скачать книгу бесплатно
Саша сiла на балюстраду.
Ношi повантажили в машину. Лiкар щось уривчасто сказав мамi, та закивала й щось запитала. Лiкар похитав головою й залiз у кабiну. Машина, просигналивши на юрбу, вiд’iхала, розвернулася на п’ятачку перед пансiонатом, рушила вгору по Вулицi, Що Веде До Моря…
«Дуже погано, але ще не жахливо».
– Що з ним, мамо?
Мама обернулася. В очах ii були горе й панiка.
– Лiкарня номер шiсть, – промовила вона як заклинання. – Я зараз… тiльки перевдягнусь, i треба iхати… Це iнфаркт, Сашуню, це iнфаркт… Боже мiй, Боже мiй…
І, наче слiпа, рушила крiзь натовп заiнтригованих пляжникiв.
* * *
Мама ночувала в мiськiй лiкарнi. Майже всi грошi пiшли лiкарям i медсестрам, i мама з пошти подзвонила спiвробiтницi, щоб та прислала ще переказ. Саша провела нiч сама в кiмнатi, без сну. На будильник надii не було.
О третiй годинi вона вийшла з будинку. Десь догулювали дискотеки, десь свiтилися вогнi кафе. Саша спустилася до темного моря й сiла коло води прямо на гальку.
Далеко, аж на обрii, йшов теплохiд. У палiсадниках за Сашиною спиною верещали цикади. Море полизувало пляж, стягало з берега дрiбнi камiнчики й повертало знову, шлiфувало, натираючи один об один. У моря був час. І терпiння у моря було повно.
За п’ятнадцять четверта Саша стягла з себе одяг й зайшла у воду, здригаючись од холоду. Попливла, раз у раз оберталася, нiби очiкуючи, що от-от з води пiднiме голову невiдоме чудовисько в темних окулярах.
Ляснула по буйку. Подивилася на небо – там жеврiв свiтанок. Подивилась пiд воду – туди тягся, ледь помiтний, залiзний трос якоря.
Повернулася на берег, i щойно накинула на плечi рушника, зайшлася в приступi блювоти. П’ять монет вилетiли одна за одною, залишивши рiзь у горлi й згасаючi корчi в шлунку. Розкотилися на гальцi, ховаючись у щiлини мiж камiнням.
* * *
Мама повернулася пополуднi, дуже втомлена й дуже зосереджена. Валентиновi стало краще – iнфаркту все-таки не було, допомога встигла вчасно, а тому нiяка небезпека пацiентовi бiльше не загрожувала.
– Усе буде добре, – повторила мама вiдчужено. – Сашо, я так хочу спати, просто вмираю… Якщо хочеш – iди на пляж сама. Я посплю.
– Як вiн там? – запитала Саша. – Може, телеграму якiй-не-будь родичцi…
– Уже прилетiла родичка, – так само вiдчужено повiдомила мама. – Дружина до нього прилетiла з Харкова. Усе буде добре… Ну, йди.
Саша зняла з мотузки на балконi купальник i вийшла з будинку. Йти на пляж iй не хотiлося, i вона подалася бродити по парку, вбогому, запилюженому, але все-таки тiнистому.
«Дуже погано, та не жахливо». Страх, шок, зiпсований вiдпочинок… Однак, з другого боку, хто такий Валентин? Ще тиждень тому – випадковий мамин знайомий. Звичайно, мама так радiла, але ж iхнi стосунки з самого початку були приреченi. Пляжний роман…
Саша сiла на лаву. Вузька алея була посипана чорними стручками акацiй. Гiркота й образа за маму роз’iдали, мов кислота. Курортний роман, яка вульгарнiсть, на що вiн розраховував… І навiщо йому мучити пристойну жiнку – познайомився б iз дiвулею, яких тут повно, сережка в пупi i джинси, обрiзанi вище дупи…
Краще б вiн умер, подумала Саша похмуро.
«Дуже погано, але не жахливо». А Саша було повiрила, що лихо станеться з мамою. Таке реальне було передчуття. Страх… вiдтодi, як вона вперше побачила чоловiка в темних окулярах, страх тримае ii в жменi, як вона сама тримае монети. Ледь-ледь попустить – i стисне… «Це навчить тебе дисциплiни». Ага, навчило. Тепер вона без усякого будильника вставатиме о пiв на четверту. Або взагалi не спатиме. Бо була та мить, була «швидка» коло ворiт пляжу, було вiдчуття, що все на свiтi пропало, все-все-все…
Вона перевела дух. Завтра вранцi вона допливе до буя, i пiслязавтра, перед вiд’iздом, теж. А потiм повернеться до мiста i все забуде. Школа, будень, випускний клас, репетитори, вступ…
Вона сидiла на лавi, розглядаючи жменю монет на долонi. Двадцять дев’ять штук – з однаковим круглим знаком, з цифрою «нуль». Важкi й маленькi – дiаметром як старi радянськi копiйки.
