скачать книгу бесплатно
У ротi було сухо. Саша встала, напилася води з чайника, абияк натягла спортивнi штани, влiзла в чоботи. Сунула праву руку в рукав, крекчучи, накинула куртку на лiве плече. З лижною шапочкою в руках вийшла з дому.
Небо знов очистилося. Горiли зiрки. Лiд у дворi був подекуди сколотий, подекуди рясно посипаний пiском i сiллю. Гiпс на руцi остигав – незвичне, неприемне вiдчуття. До п’ятоi години лишалося всього кiлька хвилин, Саша йшла дедалi швидше. Спустилася в пiдземний перехiд, тримаючись здоровою рукою за поручень. У напiвтемнiй трубi вiдлунювали вiд стiн ii квапливi кроки. Рахунок iшов уже на секунди.
Перед входом у парк горiв лiхтар. І стояв, опершись на стовп, чоловiк.
Саша пройшла мимо, цiлеспрямована, як куля. І тiльки опинившись на заснiженiй дорiжцi, здригнулася й озирнулася.
Свiтло лiхтаря вiддзеркалювалося в скельцях димчастих окулярiв. Двi палаючi жовтi цятки.
– Іди додому, – сказав чоловiк пiд лiхтарем. – Вiдпочивай. Вiд сьогоднi можеш уже не бiгати.
* * *
У березнi зняли гiпс. Мама припустила, що тепер, нарештi, Сашинi нерви повернуться до рiвноваги i ii «вибрики» припиняться.
Їй напрочуд важко далася вiдмова вiд ранкових пробiжок. Здавалося, життя втратило сенс. Валентинова присутнiсть дратувала дедалi бiльше. Якось вiн навiть пiшов жити в готель, i мама не розмовляла з Сашею кiлька днiв. Залишившись геть одна, Саша блукала вулицями, занедбавши i школу, й курси. Репетиторка зрештою вiдмовилася з нею займатися.
Валентин умовляв маму потерпiти. Запевняв, що причина в переломi, в анальгетиках, якi Саша пила чи не жменями. Вiн був по-своему правий.
І мама теж мала рацiю. Скинувши гiпс, знову вiдчувши руку, Саша заспокоiлася майже зразу. Ланцюг життя повернувся на звичнi шестернi, i вони закрутилися, вiдраховуючи днi. Ранок. Школа. Курси. Уроки. Вечiр. Нiч…
Набiр однакових днiв. Устояний ритм. Саша навчилася не здригатися вiд пiшоходiв у темних окулярах: настала весна, i таких людей ставало на вулицях дедалi бiльше. У школi збирали грошi на випускний вечiр, довго сперечалися на батькiвських зборах i трохи не посварилися: хтось, як Сашина мама, пропонував святкувати скромно, хтось хотiв обов’язково дорогi подарунки всiм учителям i круiз на пароплавi по рiчцi…
Саша написала пробний твiр на курсах i була розчарована своею четвiркою.
– Не берися за вiльну тему, – напучувала викладачка. – Бери стандартне й розкривай, як учили. Вiльнi теми – для генiiв або для двiечникiв, не наступай двiчi на тi самi граблi!
Саша слухала, кивала й знала, що рано чи пiзно чоловiк у темних окулярах з’явиться знову. І знову чогось зажадае, i Саша не зможе вiдмовитися.
Чи якось спробувати? Ану ж Валентинiв серцевий напад – випадковiсть?!
Щоразу, подумавши так, Саша лякливо озиралася. Вона знала, що не зможе збунтуватися. Не буде навiть пробувати. Надто страшно.
* * *
До медалi вона трохи недотягла. Розчарування майже не було: вона давно знала, що так i буде. Випускний пройшов повз неi: Саша засинала посеред загальних веселощiв i була дуже рада, що принаймнi круiзу не замовили.
Ваня Бiлокiнь танцював з Ірою з паралельного класу. Сашi було майже байдуже. Кiнь одержав медаль i на момент випуску був уже студентом мехмату.
А Саша подалася здавати документи на фiлологiю. Сама. Мама хотiла пiти з нею, та Саша вiдбрикалася.
Зацвiтала липа. Накрапав дощик. Саша йшла i всмiхалася. Цього року моря не бачити, як своiх вух, ну то й нехай. Якщо не вступить з першого разу… неприемно про це думати, та мало що… Влаштуеться де-небудь секретаркою. Хоч на тiй же кафедрi. Попрацюе, познайомиться з людьми… Вирветься з цього проклятого кола – конспект, уроки, конспект…
– Сашо!
Вона озирнулася, все ще всмiхаючись. Чоловiк у темних окулярах сидiв на лавi, повз яку вона щойно пройшла й уваги не звернула. Нiби вiддзеркалюючи ii усмiшку, вiн розтяг губи й припрошуючи поплескав по лавi коло себе.
Саша пiдiйшла й сiла. Поклала сумку на колiна.
– Як рука? – недбало спитав ii спiврозмовник.
– Добре.
У мокрiй липi над iхнiми головами поралися горобцi. Оглушливо цвiрiнькали.
