скачать книгу бесплатно
– Уся рiч у тому, – Кострицький мигцем на неi глянув, – який випадок вважати нещасним, а який – щасливим. А цього, друзi, ви знати не можете нiяк.
– Зате ви за нас знаете, – знову втрутилася Саша.
– А що це за монети? – спитав Костя.
Кострицький машинально сягнув рукою в кишеню. Вийняв золоте кружальце. Майнула така знайома Сашi округла, «об’емна» фiгура.
– Подивись. Ось слово, яке нiколи не було сказане. І вже не буде, – Кострицький пiдкинув монетку, вона злетiла обертаючись i знову впала йому в долоню. – Зрозумiло?
Костя й Саша мовчали.
– Зрозумiете, – Кострицький кивнув, нiби заспокоюючи. – Хочете половити рибку? Костику?
– Нi, – неприязно сказав Кострицький-молодший. – У нас на завтра багато роботи. Привiт.
І не обертаючись покрокував од рiчки геть.
* * *
Уранцi i вдень – ще сяк-так. Сашi було нiколи, у неi були пари, заняття, турботи.
А вечорами й особливо ночами вона плакала. Щодня. Вiдвернувшись лицем до стiни.
Вона скучала за домом. За мамою. Їй бачилось у пiвснi, як мама заходить у кiмнату, зупиняеться коло лiжка… Вона просиналась – i плакала знову.
Їй насилу вдавалося задрiмати до того часу, коли дзвонив будильник.
* * *
Саша завжди любила вчитися. Мотаючись на курси й по репетиторах, просиджуючи спiдницю в бiблiотецi, прочитуючи шкiльнi пiдручники наперед, вона все-таки гадки не мала, яке це щастя – вивчати те, що логiчне, зрозумiле й красиве, як задачi з геометрii.
Тепер сам вигляд «Текстового модуля» з вiзерунком з кубикiв на палiтурцi викликав у неi тугу.
Минув тиждень. Потiм другий. Щодня доводилося читати параграфи, зубрити, зубрити, зубрити уривки безглуздого, неприемного тексту. Саша сама не розумiла, чому ця абракадабра стае для неi щодень огиднiша. Вчитуючись у дикi комбiнацii напiвзнайомих i незнайомих слiв, вона почувала, як щось вiдбуваеться в неi всерединi: наче пiд черепною коробкою прокидаеться осине гнiздо й ние, ние, тривожиться, не знаходячи виходу назовнi.
З другого тижня занять у групi «А» з’явилися прогульники. Андрiй Коротков не ходив на математику, заявивши, що такi задачi вiн ще в дев’ятому класi розв’язував. Лiза Павленко пропускала то iсторiю, то фiлософiю, то англiйську – без усяких пояснень. Дехто з хлопцiв пропускав фiзкультуру, але дiвчата ходили на заняття до ДеДе поголовно й радiсно. Премилий ДеДе, красень, добряга, нiкого не мучив непосильним навантаженням, зате багато часу вiддавав грi. Щиро розповiдав про будову органiзму: щоб пiдвищити ефективнiсть тренувань, звичайно. Показував, як проходять сухожилля, як розташованi м’язи – спершу на плакатi, потiм на живiй натурi. Натура масово вимагала нових i нових пояснень. ДеДе червонiв i знову розтлумачував: ось колiнний суглоб, ось гомiлковостопний, оцi нiжнi зв’язки особливо схильнi до розтягнень i навiть розривiв…
Сашi подобалося спостерiгати за юним фiзкультурником з самоi гори гiмнастичних матiв, складених один на один. Смiливiсть однокурсниць, iхня невимушенiсть i навiть зухвалiсть дивували, бентежили й викликали заздрiсть.
На спецiальнiсть ходили всi дев’ятнадцять студентiв групи «А» в повному складi. І параграфи вчили теж усi. Кравець умiв примусити. Ба бiльше: вся його викладацька майстернiсть полягала, очевидно, в умiннi примушувати.
