скачать книгу бесплатно
– Де це?
– Недалеко, – збрехала Саша. – Там гуртожиток надають безкоштовно. І ще стипендiя.
– Інститут… чого?
– Спецiальних технологiй.
– Яких технологiй! Ти ж гуманiтарiй!
– Спецiальних… Мамо, ну це ж нормальний, пристойний виш. Не столичний, так. Провiнцiйний. Але там…
Саша затнулася. Мама дивилася на неi, як могла б дивитися мураха на охоплений полум’ям мурашник.
– Сашо, скажи, що ти пожартувала.
Саша вийняла з кишенi рудуватий папiрець, надрукований типографським способом, колись покороблений од дощiв та слiз, але ретельно випрасуваний праскою. Мама пробiгла його очима. Подивилася знову на Сашу.
– Послухай, тут дата – червень… Звiдки вiн у тебе?
– Одержала по поштi.
– Коли?
Саша затримала подих. Брехати мамi отак в очi – справа нелегка, без звички не вдаеться.
– Кiлька днiв тому.
– Сашо, ти брешеш!
– Мамо, це справжнiй документ! Я вступила! В iнститут! І я там навчатимуся! – у Сашi тремтiв голос. – Так треба, розумiеш?
– Розумiю, – мама обiперлася об край стола. – Я розумiю. Ти ревнуеш. Ти – доросла дiвчина – поводишся, як… як розпещена, погана дитина. Вiдколи… Не можеш менi пробачити, так? Не можеш пробачити i влаштовуеш демонстрацii?
– Нi! – Саша захлинулася. – Вiн тут нi при чому! Це просто… Ну… так вийшло, що я зробила. Я поiду до Торпи, i…
– Нiкуди ти не поiдеш, – у маминому голосi хрускав лютневий лiд. – Ти навчатимешся в нормальних умовах, у нормальному вишi. Менi дуже шкода, що я виховала егоiстку, але бiльше нiякого екстриму я не допущу. Дякую за приемну розмову.
І вона знову вiдвернулася до дзеркала.
* * *
Через два днi холодних, скутих стосункiв мама прийшла додому незвично весела, з рожевими «яблучками» на щоках. Виявилося, що в унiверситетi вiдкрито добiр на вечiрне вiддiлення, i Сашу з ii балами, можливо, вiзьмуть.
– А працюватимеш у нас на фiрмi, – говорила мама, спритно розставляючи тарiлки, розкладаючи картоплю з м’ясом. – Я домовилась. Удень працюватимеш, увечерi пари. Потiм можна буде перевестися на денне. Напевно, можна. На другому курсi чи на третьому…
Саша мовчала.
– Завтра вранцi треба буде пiдiйти на кафедру. Кiмната тридцять друга. Ти чуеш?
– Я поiду до Торпи, – промовила Саша ледь чутно. Над столом зависла мертва тиша.
– Сашо, – докiрливо сказав Валентин. – Ну навiщо ти так?
Рятуючись, Саша встала з-за стола. Залишивши незайманою свою порцiю, пiшла в кiмнату, залiзла пiд ковдру й вдала, що спить. Мама й Валентин говорили голосно, крiзь стiни й крiзь ковдру до Сашi долинали уривки фраз.
– Заспокойся, – говорив Валентин. – Та заспокойся ти! Самостiйнiсть…
– Вона неповнолiтня!
– Вони дорослiшають… iм хочеться… зрештою, це ж не край свiту…
Голоси поступово стихали – напруга спадала. Саша заплющила очi. Все складаеться якнайкраще: мамi й Валентину зручно буде залишитись у квартирi вдвох. Зараз вони поговорять-поговорять, та й вiдпустять Сашу до невiдомоi Торпи, де ii чекае казна-що…
Їi роздирало надвое. Якщо мама погодиться легко – Саша образиться навiки. Якщо ж мама стане стiною… а так воно, схоже, й буде…
Нi, не буде. Ось уже на кухнi смiються. Домовилися. П’ють чай. Вирiшили: у дiвчинки своя доля, вона самостiйна, нехай iде хоч до чорта в зуби! Задоволенi. Ось ми якi прогресивнi. А що? Безлiч школярiв отак iдуть з дому через лiто пiсля випуску. Назустрiч дорослому життю… В гуртожиток…
Саша стягла з лиця ковдру. За вiкном, за щiльно запнутими шторами, досi було свiтло. Восьма година. Пiв на дев’яту. Серпень. До початку занять лишилося три тижнi.
У дверi Сашиноi кiмнати неголосно стукнули.
– Це я, – сказав Валентин. – Поговоримо?
* * *
Вони знайшли мiсто Торпу в атласi автомобiльних дорiг. Прозорий кружечок на картi, саме в тому мiсцi, де аркуш потерся на згинi.
– Мiсто, – гмикнув Валентин. – Скорiше, селище мiського типу. Ну який там може бути iнститут?
