у цей iнститут?
Костя знизав плечима:
– Хотiв – не хотiв… Яка тепер рiзниця?
Вони замовкли. На перонi, як i ранiше, було пустельно, не з’являвся нi обхiдник, нi прибиральник, узагалi нiхто. З-за кущiв сходило червоне серпневе сонце. Спiвали пташки. На високих травах, що росли вздовж полотна, випала роса, i кожна краплинка переливалася рiзнобарвними вогниками.
– А тобi ж в армiю не треба, – замислено повторив Костя.
Саша промовчала. Їй дуже не хотiлося розповiдати iсторiю свого знайомства з Фаритом Кострицьким. Вона сподiвалася, що й у Костi сталося щось подiбне, а виявилося, все просто: провал iспитiв, осiннiй призов на носi, суворий батько…
– Нам ще не пора? – запитала вона трохи нервово.
Костя подивився на годинник:
– Ну, ходiмо… Там, на зупинцi автобуса, теж е лавка…
Усупереч Сашиним побоюванням, залiзнi дверцята шафок вiдкрилися легко. Костя вивантажив на пiдлогу обидвi валiзи. До дна Сашиноi приклеiвся зiм’ятий паперовий листок.
– Смiття якесь, – пробурмотiв Костя й двома пальцями вiдклеiв папiрець.
Це була записка – великi букви олiвцем можна було прочитати навiть тепер, коли листок добряче пожовк i зашмарувався:
«Тiкай зараз».
Пiдпису не було.
* * *
Через пiвгодини вони сидiли в маленькому автобусi, який Костя назвав «похоронним». Клятий папiрець зiпсував обом настрiй, хоч кожен намагався продемонструвати другому цiлковиту до нього байдужiсть.
Саша знала, що не зможе виiхати. Перше вересня – завтра, вона мусить бути на мiсцi. Вимогу Фарита Кострицького вона виконае, а там – як складеться.
Костя мовчав. Вiд його iнiцiативностi не лишилося й слiду. Автобус пiд’iхав за п’ять хвилин сьома, за кермом був звичайний мiцний дядько-водiй у поношенiй джинсовiй куртцi на чорну футболку. Саша й Костя купили квитки й сiли на задньому сидiннi. Водiй завiв мотор, одразу десь узялися бабуся з кошиком, жiнка з лопатою, загорненою в мiшковину, i два молодi хлопцi без нiякого багажу. Сашi здалося, що хлопцi приглядаються до них з Костею. Вона знову вiдчула себе самотньою i беззахисною.
Спочатку iхали серед полiв, у яких то тут, то там виднiлися людськi фiгурки. Потiм в’iхали в Торпу. Це не було селище, яким воно уявлялося Сашi: цеглянi п’ятиповерхiвки вперемiш з «приватним сектором». Це було мiсто, дуже старе й нiтрохи не «модернiзоване»: важкi кам’янi будинки, iнодi з колонами, iнодi з лiпниною на фасадi. Кривi вулички, iнодi залитi асфальтом, але частiше – брукованi чорним камiнням. Вiкна, закритi зеленими вiконницями. Схили черепичних дахiв. Пощербленi схiдцi.
– Дивись, – приглушено сказав Костя. – Прямо хоч кiно знiмай. Непогане мiстечко, правда?
Саша мовчала.
Автобус зупинився на маленькiй площi, пiд навiсом звичайноi зупинки.
– Торпа, – сказав водiй. – Приiхали.
Саша дочекалася, поки вийдуть два пiдозрiлi хлопцi, i потiм уже вибралася слiдом за Костею з автобуса. Водiй передав iм валiзи, сiв у свое крiсло, газонув – i автобус зник з очей перш, нiж Саша й Костя встигли озирнутися.
Вони знову були самi. І бабуся, i жiнка з лопатою, i хлопцi десь дiлися.
– І в кого тут питати дорогу? – саркастично поцiкавився Костя.
– Он покажчик е, – сказала Саша придивившись. – От: «Сакко i Ванцеттi, 1,5 км».
* * *
Пiвтора кiлометра шляху вони подолали чи не за пiвгодини – Костя хекаючи тяг обидвi валiзи. Сакко i Ванцеттi виявилася непомiрно довгою вулицею, i починалася зi сто чотирнадцятого будинку – далi нумерацiя спадала. Тротуари то ставали широчезнi, то геть зникали. Вулиця то ширшала, наче рiчка у повiнь, i ставала бульваром, то раптом стискалася й перетворювалася на ущелину.
– Стильне мiстечко, – бурмотiв Костя.