– Навiщо нам узагалi ходити на цi лекцii? Щоб книжки читати? – обурювалася Лора Онищенко, височенна, пишногруда, з вiчним в’язанням у сумцi.
– Це не навчання, – говорив Костя. – Це дресирування, в найкращому разi. У гiршому – зомбування, повне промивання мiзкiв. У тебе як, голова пiсля iндивiдуальних у порядку?
Індивiдуальнi були в певному сенсi гiршi за лекцii. Двiчi на тиждень по п’ятнадцять хвилин. Кравець казав, що контролюе iхнi знання, хоч знань, з Сашиного погляду, нiяких не було, а спосiб контролю нагадував шаманство: Кравцiв перстень слiпив очi, вiд цього плуталися думки, час робив карколомний стрибок, а Кравець ухитрявся довiдатися все про вивчене, невивчене й недовчене.
– Ти не закiнчила п’ятий параграф. На завтра зробиш шостий – i п’ятий знову!
– Я не встигну!
– Мене це не цiкавить.
У групi «Б», як видно, вiдбувалося те саме – рум’яна Оксана поблiдла, змарнiла i весь вiльний час проводила за письмовим столом. Лiза, як i ранiше, курила в кiмнатi, сигарету за сигаретою. Сашi дедалi бiльше здавалося, що вона це робить на зло. Що iй подобаеться спостерiгати, як Саша кашляе й морщиться вiд тютюнового диму.
Минуло два тижнi занять. Якось в обiдню перерву, коли всi подалися в iдальню, Саша повернулася в гуртожиток, знайшла серед Лiзиних речей запас сигарет – кiлька пачок – i всi спустила в унiтаз.
Лiза нiчого не сказала. На другий день уся Сашина косметичка – i пудра, i тiнi, i блиск для губ, i дорога помада, подарована на день народження й вживана рiдко-рiдко, по святах – усе це виявилося в смiттевому баку, розбите, розчавлене й розмазане по iржавих залiзних стiнках.
Саша виявила розгром пiзно вранцi, коли Лiзи в кiмнатi вже не було. Не тямлячись з лютi, Саша кинулася в iнститут, намiряючись учепитись мерзотницi в коси. Спiзнилася: першою парою йшла спецiальнiсть, i нова порцiя огидноi абракадабри остудила Сашин гнiв швидше, нiж це могло б зробити цеберко крижаноi води.
…Зрештою, вона перша почала. Перша викинула ii сигарети. А що робити, якщо на цю заразу не дiють слова! Нiчого, Павленко, як Саша пам’ятала, от-от повинна була знайти квартиру й переiхати… І тодi можна буде зiтхнути з полегшенням… З Оксаною ж вони домовляться…
До кiнця пари лишалося п’ять хвилин. Саша закiнчила читати параграф i витерла мокрого лоба мокрою кволою долонею.
– Самовiй, iдiть сюди.
Саша здригнулася. Кравець дивився на неi впритул – поверх окулярiв.
– Ідiть сюди, кому кажу.
Костя глянув стурбовано. Саша незграбно вибралася з-за стола, переступивши через власну сумку.
Усi подивилися на Самовiй.
Вiсiмнадцять пар очей – байдужих, спiвчутливих, навiть зловтiшних – уп’ялися на неi з очiкуванням. Саша не витримала й потупилася.
– Ця дiвчина на даний момент досягла найбiльших успiхiв у навчаннi. Не завдяки своему талантовi, бо данi в неi скромнi. Дехто з вас значно талановитiший. Так, Павленко, це i вас стосуеться. Самовiй виявилася попереду всiеi групи тому, що вона вчиться, а ви просиджуете штани!
Саша мовчала, вiдчуваючи, як палае лице. Дехто зi студентiв напроти неi теж почервонiв. Помiдором спалахнула Лiза Павленко. Костя, навпаки, зблiд.