* * *
У поiздi монети розсипалися.
Саша лежала на верхнiй бiчнiй полицi й дивилася у вiкно напроти. Кишеня джинсових шортiв виявилася розстебнутою, монети висипалися й розкотилися з веселим стукотом трохи чи не по всьому плацкартному вагону. Саша злетiла з полицi в одну мить.
– Ой! – сказала маленька дiвчинка, сусiдка з купе напроти. – Грошики!
Саша, присiвши навпочiпки, збирала золотi кружальця, виколупувала з-пiд чиiхось валiз, ледь не збила з нiг провiдницю, що розносила чай.
– Обережнiше, дiвчино!
Дiвчинка пiдняла монетку й тепер з iнтересом розглядала.
– Мамо, це золото?
– Нi, – сказала ii мати, не вiдриваючись вiд книжки. – Це такий сплав… Вiддай.
Саша вже стояла поруч з простягнутою рукою. Дiвчинка неохоче повернула iграшку. Вiдвернувшись до вiкна, Саша перелiчила монети; iх мало бути тридцять сiм, а виявилося тридцять шiсть.
– Вибачте, ви монетки не бачили?
У сусiдньому купе похитали головами. Саша метнулася по вагону – сюди й туди, знов ледь не врiзалася в провiдницю; на крайньому бiчному мiсцi, бiля виходу в тамбур, чоловiк у синьо-червоному спортивному костюмi задумливо розглядав округлий знак на аверсi. Якщо на нього довго дивитися – вiн здасться об’емним.
– Це моя, – Саша простягнула руку. – Я впустила.
Чоловiк пiдняв голову. Глянув на Сашу оцiнливо. Знову подивився на монету:
– Що це?
– Сувенiр. Вiддайте, будь ласка.
– Цiкаво, – чоловiк не квапився виконувати ii прохання. – Де взяла?
– Подарували.
Чоловiк гмикнув.
– Слухай, я ii куплю в тебе. Десять доларiв вистачить?
– Нi. Вона не продаеться.
– Двадцять доларiв?
Саша нервувалася. До розмови прислухалася жiнка, що сидiла на сусiдньому бiчному мiсцi, за столиком навпроти.
– Це моя монета, – сказала Саша твердо. – Вiддайте ii менi, будь ласка.
– Був у мене знайомий, – чоловiк перевiв погляд з Сашi на монету й назад. – Чорний археолог, двадцять рокiв йому. Теж усе копався в Криму в якихось ямах… Заробляв, пам’ятаю. А потiм його зарiзали. Кудись вiн полiз, розумiеш, куди не треба.
– Я нi в яких ямах не копалася, – Саша дивилася на його долоню. – Це менi подарували. Це мое.
Їхнi погляди зустрiлися. Чоловiк хотiв щось сказати, як i ранiше, неквапливо й поблажливо, – але затнувся. Саша готова була в цю мить битися за монету, кричати, ридати, скандалити, дряпати йому лице; напевно, ця ii готовнiсть прочиталася в поглядi.
– Як хочеш.
Золоте кружальце впало в простягнуту Сашину долоню. Саша судомно стисла пальцi й так, затримавши дух, повернулася до мами.
Та сидiла на своему мiсцi, байдуже дивилась у вiкно й нiчого навколо не помiчала.
* * *
Осiнь настала в жовтнi, одразу й надовго. Червонi кленовi листки прилипли до мокрого асфальту, наче плоскi морськi зiрки. Саша жила мiж школою й курсами при унiверситетi: задавали дуже багато – конспекти, твори, контрольнi. Нi на що iнше не лишалося часу, зайнятi були навiть недiлi, i це Сашу влаштовувало. Вона виявила, що завантажений роботою мозок рiшуче вiдмовляеться вiрити в таемничих незнайомцiв з iхнiми завданнями, в золотi монети, що являються на свiт зi шлунка. Навiть море, добре лiтне море з червоним буем на хвилях, здавалося нереальним, а все, пов’язане з ним – i поготiв.
І мама ожила. Із закiнченням лiта закiнчилася й депресiя, тим бiльше що роботи в iхнiй конторi було, як завжди, по вуха. Обидвi вони, замкненi в щоденнiй круговертi, заборонили собi думати про нездiйсненне – кожна про свое. І до певного часу це чудово вдавалося.