Камiнь i облуплена штукатурка. Батоги винограду та плюща розляглися на ринвах. Герань у пiдвiсних вазонах. Саша крутила головою: ось триповерховий особнячок, схожий на замок, iз затишними алебастровими химерами. Ось похмура бетонна будiвля зi стародавнiми промисловими кондицiонерами, повiшеними на вiкна ззовнi. Он дерев’яна руiна, на даху якоi встигла випнутися молода берiзка.
Пiд кожним карнизом неодмiнно лiпилися ластiв’ячi гнiзда. Птахи пронизували повiтря, накриваючи вулицю рухливою чорною сiткою, виписували петлi, iнодi пiрнали в розбитi вiконця на горищах. У кронах каштанiв та лип несамовито цвiрiнчали горобцi.
– Та нормальне начебто мiсто, – Саша потерла долонею втомлену шию.
Вiдкривалися магазини. Перед вiконцем хлiбного стояла маленька статечна черга: три бабусi з кошиками. Коло магазину «Вино – тютюн» курили трое чоловiкiв у спецiвках. На протилежному боцi вулицi робiтники лагодили дах, натужно обертався блок, майже над головами пiшоходiв плив чан зi смолою, i линялi прапорцi на дротi трiпотiли, вiдгороджуючи зону, куди в жодному разi не можна заходити…
Пiд дванадцятим номером виявився великий будинок, багато разiв, як видно, перебудований: два поверхи складенi з кольоровоi цегли в стилi «пряниковий будиночок», третiй – з бiлоi силiкатноi без усяких викрутасiв, а четвертий поверх узагалi був дерев’яний. До парадного входу вiв кам’яний ганок з пологими, стертими до дiр схiдцями. Височеннi чорнi дверi мали неприступний i строгий вигляд. Лiворуч тьмяно поблискувала табличка: «Мiнiстерство освiти. Інститут спецiальних технологiй».
– Прийшли, – сказав Костя, опускаючи валiзи на брукiвку.
Саша дивилася на дверi. Чорний прямокутник з вiдполiрованою мiдною ручкою. Чотири схiдцi ведуть нагору.
Костя важко дихав. Вiн протяг двi величезнi валiзи вздовж довгоi вулицi Сакко i Ванцеттi й тепер не мiг приховати нi задишки, нi серцебиття, нi поту на лобi. Сашi було складнiше; вирiвнюючи дихання, вона могла заприсягтися, що Костя й вона зараз думають про одне й те саме: ще не пiзно звiдси змотатися. Поки не ступили через порiг. Таке вiдчуття, що коли цi дверi зачиняться за спиною, дороги назад не буде.
Костя мовчав, не бажаючи здатися в Сашиних очах легкодухим. Що я тут роблю, панiчно подумала Саша. Чого я не дома… чого йду туди, куди не хочеться йти, наче покiрна вiвця, наче собака на повiдку?!
Костя оглянувся.
– Чи нема тут якоiсь забiгайлiвки, – сказав нiби про себе. – Щоб хоч кави випити… А то в ротi пересохло… Дивись, кафе!
Справдi, прямо навпроти iнституту був вхiд у напiвпiдвал, над яким висiла дерев’яна дошка: «Тiстечка, кава, чай». На тротуарi стояв самотнiй стiл з розкритою над ним смугастою пляжною парасолькою.
Саша зiтхнула й знов перевела погляд на будiвлю iнституту. Вiкна – маленькi на перших двох поверхах, широкi на третьому, тьмянi на четвертому – дивилися на студентiв фасетковим поглядом.
– Ходiмо, – хрипко сказала Саша. – Не стирчати ж тут з валiзами цiлий день.
* * *
У величезному напiвтемному холi нiкого не було. Скляна будочка вахтера стояла порожня. Праворуч i лiворуч тяглися сходи, а спереду пiд стовпом свiтла, що лилося звiдкiлясь згори, височiла кiнна статуя небаченого розмiру.
– Жеребець, – сказав Костя зi здавленим хихиканням.
Саша, мов заворожена, пiдiйшла ближче. Кiнь справдi був «жеребець»; черево й ноги були вилiпленi з анатомiчною точнiстю. Колосальнi бронзовi копита зневажали гранiтний постамент. Згори звисали величезнi чоботи в стременах. Лице вершника роздивитися було неможливо – воно губилося вгорi i, хоч як Саша намагалася вибрати кут зору, бачила тiльки величезне задерте пiдборiддя й випнутий борлак.
– Першокурсники?
Голос прокотився луною по пустельному холу. Саша й Костя обернулися; невисока вахтерка в ситцевому платтi стояла коло вхiдних дверей, ii товстий палець з цукерково-рожевим нiгтем велiв обом пiдiйти.
– Вам у деканат. За сходами по коридору прямо, побачите самi, там на дверях написано. Валiзи залишiть. Нiхто iх тут не вiзьме.
