скачать книгу бесплатно
Саша не встигла втримати маму. Та рiшуче звернула й перетнула вулицю, пiдiйшла прямо до темного чоловiка i про щось з ним заговорила; чоловiк вiдповiдав, не зводячи очей з Сашi. Лице його було повернене до мами i губи ворушилися природно й навiть привiтно… якщо бувають привiтнi губи…
Мама повернулася, водночас задоволена й зла.
– Заспокойся, це такий самий вiдпочивальник, як i ти. Не розумiю, що тобi вiд нього треба… Вiн з Луганська. У нього алергiя на сонце.
Саша промовчала.
В обiд, повертаючись з моря, вони зайшли на базар, i Саша сама уважно простежила, щоб не пропустити жодноi покупки. Прийшовши в порожню квартиру, по черзi прийняли «душ» з кухлика над тазиком (води, як завжди вдень, не було) i почали куховарити…
Отут i виявилося, що закiнчилася сiль.
* * *
Темний чоловiк сидiв на лавi коло виходу з двору. Саша побачила його, щойно визирнула з пiд’iзду.
Повернулася назад.
Рудий кiт з рваним вухом доiдав сметану з кимось залишеноi мисочки. Плямкав. Облизувався. Дико дивився на Сашу жовтим оком i знову вилизував мисочку.
Саша стояла, не знаючи, що робити. Вертатися? Іти, нiби нiчого не сталося? Психоз…
У пiд’iздi стало темнiше. Чоловiк у синiй кепцi стояв коло дверей, застуючи свiтло.
– Олександро…
Вона сiпнулася, наче ii гахнуло струмом.
– Треба поговорити. Можна, звичайно, так бiгати нескiнченно, але в цьому немае нi радостi, нi сенсу.
– Ви хто? Звiдки ви мене знаете?
Вона одразу згадала, що мама багато разiв називала ii на iм’я – надворi, на пляжi. Не дивно, що вiн знае ii iм’я. Захотiв – i дiзнався.
– Сядьмо на лавочцi й поговорiмо.
– Я не збираюся нi про що з вами… Якщо ви не перестанете за мною ходити, я покличу… я звернуся в мiлiцiю!
– Сашо, я не вбивця й не грабiжник. У мене до вас серйозна розмова. Визначальна для всього вашого життя. Краще буде, якщо ви мене послухаете.
– І не думаю. Ідiть собi!
Вона повернулася й кинулася нагору по сходах. До чорних дерматинових дверей з номером «двадцять п’ять».
На другому поверсi всi дверi були рудi. З тьмяними скляними табличками, i на них зовсiм iншi номери. Саша обiмлiла.
За спиною тихо лунали кроки. Темний чоловiк пiднiмався сходами.
– Я хочу, щоб це був сон! – крикнула Саша.
І прокинулася.
* * *
– Мамо, яке сьогоднi число?
– Двадцять четверте. А що?
– Учора ж було двадцять четверте!
– Учора – двадцять трете. Так завжди на вiдпочинку – числа плутаються, днi тижня забуваються…
Вони спустились у двiр, у безвiтряний i бiлий, наче молоко, запашний ранок. «Павичевi» дерева стояли непорушно, мов двi рожевi гори з квiтучими на них абрикосами. Весела юрба пляжникiв текла вниз по Вулицi, Що Веде До Моря. Саша йшла, майже певна, що це знову сон.
Коло туристичного кiоску стояло, вивчаючи маршрути й цiни, молоде подружжя. Їхнiй хлопчик – жуйка в зубах, колiна в зеленцi – примiряв окуляри для пiдводного плавання. Темного чоловiка не було нiде, але вiдчуття сну не минало.
Вони купили кукурудзи. Саша тримала ii, теплу, поки мама витягала з сарайчика i встановлювала на камiннi прокатний шезлонг. М’який жовтий качан просочився сiллю, кукурудзянi зернятка ще не встигли огрубiти й танули в ротi. Згризенi качани склали в полiетиленову торбинку, i Саша винесла ii до урни при входi на пляж.
Темний чоловiк стояв далеко, в натовпi. Дивився на Сашу з-пiд непроникних окулярiв.
– Я хочу, щоб це був сон, – сказала Саша вголос.
І прокинулася на розкладачцi.
* * *
– Мамо, давай сьогоднi поiдемо.
Мама вiд подиву ледь не впустила тарiлку:
– Як? Куди?!
– Додому.
– Ти ж так рвалася… Тобi що, тут не подобаеться?
– Я хочу додому.
Мама помацала Сашi лоба.
– Ти серйозно? Чому?
Саша невиразно знизала плечима.
– У нас квитки на друге число, – сказала мама. – Брала за мiсяць наперед. І то дiсталися бiчнi. І за квартиру в нас заплачено по друге. Сашо, я не розумiю, ти ж радiла…
У неi було таке розгублене, таке засмучене й безпорадне лице, що Сашi стало соромно.
– Та нiчого, – пробурмотiла собi пiд нiс. – Це я так.
