скачать книгу бесплатно
Venit mors velo citer,
Rarit nos atrociter,
Nemini parcetur!
Цей куплет вона не любила особливо: у ньому всiм обiцялася швидка смерть, яка не щадить нiкого. Vita nostra… «Життя ми проживаемо коротке, примарнi межi…» Можливо, середньовiчним студентам було до лампи, похмуро думала Саша. Може, якби я зараз слухала «Гаудеамус» удома, в нашому унiверi, то менi теж би було до лампи, i я б нi про що таке не думала. Але я в Торпi.
– Vivat Academia,
Vivant professores!
Vivat membrum quodlibet,
Vivat membra quaelibet
Semper sint in fore!
Пiсня вiдзвучала. Студенти сiли, наче пiсля хвилини мовчання. Кравець зупинився на самому краю сцени, нависаючи над першими рядами, вдивляючись в обличчя. Саша пiймала на собi його погляд – i знiтилась.
– А зараз ми разом подивимося короткий фiльм – презентацiю нашого iнституту. Прошу всiх бути дуже уважними, не розмовляти й не заважати сусiдам. Давайте ролик.
Свiтло погасло. Темнi штори на вiкнах сiпнулися й зiйшлися щiльнiше. На екранi в глибинi сцени виник свiтлий прямокутник, i Саша згадала кiножурнали з раннього дитинства: у чорно-бiлому зображеннi, що з’явилося на екранi, було щось глибоко архаiчне.
– Ласкаво просимо до прадавнього мiста Торпа, – сказав глибокий дикторський голос. – Вас вiтае Інститут спецiальних технологiй!
З темряви виплив i яскраво спалахнув логотип – округлий знак, точно такий самий, як на аверсi золотоi монети. Саша заклякла.
За минулу нiч вона встигла передумати про все. То шепотiла, заплющивши очi: «Хочу, щоб це був сон!» То лежала, втупившись у стелю. То цiлком серйозно вiрила, що потрапила в секретну лабораторiю, де на молодих хлопцях i дiвчатах ставлять експерименти i вони перетворюються на калiк. То раптом заспокоювалася, починала бачити у своему становищi переваги: а ну ж ii навчать чогось дивовижного, а ну ж Фарит Кострицький – iнопланетянин, i iй пощастить побачити iншi планети…
Уночi гуртожиток не спав: десь шумiли, спiвали пiд гiтару, десь гримiв магнiтофон. Раз ураз хтось iз тупотом пробiгав по коридору – туди, назад. Хтось когось гукав з вiкна. Хтось безупинно смiявся. Очманiвши з безсоння, Саша нарештi провалилася в безпам’ятство, i снилося iй якесь марення. А о пiв на сьому ранку Оксана почала шелестiти полiетиленовими торбинками, ширячи навколо запах солоних огiркiв. Од цього шелесту й од цього запаху Саша прокинулася й бiльше не змогла склепити очей…
Тепер вона дивилася на екран. Фiльм був стародавнiй, старший за саму Сашу, вiд дикторського голосу в динамiках закладало вуха, але нiчого нового чи хоч би конкретного Саша, хоч як намагалася, так i не почула. Торпа – старовинне прекрасне мiсто. Традицii вищоi освiти. Молодь, що вступае в життя, i так далi, i таке iнше. Змiнювали один одного чорно-бiлi кадри: вулицi Торпи – i справдi мальовничi. Фонтан з лебедями. Фасад iнституту, фасад гуртожитку, скляний купол над кiнною статуею. Диктор проголошував про те, як правильно обраний iнститут визначае працевлаштування та кар’еру, та про молодих фахiвцiв, що випускаються щорiчно, та про побутовi умови в гуртожитку, про славнi традицii – слова були знайомi й аморфнi, iх можна було переставляти так i сяк. Саша й клiпнути не встигла, як ролик закiнчився, екран погас, i знову ввiмкнулося свiтло.
Першокурсники мружилися, переглядалися, знизували плечима. Кравець широкими кроками перетнув сцену, зупинився на краю, заклавши руки за спину i промовив:
– Урочисту частину будемо вважати закiнченою, приступаемо до роботи. Цього року на перший курс зараховано тридцять дев’ять студентiв, з них буде сформовано двi групи. Група «А», умовно кажучи, i група «Б». Як у школi. Зрозумiло?
Першокурсники мовчали.
– Попрошу вийти на сцену пiдопiчних Лiлii Поповоi та Фарита Кострицького.
Саша нервово видихнула й лишилася сидiти. По скрипучих схiдцях на сцену пiднялася Лiза, нервово обсмикнула дуже коротку спiдницю, стала скраю. Поряд з нею прилаштувався високий хлопець, якого Саша бачила мигцем у буфетi. Хтось вибирався з середини ряду i, проходячи повз Сашу, знову спiткнувся об ii ноги.
