скачать книгу бесплатно
Не знижуючи швидкостi, Костя влетiв у вiдчиненi дверi чоловiчого туалету. Саша загальмувала. Подумавши, сiла на пiдвiконня.
По коридору йшов, обережно ступаючи, третьокурсник. Повiльно повертав голову, наче шия в нього була залiзна, заiржавiла. Інодi завмирав, нiби прислухався до чогось, i навiть очi його переставали рухатися, уп’явшись в одну точку. Потiм вiн рушав знову, i так, крок за кроком, наближався до Сашi на пiдвiконнi.
Незважаючи на по-лiтньому теплий i сонячний день, вiн був у вовняних рукавичках. Лоб його закривала широка плетена пов’язка – чи то для краси, чи то засiб од головного болю.
– Привiт.
Саша не очiкувала, що вiн заговорить, i вiдповiла автоматично:
– Привiт.
– Перший курс? Кошмари? Істерики?
Саша облизала губи.
– Ну, загалом, так…
– Зрозумiло, – сказав третьокурсник. – Ти в школi була вiдмiнниця?
– А що? – запитала Саша насупившись.
Хлопець ступнув до неi. Зупинився, погойдуючись, потiм зненацька легко пiдстрибнув i сiв поруч на пiдвiконня.
– Тобi треба пiдстригтися. Зробити каре. І помаду яскравiшу.
– А тобi яке дiло? – образилася Саша.
– Я твiй старший товариш, можу давати поради, – хлопець усмiхнувся. – Валера, – i простяг руку в рукавичцi.
Сашi довелося себе присилувати, щоб простягти руку у вiдповiдь i торкнутися чорноi зваляноi вовни:
– Олександра…
Вона перевела подих i раптом заговорила, понизивши голос, дуже швидко:
– Валера, скажи, поясни, ти вже повинен знати: чого нас тут учать?!
– Пояснити – значить спростити, – повiдомив хлопець пiсля паузи.
Саша зiскочила з пiдвiконня.
– Бувай.
– Чекай! – у Валериному голосi було щось таке, що змусило ii зупинитися. – Я не… викаблучуюсь. Виламуюся. Приколююся. Насмiхаюся. Випендрююся. Зубоскалю. Пiдколупую. Я…
Вiн замовк здивовано й навiть розгублено – наче його власнi слова були тарганами, що розбiгалися вiд яскравого свiтла.
– Розумiеш, це справдi важко пояснити. Перший семестр найважчий. Просто витримай, i все. Далi буде легше з кожним роком.
– А в мене е вибiр? – гiрко спитала Саша.
Валера, усе ще сидячи на пiдвiконнi, знизав плечима.
– Слухай, – сказала Саша сухо, – будь ласка, заглянь у туалет i скажи хлопцевi… першокурсниковi… що я його чекаю. І нехай вiн перестане ховатися.
* * *
О пiв на першу ночi Саша здалася. Закрила книжку, впустила ii пiд лiжко. Заплющила очi й одразу ж заснула.
Прокинулася вiд запаху тютюнового диму. Лiза курила, сидячи коло вiкна, Оксани в кiмнатi не було.
– Фу! – Саша вiдмахнулася вiд густоi хмари, що зависла прямо в неi перед лицем. – Кури в туалетi, чуеш?
– Ще що? – спокiйно запитала Лiза.
Саша насилу встала. До початку першоi пари залишалося пiвгодини, у коридорi бiгали, тупали, репетували й смiялися.
Вона помилася в огорнутiй туманом душовiй, гидливо переступаючи босими ступнями на дерев’яних, розбухлих од води трапиках. Щоб висушити волосся, часу вже не було. У кухнi юрмилося хтозна-скiльки людей, i всi галасували, бряжчали й дзенькали посудом, чекали своеi черги до електричного чайника. Саша зазирнула – та й пiшла. Натягла джинси й сорочку, риссю подалася через двiр до будинку iнституту, до чорного ходу.
Група «А» перебувала в сум’яттi. Хто бравiрував, хто балансував на краю iстерики, хто намагався довчити безглуздий текст, тягаючи за собою проклятий «Текстовий модуль» з абстрактним вiзерунком на потертiй палiтурцi. «Визубрити», як велiв Кравець, не змiг нiхто: текст не надавався до запам’ятовування.
– Ну то й нехай, – басив Андрiй Коротков, котрий з першого дня примiряв на себе роль всезагального старшого брата. – Що вiн нам зробить?
Лiза, схудла, змарнiла, дивилася на нього примружившись, мов крiзь тютюновий дим. Саша намагалася триматися вiд Лiзи оддалiк.