Саша показала йому рудий папiрець. Вiн довго його розглядав, крутив у руках, супився.
– Ти що, подавала туди документи?
– Нi… Тобто так.
– Але ж твоi документи лежали в унiверситетi!
– Туди можна копii… Крiм того, в унiвер мене все одно не взяли.
– Інститут спецiальних технологiй, – знову прочитав Валентин. – Що це за технологii? Спецiальнiсть твоя майбутня як називаеться?
– Спецiальний технолог, – сказала Саша.
Валентин насупився:
– Ти що, знущаешся?
– Нi, – Сашi було дуже нiяково. – Спецiальнiсть там обирають на третьому курсi. Або на четвертому. Я точно не знаю.
– Не знаеш, а готова iхати?
– Якщо менi не сподобаеться, я повернуся, – сказала Саша зовсiм тихо. – Чесне слово. Якщо виявиться, що це поганий iнститут – я приiду назад. Тiльки скажiть мамi, нехай вона не хвилюеться. Менi треба туди поiхати. Дуже треба. Рiч не в тому, що… зовсiм не в цьому. Менi просто треба.
Вона повторювала те саме то так, то сяк, а Валентин сидiв перед нею, стривожений, незвично розгублений, i вперше в життi Сашi раптом здалося, що вiн iй не чужий.
* * *
– Вставайте, дiвчино. Торпа через пiвгодини.
– Га? – Саша пiдскочила й стукнулася головою об багажну полицю.
Цiла нiч минула в напiвдрiмотi, заснути iй удалося зовсiм недавно. Вагон був старий, добряче трусило, десь на столi дзенькала ложка в порожнiй склянцi. Пропливали тiнi й вогнi, пронизували наскрiзь плацкартний простiр, де стiкали потом гарячi напiвголi тiла. Звисали з полиць рiжки простирадл. Хтось хропiв, хтось вовтузився з полiетиленовою торбинкою, а Саша лежала на спинi, на верхнiй полицi, i вмовляла себе: через тиждень повернусь. Умова – бути до початку занять. Про те, щоб дожити в цiй Торпi до випуску, розмови не було.
Валентин хотiв iхати з нею. Наполягав. Сам купив два квитки в залiзничнiй касi, собi й Сашi. Вiн збирався перевiрити акредитацiю вишу, умови в гуртожитку, одне слово, дiзнатися й розвiдати все, i Саша в глибинi душi була йому вдячна. До того ж, темний чоловiк, що назвався Фаритом Кострицьким, не вимагав, щоб Саша заявилася до Торпи сама.
Напередоднi вiд’iзду Валентиновi подзвонили з Харкова – його син вiд першого шлюбу потрапив пiд машину i, хоч легко вiдбувся, присутнiсть Валентина з його знайомствами у свiтi медицини була необхiдна. Валентин, забувши про Сашинi проблеми, гайнув до Харкова. Перед вiдходом поiзда Сашi довелося здавати його квиток, та ще й переконувати маму, що вона й одна впораеться.
Мама ii проводжала. Довго стояла коло вагона, дивилася крiзь скло, махала рукою, давала поради. Саша мрiяла, щоб поiзд скорiше рушив. Та коли тепловоз уперше смикнувся – в неi душа шугнула в п’яти, вона готова була вистрибнути у вiкно, до мами в обiйми.
Вона вперше iхала в поiздi сама. Раз у раз дивилася на багажну полицю, де лежала ii валiза. Намацувала мiшечок з монетами на днi сумки. Перевiряла документи у внутрiшнiй кишенi – паспорт, атестат, медичну довiдку, довiдку про зарахування i ще якiсь папери, усе це в щiльному полiетиленовому пакетi. Їй було нестерпно самотньо, весь час згадувалось, як у такому самому вагонi вони iхали з мамою на море, за вiкном цвiли маки, i було гарно, спокiйно, затишно…
Вона плакала, приховуючи сльози вiд попутникiв. І страшенно карталася за те, що тодi, в курортному селищi, пiддалася на вмовляння людини в чорних окулярах. Один, найперший раз, пiддалася. Нехай був би вiчний кошмар, нехай би вона прокидалася й прокидалася на розкладачцi в найманiй квартирцi, але поруч була б мама. І море. Якщо життя людини складаеться з половини лiтнього дня двадцять четвертого липня – це все одно гарне життя. Принаймнi в ньому нема нi золотих монет, нi Валентина, нi довгоi дороги до Торпи.
Сiло за вiкнами сонце. Попутники вечеряли, хрумкаючи малосольними огiрками, обгризаючи курячi нiжки, очищаючи вiд шкаралупи матово-бiлi варенi яйця. Саша вийняла бутерброди, приготовленi мамою, i знов трохи не розридалася – у полiетиленовому пакетi був схований шматочок дому. Так нiчого й не з’iвши, сховала вечерю. Випила склянку чаю. І залiзла на верхню полицю…
– Дiвчино! Ви прокинулися? Торпа, кажу!