Кравець витримав довгу, вагому паузу.
– Самовiй, показавши вiдмiнний результат, одержуе iндивiдуальне практичне завдання. Слово – срiбло… а всi вашi слова – взагалi полова, смiття, що не варте повiтря, витраченого на iхне проголошення. Мовчання… Мовчання – що, Самовiй?
– Золото, – видавила з себе Саша.
– Золото. З цiеi хвилини ви, Самовiй, мовчите. Ця вправа повинна активiзувати деякi процеси, якi намiтилися, але поки що йдуть в’яло… Ви не промовляете анi слова нi тут, нi надворi, нi на вулицi, нiде. Я забороняю.
Саша пiдняла здивованi очi. Зовнi, в холi, задзвенiв дзвiнок.
– Усi вiльнi, – повiдомив Кравець. – На завтра параграф дванадцять, читати докладно, червоний текст – вивчити. Самовiй, вас це теж стосуеться. Вчiться. Старайтеся.
* * *
У цей день Саша вперше прогуляла фiзкультуру. Їй просто неможливо було залишатися в юрбi, навiть у спортзалi, навiть з такою приемною людиною як фiзкультурник.
Крiм того, групi «А» треба було поговорити про неi. За ii вiдсутностi. Вона це прекрасно розумiла.
Вона пiшла в гуртожиток. На пiвдорозi повернулася. Порожня кiмната, пропахла тютюновим димом, рештки улюбленоi косметики в смiттевому баку – навряд чи все це могло б ii втiшити чи розважити. Саша вийшла на вулицю Сакко i Ванцеттi, побрела в бiк центру, пройшла повз пошту й раптом подумала про маму. Як же вона iй дзвонитиме?!
Думки про те, що Кравцеву заборону можна порушити, у неi не виникало. Їi губи, язик й гортань вийшли з покори. Хвилин сорок пiсля закiнчення пари вона не могла розiмкнути судомно зцiплених зубiв.
Зуби розiмкнулися, коли вона купила пляшку мiнеральноi води в гастрономi, знаками пояснивши продавщицi, що саме iй потрiбно. Тодi тiльки зуби розтислися, застукали об скляну шийку. Саша одним махом випила цiлий лiтр, пiсля чого в животi в неi забуркотiло, й довелося сiсти на лаву перед поштою.
Вона дзвонила мамi в минулу недiлю. Дiзналася, що Валентин повернувся з Харкова, але весiлля знову перенесено. Голос у мами, незважаючи нi на що, був веселий i навiть безтурботний. м добре без мене, подумала Саша.
Вона зайшла на пошту, жестом попросила бланк i написала текст телеграми: «У мене все добре дзвонити поки не буду телефон зламався». Вiддала папiрець здивованiй жiнцi за стойкою, заплатила за кожне слово й знову вийшла на вулицю.
Виходить, тепер вона перша учениця.
Не дивно, що Павленко так почервонiла. Але Саша знову вiддала б улюблену помаду – та що помаду… Що завгодно вiддала б за те, щоб Павленко поставили перед усiма, назвали найкращою ученицею – хоч i зi скромними здiбностями – i заборонили говорити. А вона, Саша, пiшла б разом з усiма на фiзкультуру – обговорювати небувалу подiю, розповiдати про неi ДеДе, зiграти в м’яча й валятися на горi матiв…
Чого вона повинна мовчати? Чого вона таким чином може навчитися? Якi такi «намiтилися процеси»?!
Спочатку вона хотiла прогуляти й фiлософiю, але потiм раптом злякалася пропустити щось важливе. В ii зошитi з конспектами все так красиво, логiчно вибудовувалося, шкода залишати пробiл на мiсцi Платона; вона пiшла.
На загальних лекцiях групи «А» i «Б» сидiли вперемiш. З одного боку вiд Сашi сiв, як завжди, Костя, з другого прилаштувалася Оксана.