На першiй парi була математика, якоi Саша не любила й якоi щиро надiялася позбутися хоч би в iнститутi; та де там: стандартний пiдручник, курс повторення, тригонометрiя, побудова трикутникiв…
Саша пiймала себе на жадiбнiй цiкавостi до напiвзабутих шкiльних тем. Пiдручник був логiчний, вiн був послiдовний, кожне завдання мало сенс. Тонка книжка, надрукована на поганому паперi, раптом спровокувала приступ ностальгii; Саша поклала ii в сумку з теплим, майже нiжним почуттям.
На другiй парi була англiйська. Пара проходила в першiй аудиторii, це примiщення – навiть дошка, на якiй англiйка жваво виписувала граматичнi конструкцii, – багатьом навiяло неприемнi спогади. Слухаючи звичнi дiалоги про погоду, про Лондон та про свiйських тварин, Саша дивилась, як Костя перечитуе безглуздий параграф з «Текстового модуля». Безнадiйно хитае головою.
Англiйська Сашi теж сподобалася – i викладачка, iронiчна дама з високою зачiскою. І пiдручник. І те, що доводилося робити на заняттi: мова була логiчна. Зусилля зрозумiлi. Навiть зубрiння, запам’ятовування слiв, наприклад, мало сенс.
Настала обiдня перерва.
На загальному стендi з розкладом Костя приколов окремий список – iндивiдуальнi заняття зi спецiальностi. Саша знайшла себе пiд номером «один», ii час починався одразу пiсля дзвiнка на третю пару.
– Навiщо ти мене поставив першою?
– А тобi що, не подобаеться?
– Заспокойся, – сказала Саша примирливо. – Я просто питаю, без пiдтекстiв.
– Я подумав, що тобi краще вiдстрiлятися зразу, – сказав Костя помовчавши. – До того ж, ти цей iдiотський текст знаеш краще за всiх.
– Чого ти так вирiшив?!
– Ну, якщо не хочеш, то я замiсть тебе пiду!
Продзвенiв дзвiнок.
* * *
За деканатом, у закутку, мiстилася аудиторiя тридцять вiсiм. Чому цiй кiмнатi дiстався такий номер – Саша зрозумiти не намагалася. Постукала у дверi й зайшла. Аудиторiя була крихiтна, без вiкон, i в нiй стояв тiльки стiл та кiлька стiльцiв. Зi стелi на дуже довгому шнурi звисала гола лампочка. Вiд ii пронизливого свiтла Саша замружилася.
– Самовiй, ви спiзнилися на двi хвилини.
– Я… не могла знайти тридцять восьму аудиторiю. Я думала, на третьому поверсi…
– Менi це нецiкаво.
Саша стояла коло дверей, не знаючи, що робити й куди йти. Кравець поманив ii пальцем. Вона пiдiйшла; Кравець, у тому самому смугастому светрi, сидiв за канцелярським столом i уважно ii розглядав. Пiд цим поглядом – поверх окулярiв – Сашi стало ще незатишнiше.
– Ось як ми загрузли, – сказав Кравець чи то Сашi, чи собi. – По вуха. Кисiль… Ідiть-но сюди.
Вiн пiдвiвся, скрипнувши стiльцем, i миттю виявився поруч. Дуже близько. Саша вiдчула запах його одеколону – i встигла здивуватися. Вона чомусь не думала, що така людина, як Кравець, може користуватися парфумерiею.
Згори, майже над самою головою, горiла лампочка. На лiнолеумнiй пiдлозi лежали круглi чорнi тiнi. Проекцii. Тiнi…
– Я слухаю. Розповiдайте напам’ять те, що вивчили.
Саша почала, плутаючись, затинаючись, точно знаючи, що не дiйде й до кiнця першого абзацу. А що буде далi – пiсля першого десятка рядкiв – страшно уявити, там чорна яма, абракадабра зливаеться в суцiльний сiрий гул…
– Дивiться сюди.
Вiн пiдняв руку до ii лиця, й вона побачила на його пальцi перстень, якого не було ранiше. Великий рожевий камiнь переломив свiтло лампочки й раптом став яскраво-блакитним, потiм зеленим; Саша затамувала подих. У неi запаморочилося в головi, вона ступнула, намагаючись утримати рiвновагу…
– Стiйте.
Вона заклiпала очима. Персня не було. Кравець стояв поруч, тримаючи ii за плечi.
– Молодець, – сказав вiн зненацька м’яко. – Попрацювала, бачу. Але це крихiтний крок, ви щодня повиннi так працювати. На наступне заняття прочитайте параграф два. Усе, що видiлене червоним, – напам’ять.
– А як же…
– Ідiть, Самовiй, уже пiшов чужий час. До побачення.