– Скiльки в тебе монет?
– Чотириста сiмдесят двi, – вiдповiла вона не замислюючись.
– Ти набрала прохiдний бал.
– Я поки що не складала нiяких iспитiв…
– Складала-складала, – вiн знов усмiхнувся. – На.
І простяг iй рудуватий папiрець, надрукований типографським способом. Сашинi iм’я та прiзвище були вибитi на друкарськiй машинцi.
«Поздоровляемо! Самовiй Олександро, Вас зараховано на перший курс Інституту Спецiальних Технологiй м. Торпи. Початок занять – першого вересня». І нижче, дрiбним шрифтом: «З приводу поселення в гуртожиток звертатися…»
Саша вiдвела очi вiд папiрця. Втупилася в чоловiка, що сидiв поруч на лавi. Хвилини двi нiчого не могла сказати.
– Що це?
– Це iнститут, де ти вчитимешся. Дуже гарний iнститут.
– Я не розумiю, – сказала Саша. – Я в унiверситет… я…
Чоловiк, що сидiв поруч, раптом зняв окуляри.
Саша чекала чого завгодно. Що в нього взагалi немае очей. Що очi намальованi на блiдих злиплих повiках. Що очi зашитi дратвою, що очницi порожнi…
Очi були. Карi. Спокiйнi. На перший погляд, зовсiм звичайнi.
– Мене звати Фарит, – сказав вiн неголосно. – Фарит Кострицький. Якщо тобi цiкаво.
– Цiкаво, – сказала Саша пiсля паузи. – Ви б… вiдпустили мене, Фарите, га?
Вiн похитав головою:
– Сашо, за результатами попереднiх тестiв тебе прийняли в пристойний iнститут, попереду в тебе цiле лiто вiльне. Гуляй. Купайся. Набирайся сили перед навчанням. До тридцять першого серпня купиш квиток до мiста Торпи. Можеш приiхати за кiлька днiв, оселитися в гуртожитку, освоiтися…
– А як я все це поясню мамi?! – аж скрикнула Саша. Жiнка, що проходила мимо, здивовано повернула голову.
– Як-небудь поясниш, – сказав Фарит. – Придумай. Бо може статися й так, що пояснювати буде нiкому. Свобода – що хочу, те роблю…
Вiн знову надiв окуляри. Саша вчепилася в лаву; спокiйне лице спiврозмовника розпливлося в неi перед очима.
– А я вас… – почала вона дзвенячим голосом. – Ви… нiчого не можете! Нiчого. Я у вас не вiрю. Я вас… Я хочу, щоб це був сон!
Нiчого не сталося. Визирнуло сонце й вiдбилося в калюжах. Саша хотiла ще щось сказати – та замiсть цього розридалася вiд жаху, безпорадностi й сорому.
– Тихо, – сказав Фарит. – Тихо… Я ж сказав: нiчого нездiйсненного, жахливого, неможливого я вiд тебе не вимагатиму. Нiколи.
Саша ридала. Сльози крапали на рудуватий папiрець, надрукований типографським способом.
– Ну що ти за людина, – втомлено сказав Фарит. – Потрiбен тобi той унiверситет? Нi. Абсолютно не потрiбен. Добре тобi жити у двокiмнатнiй малометражцi з молодятами? У новому статусi пасербицi? Нi, Сашо. Але ти все одно йдеш по второванiй дорiжцi? Нiчого не хочеш мiняти?
– З нею буде все… добре?! – крiзь сльози викрикнула Саша.
– Авжеж. Вона буде здорова й навiть щаслива. Бо ти розумна дiвчинка й зробиш усе, як я тобi сказав… Не питай, що буде, якщо не зробиш.
Вiн легко пiдвiвся.
– Грошi збережи, привези з собою. Адреса iнституту е на папiрцi. Постарайся не загубити… Сашо, ти мене чуеш?
Вона сидiла, затуливши лице долонями.
– Усе буде добре, – сказав чоловiк, що назвався Фаритом Кострицьким. – Можеш складати iспити в унiверситет, будь ласка. Не хочеш гуляти лiто – як знаеш. Умова одна: до першого вересня ти повинна бути в Торпi. Тебе поселять у гуртожитку. Нададуть безкоштовне харчування. Дадуть стипендiю – невелику, але на пирiжки вистачить. І перестань рюмсати. Соромно за тебе, чесне слово.
* * *
Саша сидiла на лавi, поки остаточно не висохли сльози й не вирiвнялося дихання. Дощ перестав – i знову пiшов. Краплi пробилися крiзь листя липи. Саша розкрила парасольку.
Вона не спитала, яких таких спецiальних технологiй навчають в iнститутi мiста Торпи. Чесно кажучи, це ii анiтрохи не цiкавило. Їй було сiмнадцять рокiв, бiльшу частину iх прожито даремно, а вже минулий рiк – то й поготiв. Конспекти, пiдручники… заради чого?
У неi не було друзiв. Мама свою любов перемкнула на Валентина – як перемикають залiзничнi стрiлки. І не було до кого йти, не було кому пожалiтися на чоловiка в темних окулярах, що назвався Фаритом Кострицьким.