Потiм прийшов лист з Харкова. Мама вийняла його з поштовоi скриньки, довго крутила в руках, перш нiж вiдкрити, потiм усе-таки розiрвала конверт i прочитала.
– Валентин розлучився з жiнкою, – сказала, звертаючись до увiмкненого телевiзора.
– Ну то й що? – грубувато спитала Саша.
Мама склала листа назад у конверт i пiшла до себе в кiмнату. Саша вимкнула телевiзор i засiла за пiдручник, по десять разiв перечитувала параграф з iсторii – i не розумiла нi слова. Поляни, древляни… Їх проходили, здаеться, в п’ятому класi, i ти ба – в програмi е…
А може, все обiйдеться? Мало якi стосунки бувають у людей. Звiсно, погано, що вiн розлучився з жiнкою… І ще гiрше, що про це написав…
Задзвонив телефон. Намагаючись думати про полян та древлян, Саша взяла слухавку.
– Алло?
– Добрий вечiр, Сашо. Це я.
Свiтила настiльна лампа. Лив дощ за вiкном. Лежав розгорнутий пiдручник. І все таке реальне, буденне. І – цей голос у слухавцi.
– Нi, – тихо сказала Саша. – Вас…
У неi ледь було не вирвалося: «Вас не бувае». Та вона прикусила язика.
– Скiльки монет?
– Тридцять сiм.
– А скiльки було?
– І було тридцять сiм. Чесне слово.
– Я чекаю внизу бiля пiд’iзду. Спустись на хвилинку.
І – короткi гудки в слухавцi.
Монети зберiгалися в старому гаманцi, у глибинi шухляди за стосиком книжок та конспектiв. Саша розстiбнула стару залiзну блискавку, висипала вмiст на стiл. Завмираючи, перелiчила. Як i ранiше, тридцять сiм.
Вона поклала гаманець у кишеню плаща. Сунула босi ноги в чоботи. Накинула плащ прямо на халат. Узяла ще не висохлу парасольку. Зняла з вiшалки ключi.
Дверi в мамину кiмнату й далi були зачиненi.
– Я зараз, – сказала Саша в простiр. – Я… пiду пошту заберу. Спустилася вниз по сходах, не чекаючи лiфта. Сусiд з п’ятого поверху заходив у пiд’iзд, весь мокрий, з величезним мокрим псом на повiдку.
– Здрастуйте, – сказала Саша.
Сусiд кивнув. Пес труснув мокрою гривою, розсипаючи бризки.
Саша вийшла пiд дощ. Було вже темно, свiтилися вiкна в сусiднiх будинках, кленове листя лежало на чорному глянсовому асфальтi, неначе кольоровi латки.
На мокрiй лавi сидiв чоловiк у темно-синьому, як у Сашi, блискучому од дощу плащi. Чорнi окуляри вiн замiнив на димчастi, але темрява осiннього вечора робила iх цiлком непроникними.
– Привiт, Сашо. Злякалася?
Вона не чекала такоi iронiчноi, приятельськоi iнтонацii. Здригнулася. Холодний вiтер, пробравшись пiд нашвидкуруч накинутий одяг, лизнув голi колiна.
– Давай грошi.
Вона вiддала йому монети разом з гаманцем. Вiн зважив мiшечок на долонi, кивнув, сховав.
– Добре. У мене е для тебе завдання.
Саша роззявила рота.
– Просте завдання. Дуже просте. Щоранку, о п’ятiй, ти повинна виходити в парк на пробiжку. Бiжи, скiльки зможеш – два кола по алеях, три кола. Як набiгаешся, залiзь у густi кущi й попiсяй на землю. Краще заздалегiдь напитися води, щоб не виникло нежданоi проблеми… Тiльки без пропускiв. Щоранку, о п’ятiй.
– Навiщо? – пошепки запитала Саша. – Навiщо вам це треба?
Дощ котився по ii щоках, змiшуючись зi слiзьми. Темний чоловiк не вiдповiв. На скельцях його окулярiв лежали краплини, вiдбивалося далеке свiтло лiхтарiв, i здавалося, що очi в незнайомця фасетковi.
– Раз на мiсяць тобi надаеться вiдпустка на регулярнi жiночi днi. Чотири днi… чотирьох днiв вистачить?
Саша мовчала.
– Стеж за будильником. Якщо пропустиш чи спiзнишся хоч раз, буде дуже погано. Послiдовностi дiй не можна порушувати: плануй заздалегiдь, пий воду.
– Усе життя? – вирвалося в Сашi.
– Що?
– Менi так… робити… бiгати… все життя?
– Нi, – здаеться, чоловiк здивувався. – Я скажу, коли вистачить. Ну, йди додому, ти ж змерзла.