– Поздоровляю, – шепнула на вухо.
Саша пiдняла брови.
«Свiт iдей (ейдосiв) iснуе поза часом i простором. У цьому свiтi е певна iерархiя, на вершинi якоi стоiть iдея Блага…»
– Кравець тебе так розхвалював… – бубонiла Оксана. – Каже, в нашiй групi всiм до тебе далеко…
Саша зiтхнула.
«У мiфi про печеру Благо зображуеться як Сонце, iдеi символiзуються тими iстотами та предметами, якi проходять перед печерою, а сама печера – образ матерiального свiту з його iлюзiями…»
– А самi предмети – це тiнi iдей? – запитав Костя вголос. – Проекцii?
Фiлософиня почала пояснювати. Саша вiдвернулася – i встигла пiймати погляд Лiзи Павленко, кинутий з iншого краю аудиторii.
* * *
– Насправдi це розв’язок проблеми. Якщо Самовiй заткнеться, в нашiй кiмнатi хоч якось можна буде жити.
Саша мовчала. Лiза не могла заспокоiтися, походжала мiж лiжками в трусах i майцi, пiднiмала щось з пiдлоги й знову впускала, скрипiла дверцями шафи й рилася у своiй валiзi.
– Ти ж хотiла найняти квартиру, – неприязно нагадала Оксана. – І звалити звiдси.
– І звалю… Нема коли цим зайнятися. Звалю, не переживай.
– А я не переживаю.
– От i не переживай!
Оксана була з тих, кого чужа винятковiсть, хоч найменша, змушуе шукати дружби з ii носiем. Лiза була з тих, хто сам претендуе на винятковiсть й ображаеться, опинившись у другому ешелонi.
Саша могла б сказати: нема чому заздрити й нема чого злитися. Ти ж сама казала, що це не навчання й не наука, а шарлатанство, гiпноз, психоз або й щось iще гiрше. То чим же менi пишатися: успiхами в психозi?!
Але Саша мовчала. Єдина ii спроба заговорити – увечерi, з Костею, через забудькуватiсть – закiнчилася муканням та бризками слини. Сашi соромно було згадувати цей епiзод.
Лiза ширше розчинила вiкно. Холодна вереснева нiч пахла вологою та пожухлою травою. Лiза закурила – демонстративно.
– Тебе ж просили не димiти, – сказала Оксана.
– Іди в дупу.
Саша заплющила очi.
* * *
Безглуздi фрази проверталися в мозку, мов гусеницi танка. Саша читала двадцятий параграф; iшов другий тиждень ii мовчання, i iй здавалося, що навколишнiй свiт повiльно поринае в тишу.
Вона вiдчувала себе дирижаблем, повним мильних бульбашок. Бульбашки – ii непромовленi слова – пiднiмались до горла й лiзли назовнi, нависали на язицi, наче невмiлi стрибуни на трамплiнi. І лопалися, лишаючи гiркий присмак. Жодне слово не було таке мiцне, щоб подолати бар’ер, вирватися й полетiти.
«Вашi слова – полова, смiття…» Кравець мав рацiю, розумiла Саша. Слова не мали значення. Погляд, iнтонацiя, голос – усi цi тоненькi ниточки, спрямованi в космос антенки повiдомляли навколишнiх про байдужiсть чи про спiвчуття, про спокiй, нервознiсть, любов… Не слова. Але без слiв було важче.
Вона читала нiсенiтницю, вона вивчала напам’ять абракадабру. Безуспiшно: це була Сiзiфова праця, розпачливi зусилля Данаiд. Холоднi вересневi днi змiнилися бабиним лiтом, Лiза Павленко так i не знайшла собi квартири. Курила вона не менше, одначе Саша встигла притерпiтися до вiчного запаху диму. З фiлософii завдали написати реферат; Саша вибрала Платона й пiшла в бiблiотеку, навiщось прихопивши з собою «Текстовий модуль». У маленькому, тiсному, заставленому шафами залi заборонено було голосно розмовляти, Сашi це пiдходило: нiде вона не вiдчувала свою нiмоту так гостро, як у гамiрному натовпi.