Вони зiйшли у двiр. «Павичевi» дерева розливали запах над пiсочницею й лавами, над чиiмись старими «жигулями». Уздовж по Вулицi, Що Веде До Моря, чимчикували, як на демонстрацiю, вiдпочивальники з надувними матрацами напереваги. І тривав спокiйний, гарячий, розмiрено-курортний ранок двадцять четвертого липня.
Коло туристичного кiоску не було нiкого. Поруч, у кафе пiд хирлявими пальмами, компанiя хлопцiв пила пиво й голосно сперечалася, куди поiхати. Усi вони були засмаглi й довгоногi, й хлопцi, й дiвчата. Усi в шортах. Усi з напiвпорожнiми рюкзачками на прямих спинах. Сашi захотiлося поiхати з ними. Начепити рюкзачок, зашнурувати кросiвки й рвонути по курних дорогах Криму – де автостопом, де пiшки…
Вони з мамою пройшли мимо. Купили пирiжкiв. Поставили шезлонг, сiли на нього боком з двох сторiн. Море трохи хвилювалося, червоний буй пiдстрибував, оддалеки трiскотiли моторами воднi скутери. Саша жувала пирiжок, не вiдчуваючи смаку. Може, все якось минеться, темний чоловiк бiльше не прийде, а завтра настане, нарештi, двадцять п’яте?
По обiдi мама лягла подрiмати. В кiмнатi було душно, сонце, хилячись на захiд, пробивало навилiт закритi штори, колись зеленi, а тепер вигорiлi до брудно-салатного вiдтiнку. З’явилися сусiди, весело перемовлялися на кухнi, лили воду з бака й дзенькали посудом. Саша сидiла з книжкою на колiнах, дивилася на сiрi рядки й нiчого не розумiла.
Оглушливо цокав залiзний будильник на тумбочцi. Лiчив секунди.
* * *
– То все-таки поговоримо, Сашо?
Був вечiр. Мама стояла, обiпершись на балюстраду, й жваво розмовляла з чоловiком рокiв сорока, свiтловолосим i бiлошкiрим, видно, вiн щойно прибув на курорт. Мама всмiхалася, i на щоках у неi з’являлися ямочки. Особлива усмiшка. Сашi мама всмiхалась iнакше…
Саша чекала на лавi в затiнку акацii. Мiж нею й художником, що влаштувався на другому краю лави, секунду тому сiв темний чоловiк. Навiть пiвденнi сутiнки не змусили його розлучитися з непроникними окулярами. Саша вiдчувала погляд крiзь чорнi скельця. З повноi темряви.
Можна було, мабуть, покликати маму. Або просто закричати: «Допоможiть!» Або сказати собi: «Це сон». І це буде сон. Нескiнченний.
– Що ви… що вам од мене треба?!
– Я хочу дати вам доручення. Нескладне. Я нiколи не вимагаю неможливого.
– Яке ви… до чого тут…
– А доручення таке: щодня, о четвертiй ранку ви повиннi бути на пляжi. Голяка зайти у воду пропливти сто метрiв i торкнутися буя. О четвертiй ранку на пляжi нiкого нема, темно й соромитися нiкого.
Саша сидiла, наче мiшком прибита. Вiн божевiльний? Чи божевiльнi вони обое?
– А якщо я не буду? Чого це раптом…
Чорнi окуляри висiли перед ii лицем, наче двi дiрки, що ведуть у нiкуди.
– Ви будете, Сашо. Ви будете. Бо свiт навколо вас дуже тендiтний. Щодня люди падають, ламають кiстки, гинуть пiд колесами машин, тонуть… Захворюють на гепатит i сухоти. Менi дуже не хочеться вам про це говорити. Але у ваших iнтересах – просто зробити все, про що я вас прошу. Це неважко.
Мама коло балюстради смiялася. Обернулася, помахала рукою, щось сказала спiврозмовниковi – видно, розмова в них зайшла про неi, про Сашу.
– Ви манiяк? – запитала Саша з надiею.
Чорнi окуляри хитнулися.
– Нi. Давайте зразу вiдкинемо милицi: ви здоровi, я не манiяк. У вас е вибiр: до кiнця днiв борсатися мiж страшним сном i кошмаром наяву. Або себе опанувати, спокiйно зробити, про що вас просять, i жити далi. Ви можете сказати: «Це сон», i знову прокинутись. І наша зустрiч повториться знову – з варiацiями… Тiльки навiщо?
По набережнiй прогулювалися люди. Мама раптом вигукнула: «Дивiться! Дельфiни!» i махнула рукою в бiк моря, ii спiврозмовник вибухнув серiею здивованих вигукiв, перехожi зупинилися, виглядаючи щось на синьому простирадлi, i Саша теж помiтила далекi чорнi силуети, схожi на перекинутi дужки, якi то злiтали над морем, то знову зникали.
– То ми, Сашо, домовилися?
Мама розмовляла, дивлячись на дельфiнiв, i спiврозмовник слухав ii киваючи. Блищали зуби, горiли маминi очi, Саша раптом побачила, яка вона молода. І яка – в цю саму мить – щаслива…
– Завтра вранцi ваш перший робочий вилiт, – темний чоловiк усмiхнувся. – Тiльки запам’ятайте: щодня, о четвертiй ранку. Поставте будильник. Це для вас дуже важливо – не проспати й не спiзнитися. Постарайтеся. Добре?