Вона пiдвелася. Дощ давно перестав, вийшло сонце, але Саша йшла пiд парасолькою, не помiчаючи здивованих поглядiв. Пiднялася на високий ганок унiверу, вистояла чергу з таких самих, як вона, абiтурiентiв, здала секретарцi заяву, атестат, медичну довiдку. Усе, як належить. Як i збиралася.
Пiсля цього повернулася додому. Склала стосиком усi книжки й загальнi зошити. Помилувалася. Запхнула якнайдалi в стiл.
Потiм знову вийняла. Ну що робити, якщо це – оце! – становило ii життя впродовж багатьох мiсяцiв? Чоловiк, що назвався Фаритом Кострицьким, мае рацiю: вона не зможе зiскочити з уторованоi дорiжки. Вона сидiтиме i займатиметься, уже знаючи, що все даремно, але в глибинi душi сподiваючись, що це знадобиться, можливо, при вивченнi «спецiальних технологiй»…
Вона знайшла перелiк вузiв – довiдник для абiтурiентiв. Прогортала вiд початку до кiнця. Нi мiста Торпи, нi Інституту спецiальних технологiй не знайшла.
Не здивувалася.
* * *
Усе свое свiдоме життя Саша була старанною ученицею. Складати iспити абияк виявилося не так просто.
Навколо всi хвилювалися. Розпихали по кишенях шпаргалки. Чиiсь матерi пили валiдол. У величезних лунких примiщеннях лiтав пил, пахло старою бiблiотекою, а надворi була спека, пекло. Сашi було байдуже. Вона почувалася скляною й байдужою, як новорiчна ялинкова кулька.
Твiр написала легко. На уснiй iсторii трохи не згорiла з сорому: переплутала дати, одне питання взагалi геть забула. Одержала чотири. Вийшовши з аудиторii, оточена пiтною юрбою, здивовано спитала себе: що я тут роблю? Чому мене досi хвилюе Куликовська битва?!
Мама насамперед поцiкавилася оцiнкою й, почувши правду, страшенно розчарувалася.
– Як – чотири?! Та це ж iсторiя… усна… А як же курси? Ти ж цiлий рiк ходила…
– Без хабара туди нема чого й потикатися, – глибокодумно зауважив Валентин.
Маминi очi раптом стали злими:
– Без хабара… Та вона за цi днi й книжки не розкривала! Наче iй усе одно! Гуляла десь з ранку до вечора… На пляж ходила? Без хабара i я вступала, i ти вступав, причому з першого разу!
– Були iншi часи, – фiлософськи зауважив Валентин. – А тепер…
– У крайньому разi, – сказала Саша зненацька для себе, – пiду й вступлю десь-iнде.
– Себто як?!
– У свiтi багато хороших iнститутiв, – кинула Саша й швиденько вийшла до себе в кiмнату.
Мамин i Валентинiв голоси ще довго не стихали. Сперечалися.
* * *
Авжеж, вона пролетiла. Нiхто й не сумнiвався. Вивiсили списки, Саша зi своiми балами опинилася пiд рискою.
Мама до такого повороту подiй була готова. Заздалегiдь було ясно, що високих балiв Саша не набере, i вiдмiнний атестат iй мало чим допоможе.
– Ти слушно казав, – зi стриманою гiркотою сказала мама Валентиновi. – Хоч скiльки репетиторовi не плати… Треба було комусь дати на лапу. Це я винна. Треба було… Часи iншi…
– То що iй – в армiю йти? – з награною веселiстю вiдгукнувся той. – Вона ж не хлопчик. Попрацюе рiк, сьорбне дорослого життя…
Саша роззявила рота. Набрала побiльше повiтря…
І нiчого не сказала. Вирiшила перечекати ще кiлька днiв.
Був серпень. Спека змiнилася дощами. Мама взяла на роботi коротку вiдпустку: вони з Валентином збиралися, нарештi, одружитися.
– Скромно, – говорила мама, зачiсуючись перед дзеркалом, поблискуючи очима. – Розпишемось i поiдемо на кiлька днiв на базу вiдпочинку… Ми там були, Сашо, пам’ятаеш, там такi дерев’янi будиночки й зовсiм поруч рiчка, лiс…
– Дощi, – сказала Саша.
– Ну, не назавжди. Зрештою, там i в дощ добре. Там е такi навiси… Пiд ними можна палити багаття, смажити шашлики…
– Мамо, – сказала Саша, нiби стрибаючи в крижану воду. – Я вступила в iнститут. В Інститут спецiальних технологiй мiста… мiста Торпи.
Мама обернулася. Двi шпильки стирчали у неi з рота, мов тоненькi вампiрячi iкла.
– Я вже вступила, – повторила Саша. – Раз iз унiвером так вийшло… Ну, я провчуся в Торпi рiк. А потiм, можливо, переведусь.
Про переведення вона вигадала щойно, дивлячись у почорнiлi, округленi маминi очi.
– Якого мiста? – мама виплюнула шпильки.
– Торпа.