* * *
У довгому коридорi пахло пилом i свiжим вапном. Тяглися дверi – наче в школi, тiльки вищi й, мабуть, значимiшi. Напис «Деканат» у склянiй рамцi не давав жодного шансу заблукати.
Саша зайшла й замружилася.
У кiмнатi було дуже свiтло – знадвору крiзь вiкна вривалося сонце. Прямо перед Сашею виявився дерев’яний бар’ерчик з дверцятами. По той бiк бар’ерчика сидiли двi дами – товста й тонка, обидвi в бiлих блузах, з однаково непроникними виразами таких рiзних облич.
– Першокурсники? – запитала товста. – Давайте документи.
Саша завовтузилася iз застiбкою внутрiшньоi кишенi – для певностi там була ще й шпилька.
– Давайте-давайте, – поквапила товста жiнка. – Здавайте, юначе, якщо готовi.
Костя ступив до бар’ера перший. Жiнка вiдклала його атестат, розгорнула паспорт, звiрилася з довгим списком на столi.
– Поздоровляю, вас зараховано на перший курс, – повiдомила буденно. – Розпишiться отут. Ось вам ордер на поселення, ось талони в iдальню – безкоштовнi обiди. Пiдручники вам видасть викладач. Погуляйте поки що в коридорi, поки я дiвчину оформлю…
Худа жiнка не промовила й слова. Через плече колеги зиркнула в список; прискаливши око, дуже уважно подивилася на Костю. Пiд цим поглядом вiн i вийшов, стискаючи в руках сiрий конверт з печаткою.
Саша пiдiйшла до бар’ера. Вiд часу на ньому стерлася фарба, кожне деревне волокно виступало рельефно. Саша не витримала – i провела по прожилках долонею.
– Як вас звуть? – спитала Товста, чомусь не кваплячись розкривати Сашин паспорт.
– Самовiй Олександра.
– Самовiй, – палець з довгим нiгтем побiг за списком. – Самовiй…
– Фаритова дiвчинка, – собi пiд нiс промовила Худа. Саша здригнулася, вiд ii руху ляснули дерев’янi дверцята бар’ера.
– Кострицький – ваш куратор? – запитала Товста, не дивлячись на Сашу.
– Ну…
– Обережно з ним, – сказала Товста. – Вiн хороший чоловiк, але жорсткий. Оце ваш ордер на поселення, талони в iдальню. Монети у вас з собою? Тут записано – чотириста сiмдесят двi?
Саша знову полiзла в сумку. Комбiнацiя цiеi звичайноi кiмнати й звичайноi, здавалося б, канцелярськоi процедури iз золотими монетами невiдомоi вартостi, що з’явилися на свiт у приступi блювоти, змусила ii на хвилину втратити чуття реальностi. Навiть сонце за вiкном здалося несправжнiм.
Жiнка прийняла в неi з рук важку полiетиленову торбинку. Поклала кудись пiд стiл: дзенькнуло золото.
– Усе, – сказала Товста. – Ідiть, поселяйтеся, завтра о дев’ятiй ранку всi першокурсники збираються в актовому залi, вiд входу прямо, повз статую, там маленькi сходи, побачите. Агов, хто там далi, заходьте!
– А де гуртожиток? – отямившись, запитала Саша.
* * *
Гуртожиток мiстився в глибинi двору, потрапити в нього можна було або з будiвлi iнституту, або з вулицi Сакко i Ванцеттi по тiсному, темному й смердючому провулку. Саша, оцiнивши провулок здалеку, вирiшила пiсля настання темряви й носа туди не потикати.
Зовнi гуртожиток нагадував облуплений, бувалий у бувальцях барак. Вхiднi дверi виявилися замкненими. Костя постукав зiгнутим пальцем, потiм кулаком, потiм обережно гупнув ногою.
– Дивно, – сказала Саша. – Сплять вони чи що? Котра година?
Костя обернувся, щоб iй вiдповiсти, у цю мить дверi скрипнули й вiдчинилися. Костя вiдступив, ледь не гепнувшись з порога.
У дверях стояв високий, баскетбольного зросту хлопець з чорною пов’язкою через праве око. Був вiн болiсно худий i якийсь перекошений, наче одну половину тiла в нього скорчила постiйна судома. Його едине око, блакитне, подивилося на Костю й переметнулося на Сашу Саша позадкувала.
– Першокурсники? – спитав хлопець сиплим, наче зiрваним голосом. – Поселятися? Ордери е? Заходьте…
Хлопець зник у темрявi, залишивши вiдчиненi дверi. Саша й Костя перезирнулися.
– Ми теж такi будемо? – з перебiльшеною покiрнiстю поцiкавився Костя. Саша промовчала: жарт здався iй невдалим.