* * *
Саша лежала без сну. Крутилася на розкладачцi. Штори були розсунутi, вiкно вiдчинене навстiж, там, у дворi, спiвали солов’i й гримiла здалеку дискотека. Замовкла о пiв на другу.
Пройшла по вулицi галаслива компанiя. Стихли голоси.
Проревiли один за одним три мотоцикли. Спрацювала сигналiзацiя машини в дворi. Прокинулася мама, покрутилася на диванi, заснула знову.
О третiй годинi Саша задрiмала. О пiв на четверту пiдскочила, наче ii штовхнули. Вийняла з-пiд подушки будильник. Коротка чорна стрiлка – годинна – хвилин через десять мала злитися з жовтою стрiлкою дзвiнка.
Саша притисла кнопку. Провернула жовту стрiлку назад. Будильник бринькнув пружиною й обм’як.
Саша встала. Надiла купальник, нап’яла сарафан. Узяла ключi й тихенько, щоб не розбудити маму, вийшла з кiмнати. Завернула на порожню кухню, прокралася на балкон, зняла з мотузки пляжний, ще вогкий, пропахлий морем рушник. І так, з рушником в однiй руцi й з ключами в другiй, вибралася на сходи.
Горiла лампочка. Знизу пiднiмалися, цитькаючи одне на одного, сусiди-закоханi. Побачивши Сашу, витрiщилися на неi чотирма здивованими очима:
– Що сталося?
– Нiчого, – Сашу трусило, зуби цокотiли. – Скупатися хочу. На свiтанку.
– От молодець! – захоплено визнав хлопець.
Саша дала iм пройти. Швидким кроком вийшла з будинку. Мабуть, уже за п’ятнадцять четверта. Вона спiзнювалася.
На порожнiй вулицi ще горiли лiхтарi. Саша побiгла – бiгти вниз виявилося напрочуд легко, вона зiгрiлася й бiльше не тряслася. Темне небо свiтлiшало. Бiгом проскочивши повз грати платного пляжу, Саша вибiгла на свiй, звичний, цiлком безлюдний. Бiлiли пластиковi стаканчики в купi смiття. Свiтилися вiкна в найближчому пансiонатi – п’ятеро чи шестеро вiкон на весь фасад. Коло входу в головний корпус висiв годинник. Показувало за три хвилини четверту.
Саша скинула сарафан. Спотикаючись на гальцi, зайшла в прибiй. Стоячи у водi по шию, розстебнула лiфчик, згорнула грудкою. Позбулася плавок. І, тримаючи купальник у правiй руцi, попливла до буя.
У неясному свiтлi вiн здався не червоним, а сiрим. Саша ляснула долонею по залiзному боку. Буй вiдповiв гучною луною. Саша озирнулася на берег – там не було нiкого. Нi душi.
Вона попливла назад. Вiд холодноi води нею знову затрусило. Ледь намацавши ногами камiння, стала, балансуючи у хвилi, i зрозумiла, що розплутати мокрi ганчiрочки й мотузочки, на якi перетворився зiм’ятий купальник, не може.
Тодi, схлипнувши, Саша жбурнула грудку вигорiлоi тканини на берег, на гальку. Стала рачки й так, то на двох, то на чотирьох, рвонула до рушника.
Загорнулася в нього й оглянулася знову.
Нiкого. Нi душi. Море граеться кинутим купальником, i небо з кожною хвилиною свiтлiшае. У парку спiвають солов’i.
Пiдiбравши купальник, сарафан та босонiжки, Саша пошкандибала до синьоi кабiнки для перевдягання. Розтерлася рушником – i зненацька зрадiла. Розправила плечi. Шкiра горiла, наливаючись зсередини, як шкурка стиглого яблука. Уже без поспiху Саша вдяглася, взулася, намацала ключi в кишенi сарафана. Викрутила купальник, вийшла з кабiнки й майже одразу зiгнулася навпiл вiд блювотного спазму.
Упала навколiшки, i ii знудило на гальку. Вихлюпнулася вода, i разом з нею – жовтуватi кружальця. Дзенькнули об камiнь. Саша вiдкашлялася, продихалася. Блювота вiдпустила так само несподiвано, як i почалася. На гальцi лежали три тьмянi золотi монетки.
* * *
Удома, замкнувшись у ваннiй, вона роздивилася монети. Трое однакових кружалець, з одного боку – незнайомий знак з округлих переплетених лiнiй. Чи то лице. Чи то корона. Чи то квiтка. Що довше Саша дивилася – то об’емнiший здавався значок, вiн наче виступав, пiднiмався над площиною монети.
Вона протерла очi. На реверсi був гладенький овал – чи то «О», чи то нуль. Проби, звiсно, не було, а Саша не була особливим знавцем дорогоцiнних металiв, але в тому, що монети золотi, чомусь сумнiвiв не виникало.