Саша вийшла в коридор, де чекав, спершись на стiну, Андрiй Коротков.
– Ну? – запитав жадiбно. – Дуже лаявся? Що було?
– Коротков, я чекаю, – долинуло з аудиторii.
Дверi за Андрiем зачинилися. Саша отетерiло потрясла головою. Пiднесла до носа годинник на зап’ястi…
З митi, коли вона зайшла в аудиторiю, минуло п’ятнадцять хвилин.
* * *
– Я ж кажу: я його не бачив багато рокiв. А в серпнi вiн з’явився. На юрфак я пролетiв… А вiсiмнадцять менi у вереснi. Мати в шоцi. І тут з’явився вiн. Наче рятiвник. Влаштував моi справи… Думаеш, я хотiв сюди iхати? Я хотiв у армiю! Тобто не те щоб хотiв, а…
Саша й Костя йшли по вулицi Сакко i Ванцеттi, а потiм по вулицi Миру, i ще по якiйсь вулицi, усе далi вiд центру, самi не знаючи куди. Спершу говорила Саша, розповiдала про ранковi купання, про золотi монети, про пробiжки в парку й про дорогу до Торпи. Потiм почав розповiдати Костя. Його iсторiя була набагато простiша.
– …І вiн мене просто змусив. Якби я знав, що тут таке… Я пiшов би в армiю.
– Не пiшов би, – сказала Саша.
Костя здивовано на неi покосився.
– Мiй батько вiд нас пiшов, як я була маленька, – повiдомила Саша. – В iншу родину… І бiльше не з’являвся. Усе життя ми з мамою. Завжди – з мамою. І… найбiльший страх, знаеш, який? Що з нею щось станеться. Я от згадую, що робив i що говорив Фарит… вiн же прямо не погрожував. Вiн дозволив моему страховi – нiби як самому – вивiльнитися й мене накрити. Повнiстю. І мiй страх привiв мене сюди… i тримае тут. І буде тримати.
Вулиця раптом урвалася. Саша й Костя проминули два останнi, на вигляд нежитловi, будинки й нi з того нi з сього вийшли на берег невеликоi, але вiдносно чистоi рiчки. Трава пiдходила до самого берега. На дерев’янiй кладцi стояв рибалка в просторiй куртцi з каптуром.
– Ого! – сказав Костя. – Може, й купатися можна?
Саша спустилася за ним до води. Трава горнулася до нiг. Хиталися очерети, на тому березi квакали жаби. Костя сiв на повалене дерево, старе, давно вже без кори, подекуди вкрите мохом. Саша опустилася поруч.
– Цiкаво, тут щось ловиться? – запитав Костя, понизивши голос. – Я якийсь час любив це дiло… І на зимову риболовлю iздив, i…
Рибалка сильно смикнув жилку. Над водою злетiла срiбна рибинка завбiльшки з долоню, зiрвалася з гачка й упала до Сашиних нiг. Застрибала на травi. Рибалка обернувся.
Тепер на ньому не було окулярiв. Карi очi Фарита Кострицького дивилися цiлком радо.
– Добрий вечiр, Олександро. Добрий вечiр, Костю. Сашо, подай менi рибку, будь ласка.
Саша пiднялася. Нахилилася. Рибина тремтiла в неi в долонi; розмахнувшись, Саша щосили жбурнула ii у воду. Розiйшлися кола. На долонi лишилося кiлька лусочок.
– А тепер ловiть, – сказала Саша дзвенячим голосом. – Тiльки ноги не промочiть.
Кострицький посмiхнувся. Поклав вудку на траву. Розстебнув куртку й сiв на повалений стовбур поруч з сином. Саша лишилася стояти. Костя напружився, але встати не наважився.
– Як навчання? Однокурсники, викладачi, – освоюетеся?
– Я вас ненавиджу, – сказала Саша, – i знайду спосiб з вами поквитатися. Не тепер. Потiм.
Кострицький неуважно кивнув:
– Розумiю. Ми повернемося до цiеi розмови… через якийсь час. Костю, ти теж мене ненавидиш?
– От що мене цiкавить, – сказав Костя, нервово потираючи колiно. – Ти насправдi… ти можеш робити так, щоб ява ставала сном? Чи це гiпноз? Чи ще якийсь фокус?
Так само посмiхаючись, Кострицький розвiв руками, нiби говорячи – ну от, так вийшло.
– І ти можеш керувати нещасними випадками? – продовжував Костя. – Люди хворiють, умирають, потрапляють пiд машини…
– Той, хто керуе вiтрилом, керуе вiтром чи нi?
– Дешевий софiзм, – вставила Саша.