– Так… Я зараз.
Була межа мiж нiччю й ранком. Година четверта, може, пiв на п’яту. За багато мiсяцiв Саша звикла вставати так рано i знала: ранок приносить полегшення. Зараз, збираючись, взуваючи туфлi, стягуючи з полицi валiзу (потихеньку, щоб не розбудити сплячих попутникiв i все одно зачiпаючи чиiсь звислi руки), вона майже забула про вчорашню тугу. Вiтер далеких мандрiв, несподiванi вiдкриття – це в подорожi приваблюе, нiде правду дiти; вона доросла, самостiйна людина, що подорожуе без супровiдникiв. Подивимося, що воно за Торпа.
Вона витягла валiзу в тамбур. Провiдниця дрiмала на вкритiй ковдрою полицi.
– Скiльки стоiмо? – запитала Саша.
– У Торпi? Хвилину. У тебе багато речей?
Поiзд пiшов повiльнiше. Брязнули вагони. У темрявi серпневого ранку Саша нiчого не бачила – тiльки проплив у небi синюватий лiхтар.
Поiзд сiпнувся, брязнув i зупинився. Провiдниця, позiхаючи, почала колупати ключем у шпарi.
– Я не встигаю! – сказала Саша з жахом. – Будь ласка, скорiше! Провiдниця напiвголосно вилаялася.
Поiзд знову сiпнувся. Провiдниця нарештi вiдчинила дверi. Поiзд повiльно рушив; закинувши за спину сумку, волочачи за собою валiзу, Саша зсипалася по залiзнiй драбинцi, приземлилася на низький перон i встигла побачити, як провiдниця, конвульсивно позiхаючи, зачиняе дверi вагона.
Усе.
Поiзд набирав швидкостi. Саша вiдтягла валiзу далi вiд краю платформи. Прогримiв останнiй вагон, два вогники на його торцi стали стрiмко вiддалятися й незабаром розтанули в темрявi.
Зелений вогонь семафора змiнився на червоний. Саша стояла одна на порожнiй платформi…
Нi, не одна. З напiвтемряви вибрела худорлява тiнь з великою валiзою. Зупинилася поруч.
Хлопець. Сашин ровесник. Блiдий, сонний, розпатланий.
– Привiт, – сказав вiн, помовчавши хвилину. – Це Торпа?
– Привiт, – сказала Саша. – Кажуть, що так.
– Я тут уперше, – сказав хлопець.
– Я теж.
Хлопець помовчав. Потiм спитав непевно:
– В iнститут?
Саша, що в глибинi душi дуже надiялася на це питання, енергiйно закивала головою:
– Ага. І ти теж? Спецiальних технологiй?
Хлопець усмiхнувся з явним полегшенням:
– А що, тут хiба е iнший?
– Не знаю, – зiзналася Саша. – Ти взагалi тут бачиш якесь мiсто?
Хлопець роззирнувся, притуливши руки до очей – «бiноклем»:
– Офiгенно величезний мегаполiс. Вокзалище… А там, бач, якийсь перспективний сарайчик!
Саша розсмiялася.
Ситуацiя перевернулася моментально. Волочачи за собою валiзи й змагаючись у дотепностi, новоспеченi студенти пройшли до «перспективного сарайчика» – вiн i виявився будiвлею вокзалу. Саша в поривi натхнення назвала його «курником пiсля евроремонту». Їi новий знайомий оцiнив жарт, зайшовшись реготом.
На вокзалi не було нi душi. Каси замкненi. Довгастi мерехтливi лампи висвiтлювали порожню буфетну стойку, дерев’янi крiсла з подекуди видряпаними непристойностями, автоматичну камеру схову на шiсть шафок (усi дверцята розчиненi). Пiдлога, досить чиста, була вимощена чорно-бiлою плиткою.
– Як пiсля атомноi вiйни, – сказала Саша розглядаючись. Серпневi мухи хмарою здiйнялися з плафона й наповнили маленький зал оптимiстичним гудiнням.
– Агов! – крикнув хлопець. – Є тут хто? Дзижчання мух було йому вiдповiддю.
– Менi тут не подобаеться, – сказала Саша.
Вони знову вийшли на платформу. Потроху свiтало. Пiд единим на перонi лiхтарем висiла розмита дощами табличка: розклад руху автобусiв «Вокзал – Центр». Якщо розклад не брехав, перший автобус повинен був вiдправитися в невiдомий «Центр» через годину.
– Погуляемо, – рiшуче сказав хлопець. – А як пощастить, приватника зловимо. Грошi в мене е.
Його звали Костя. Чи то в Сашинiй присутностi вiн гостро почувався чоловiком, чи то характер у нього був особливо енергiйний, але вiн постiйно намагався «рулити». Саша не пручалася: Костикова дiяльнiсть (i навiть самодiяльнiсть) створювала в неi iлюзiю захищеностi.