– Пiдемо? – тихо спитав Костя.
Саша встала.
Сцена була широка, дев’ятнадцять душ могли б розтягтися вiд краю до краю, тримаючись за руки. Але всi стояли купкою, тiсно, наче норовили сховатися одне в одного за спиною.
– Перед вами група «А» першого курсу, – Кравець широким жестом указав на сцену. – Прошу шанувати.
У залi хтось кiлька разiв ляснув у долонi.
– Розклад буде вивiшено на стендi одразу пiсля першоi пари. Група «Б», що сидить у залi, зараз iде на фiзкультуру, спортзал на третьому поверсi, початок заняття через п’ять хвилин. Друга пара у вас – спецiальнiсть, потiм ми з вами зустрiнемося знову й поговоримо докладнiше. У групи «А» спецiальнiсть на першiй парi, аудиторiя номер один. Зараз органiзовано вирушаемо на лекцiю. Залишилося чотири хвилини, запiзнення в нас не вiтаються.
Кравець зiйшов по скрипучих схiдцях i покинув зал через бiчнi дверi. Лiза вiдiйшла вглиб сцени й ще раз обсмикнула мiнi-спiдницю. Сашу вразило, якi в неi довгi ноги.
– Сашо!
Саша озирнулася. Оксана, у тiй самiй трикотажнiй кофтi, махала iй рукою з середнiх рядiв.
– У рiзних групах будемо. Жаль, правда?
– Зараз на фiзкультуру… – пробурмотiв хтось.
– У мене й кросiвок немае… Тiльки капцi…
Група «Б» потихеньку витягалася iз залу. Саша обернулася до Костi.
– Хто така ця Лiлiя Попова? – запитала пошепки.
Костя хитнув головою:
– Гадки не маю.
– Як? – здивувалася Саша. – Ти ж… Як ти взагалi сюди потрапив, ти ж казав, що тебе батько…
– Батько, – Костя кивнув. – Фарит Кострицький – мiй батько. А що?
* * *
Аудиторiя номер один була на першому поверсi i вхiд у неi був з холу з кiнною статуею. Знадвору било сонце, скляний купол сяяв, мов лiнза прожектора. Свiтло обмивало боки коня й вершника, скочувалося, нiби вода з тюленя. На пiдлозi лежали чiткi тiнi величезних нiг у стременах.
– Чого ти не казав, що вiн твiй батько?
– Хiба я знав, що ти його теж знаеш? Я думав…
– Якщо вiн… якщо ти його син, то як же… як вiн мiг запхнути тебе в цю дiру?!
– Хiба я знаю? Я його не бачив багато рокiв… Вони з матiр’ю розлучилися, коли… ну, не мае значення… Вiн з’явився й поставив умову, ну i…
– А вiн точно твiй батько?
– Очевидно, так, якщо мене звати Кострицький Костянтин Фаритович!
– Чорт, – сказала вражена Саша.
Група «А» струмочком влилася в невелику аудиторiю, схожу на шкiльний клас. Коричнева дошка з ганчiркою та крейдою на поличцi посилювала подiбнiсть. Ледве встигли розсiстися, прилаштувати на пiдлозi сумки, як у коридорi деренчливо продзвенiв дзвiнок, i одночасно – секунда в секунду – зайшов Кравець: довгий свiтлий «хвiст» на спинi, окуляри на кiнчику носа, пильний погляд поверх вузьких скелець.
Вiдсунув стiльця перед масивним викладацьким столом. Сiв. Сплiв пальцi.
– Ну що ж… ще раз вас вiтаю, студенти.
Мертва тиша була йому за вiдповiдь, тiльки билася об шибку очманiла муха. Кравець розгорнув тонкий паперовий журнал, пробiг очима список:
– Гольдман Юлiя.
– Є, – почулося з задньоi парти.
– Бочкова Ганна.
– Є, – сказала товстенька дiвчинка з хворобливо-блiдим лицем.
– Бiрюков Дмитро.
– Є.
– Ковтун Ігор.
– Є.
– Кострицький Костянтин.
По аудиторii пробiг вiтерець. Повернулося багато голiв. Костя напружився.
– Тут, – сказав здавленим голосом.
– Коротков Андрiй, – незворушно продовжував Кравець.
– Є.
– М’ясковський Денис.
– Тут!
Саша слухала переклик, водячи ручкою по краю паперовоi сторiнки. Дев’ятнадцять душ. У них у класi було майже сорок…
– Павленко Єлизавета.
– Я, – сказала Лiза.
– Самовiй Олександра.
– Я, – видихнула Саша.
– Сокирко Євгенiя.
– Є, – пробурмотiла маленька, дуже юна на вигляд дiвчинка з двома довгими косами на плечах.