Вона пройшлася вздовж стелажiв. Потiм сiла коло вiкна й розгорнула «Модуль» – сама не знаючи чому, автоматично.
До кiнця книги лишилося всього кiлькадесят сторiнок. Саша звично почала продиратися крiзь нiсенiтницю буквених поеднань. Вона читала й читала, поки зi скреготу в ii мозку не прорвалися раптом слова: «…про що спiвае птах; зрозумiв дзюрчання води в чашi фонтана…»
Саша рвучко пiдняла голову.
У читальному залi, крiм неi, нiкого не було. День за вiкном хилився до вечора. З вiдчиненоi кватирки пахло димом далекого багаття.
Вона спробувала перечитати абзац, але нiчого не вийшло. Вона повернулася до початку параграфа; геть забувши про Платона з його ейдосами, про реферат на завтра i про те, що читальний зал скоро закриють, вона читала «Текстовий модуль, 1». Наростав головний бiль: наче сотня алюмiнiевих ополоникiв лупила по чавунних сковородах за тонкою стiною, а Саша читала й не могла зупинитися, як бочка, що покотилася з гори.
«…зрозумiв, про що говорять хмари на небi… Йому здалося, що й сам вiн – слово, вимовлене сонячним свiтлом…».
Бiблiотекарка, що явилася замикати зал, застала Сашу в прострацii над розкритим пiдручником.
* * *
Вона зайшла на пошту й купила зошитiв у клiтинку, три штуки. На заднiй обкладинцi була картинка – ряботiння з крапок та карлючок. Якщо не вдивлятися, якщо дивитися крiзь аркуш, мов крiзь скло, з ряботiння через якийсь час проступала об’емна фiгура: на одному зошитi египетська пiрамiда, на другому кiнь, на третьому ялинка. Колись учитель фiзики iм пояснював, за яким принципом побудована дiя цих картинок, однак Саша все забула.
Вона брела по вулицi, затиснувши зошити пiд пахвою. Вона могла б сказати: те, чого нас навчають, насправдi мае сенс. Ми не знаемо, який. Але це не просто зубрiння, не тiльки знущання: сенс у цiй кашi проступае, як об’емна картинка з ряботiння, але це не «кiнь» i тим бiльше не «ялинка»: скорiше за все, цю науку не опишеш одним словом. Чи навiть двома словами. Можливо, взагалi немае слiв, щоб описати цю науку… або процес. Жоден другокурсник, не кажучи вже про третьокурсникiв, i досi не явив такоi ласки, щоб хоч натякнути, чого нас навчають. Може, Кравець – чи якийсь iнший викладач – заткнув iм роти? Можливо. А може, вони теж не знають.
Одноокий третьокурсник Вiтя розповiдав, що пiсля зимовоi сесii його група в повному складi вiдбуде «на iншу базу», де перебувають четвертокурсники й дипломники. Самiй Сашi третiй рiк навчання, тим бiльше зимова сесiя, уявлялися чимось дивовижно далеким, вона навiть не вiдчувала цiкавостi: де ж саме та «iнша база», чому старшi студенти навчаються окремо…
Смеркалося рано. Крони лип на вулицi Сакко i Ванцеттi, недавно густi й непрозорi, тепер пропускали вогнi далеких лiхтарiв. Було так тепло, що не хотiлося вiрити нi в жовте листя пiд ногами, нi в насування зими. Саша постояла, глибоко дихаючи, дивлячись на зiрки над черепичними дахами мiста Торпи. У неi було два шляхи: через будинок iнституту i через провулок, вузенький, зате прямо до гуртожитку. Подумавши, вона вирiшила зрiзати шлях.
– …Ну, чого ти виламуешся?