– Усi на мiсцi, – задоволено визнав Кравець. – Дiставайте зошити, розкривайте на першiй сторiнцi, пишiть згори: Кравець Олег Борисович. Якщо хто не зрозумiв, я викладатиму у вас спецiальнiсть.
Першокурсники зашарудiли. У Костi не виявилося зошита. Завбачлива Саша вирвала для нього аркуш.
– На майбутне: пiдручники й зошити носити на кожне заняття. З приводу пiдручникiв, – Кравець одiмкнув дерев’яну шафу в кутку й вийняв стос книжок. – Самовiй, роздайте товаришам книжки.
Саша, вiрна синдрому вiдмiнницi, встала перш, нiж здивувалася. Учителевi навiть з найкращою пам’яттю треба було кiлька днiв, щоб запам’ятати iмена та прiзвища учнiв. Кравець запам’ятав усiх з першого разу – або навiщось видiлив тiльки Сашу?
Вона взяла з його рук важкий стос, що пах старою бiблiотекою. Книжки були однаковi й не дуже новi. Саша пройшла по аудиторii, викладаючи на кожний стiл по два екземпляри.
На обкладинцi був абстрактний вiзерунок з кольорових кубикiв. Чорнi букви складались у два слова: «Текстовий модуль». Унизу стояла велика цифра «1».
– Книжки не розгортати, – неголосно сказав Кравець, перш нiж хтось iз першокурсникiв цiкавлячись пiдняв палiтурку.
Усi руки вiдсмикнулися. Знову стало тихо. Саша, поклавши останню пару книжок на iхнiй з Костею стiл, сiла на свое мiсце.
– Слухаемо мене, студенти, – так само неголосно продовжував Кравець. – Ви перебуваете на початку шляху, який вимагатиме вiд вас усiх ваших сил. Розумових i фiзичних. Те, що ми будемо вивчати, до снаги не кожному. Те, що воно робить з людиною, витримуе не всякий. Вас ретельно дiбрано, у вас е всi данi, щоб пройти цей шлях успiшно. Наша наука не терпить малодушностi й жорстоко мстить за лiнощi, за боягузтво, за найменшу спробу ухилитися вiд повного оволодiння програмою. Зрозумiло?
Муха, востанне вдарившись об шибку, замертво впала на пiдвiконня.
– Кожному, хто старанно вчитиметься i вiддаватиме заняттям усi сили, я гарантую: до кiнця навчання вiн буде живий i здоровий. Однак недбалiсть i байдужiсть погано закiнчуються для наших студентiв. Винятково погано. Зрозумiло?
Лiворуч од Сашi зметнулася рука.
– Так, Павленко, – сказав Кравець не дивлячись.
Пiднялася Лiза, конвульсивним рухом обсмикнула спiдницю.
– Розумiете, нас же не питали, коли сюди направляли, – голос ii тремтiв.
– І що? – Кравець дивився з цiкавiстю.
– Хiба ви можете вимагати вiд нас… щоб ми так наполегливо вчилися… якщо ми не хочемо? – Лiза ледве змушувала себе не зiрватися на писк.
– Можемо, – легко погодився Кравець. – Коли дитину вчать ходити на горщик, нiхто ж не питае ii згоди, правда?
Лiза постояла ще – i сiла. Вiдповiдь Кравця ii приголомшила. Саша мовчки перезирнулася з Костею.
– Продовжуемо, – незворушно повiдомив Кравець. – Ви – група «А» першого курсу. Я вестиму у вас спецiальнiсть – теоретичнi лекцii плюс iндивiдуальнi заняття. З кожним новим семестром робота ускладнюватиметься, згодом з’являться iншi спецiальнi дисциплiни. Врахуйте, що фiзкультура в нашому вишi – профiлюючий предмет, з усiма наслiдками, що з цього випливають. Окрiм того, в першому семестрi вам доведеться вивчати фiлософiю, iсторiю, англiйську та математику. У школi бiльшiсть iз вас навчалися добре, тому простого виконання домашнiх завдань з цих предметiв буде досить… Чого, на жаль, не можна сказати про спецiальнiсть. Вам буде важко. Особливо спочатку.
– Ви вже нормально нас залякали, – сказав хтось iз заднiх рядiв.
– Руку, Ковтун, спочатку рука, потiм ваше мiркування. На майбутне: за порушення дисциплiни видаватиметься додаткове завдання зi спецiальностi. Ясно?
Тиша.
– Добре. Зi вступною частиною принаймнi закiнчили. Починаемо заняття. Кострицький, будьте ласкавi – вiзьмiть крейдуй намалюйте на дошцi горизонтальну риску.
– Посерединi? – вирiшив уточнити Костя.
Кравець глянув на нього поверх окулярiв. Костя, потупившись, узяв крейдуй старанно провiв пряму лiнiю од краю й до краю дошки.
– Дякую, сiдайте. Група, дивимося на дошку. Що це?
– Обрiй, – сказала Саша.
