скачать книгу бесплатно
По Вулицi, Що Веде До Моря, йшли першi перехожi. Доходило до шостоi ранку. Саша лягла на розкладачку, з головою вкрилася ковдрою i, затисши монети в руцi, знову задумалася.
Трохи дерло в горлi. Нудоти бiльше не було. Можна, звiсно, допустити, що Сашу знудило вiд учорашньоi пахлави, а монети просто лежали на гальцi. А чоловiк у темних окулярах – манiяк, що складним i дивним чином здобувае можливiсть подивитися на голу дiвчину. У напiвтемрявi. Рано-вранцi.
Вона щiльно заплющила запаленi очi. Нi. Не можна допустити. Сашу винесло, вимило зi звичного свiту в нереальний. Якщо вiрити книжкам, це трапляеться з людьми i навiть не дуже рiдко.
Чи це все-таки сон?
Вона заснула несподiвано для себе. А як прокинулась, був звичайний пiзнiй ранок двадцять п’ятого липня. Мама з’явилася з кухнi, витираючи руки рушником, подивилася на Сашу стривожено:
– Ти що, кудись ходила?!
– Купалася.
– Ти при своему розумi?
– А що таке? – заперечила Саша хрипко. – Знаеш, як класно? На свiтанку. Нiкого немае…
– Це небезпечно, – сказала мама. – І чого ти мене не попередила?
Саша знизала пiд ковдрою плечима.
– Нам треба йти, – сказала мама. – Скоро дев’ята. Ходiмо на пляж.
Саша переривчасто зiтхнула.
– Ма… а можна, я… полежу поки що? Я погано спала.
– Ти не захворiла? – мама звично поклала долоню на Сашин лоб. – Нi, температури немае… Дограешся з цими нiчними купаннями, весь вiдпочинок буде зiпсований.
Саша не вiдповiла. Стисла в кулацi монети так, що вони вп’ялися в долоню.
– Я там яйця зварила, – сказала мама заклопотано. – Вiзьми майонез у холодильнику… Цi золотенькi сусiди пiвбаночки нашого майонезу вже спожили, i нехай, на здоров’я, як-то кажуть.
Вона продовжувала витирати рушником сухi руки.
– Я домовилася на пляжi зустрiтися з Валентином – незручно, знаеш, не з’явитися, я вчора обiцяла, що ми прийдемо…
Саша згадала вчорашнiй день. Валентином звали маминого спiврозмовника, свiтловолосого й бiлошкiрого, який так жваво спостерiгав за далеким парадом дельфiнiв. Мама ще й представила ii своему новому знайомому: «Це – Олександра». Якась особлива значущiсть була в маминому голосi, але Саша тодi не звернула уваги. Темний чоловiк пiдвiвся з лави й пiшов, залишивши доручення – i страх. Сашi було холодно серед теплого, аж задушливого вечора. Солодко пахли квiти на клумбах… У Валентина був приемний одеколон, тонкий i терпкий. Саша пам’ятала запах, але не пам’ятала обличчя.
– Ну йди, – Саша пiдтягла ковдру. – Я трохи поваляюсь… i теж до вас прийду.
– Будемо на колишньому мiсцi, – швидко сказала мама. – Яйця на столi… Ну, то я пiшла.
І, пiдхопивши вже зiбрану сумку, поспiшила до дверей. На порозi обернулася:
– Як iтимеш, купальник не забудь! Вiн на балконi сохне…
І вийшла.
* * *
Коли Саша прокинулася вдруге, залiзний будильник показував пiв на дванадцяту. На пляжi в цей час спека, натовп, i море кипить од тiл, наче суп з галушками. Пiзно йти на море… або рано. Себто, як подивитися. От годинi о четвертiй…
Їi вразили такi простi, такi буденнi думки. Пiднесла до очей долоню з монетами. Поки вона спала, долоню не розтуляла – кружальця вiдбилися на вологiй шкiрi. Саша обережно переклала iх з правоi руки в лiву.
Що з ними робити? Зберегти, викинути?
Дзвiнок у дверi змусив ii сiпнутись. Одна монета зiсковзнула з долонi й покотилася пiд розкладачку. Нервуючись, Саша намацала ii на запилюженому килимi, накинула мамин ситцевий халат, вийшла в темний передпокiй.
– Хто там?
Теоретично це могла бути мама. Або, скажiмо, листоноша. Або…
– Це я. Вiдкривайте.
Саша сахнулася.
У всiй квартирi порожньо – сусiди на пляжi. Дверi замкненi… тонкi дверi з пресованоi тирси, оббитi дерматином.
Монети прилипли до мокроi долонi. Утримуючи iх у кулацi, Саша однiею рукою вiдiмкнула дверi – вийшло не вiдразу.
– Добренький деньок, – чоловiк у непроникних окулярах переступив порiг. – Я ненадовго. Ходiмо на кухню.
І пройшов по коридору, перший, наче багато разiв бував у цiй квартирi, наче був ii хазяiном. Утiм, будинок типовий, типовiших i не бувае…
Саша пiшла за ним, наче на прив’язi.
– Сядьте, – чоловiк виставив табурет на середину кухнi. Саша сiла – у неi пiдiгнулися ноги. Темний чоловiк сiв напроти.
– Монети?
Саша розтисла кулак. Трое золотих кружалець лежали на червонiй долонi – вологi, в крапельках поту.
– Дуже добре. Залишiть собi. Збережiть, будь ласка, всi до одноi. Усi, якi будуть. Не треба морочитися з купальником – заходити у воду треба голяка, нiчого страшного нема, нiхто не дивиться. Продовжуемо купатися без пропускiв i запiзнень. Завтра. Пiслязавтра. Через два днi.
– Я другого числа iду, – сказала Саша й сама була вражена, як тонко й жалiсно пролунав ii голос. – Я… у мене квитки на поiзд. Я ж не тут живу, я…
Вона була впевнена, що темний гiсть звелить iй поселитися в селi на вiки вiчнi й заходити у воду о четвертiй ранку i в сiчнi, i в лютому, i до самоi старостi.
– Я ж сказав, що не вимагатиму нiчого неможливого. – Вiн повiльно розтяг губи, i Саша з подивом зрозумiла, що вiн усмiхаеться. – Другого числа на свiтанку скупаетесь. А пiсля снiданку поiдете.
– Можна?!
– Можна, – чоловiк пiдвiвся. – Не проспiть.
І покрокував до дверей.
– А навiщо це вам? – пошепки спитала Саша. Та вiдповiдi не почула.
* * *
– Ти куди? – мама звелася на лiктi.
– Купатися.
– Ти що, здурiла? Ану ляж негайно!
Саша перевела дух:
– Мамо, менi дуже треба. Я гартую волю.
– Що?
– Ну, волю гартую. Треную. Вранцi… Вибач, я спiзнююсь.
Задихаючись, вона вибiгла на пляж. Нервово озирнулась – нi душi, навiть вiкна пансiонату не свiтяться. Скинула сарафан, бгаючи, стягла бiлизну, кинулась у воду й попливла кролем, наче намагаючись вирватися з власноi шкiри.
Не вистачало дихання. Саша перейшла на «пляжний брас», сильно загрiбаючи ногами, високо пiднявши пiдборiддя.
Пливти було приемно. Ранiше вона нiколи не купалась голяка i не припускала, що це так чудово. Холодна вода поколювала голочками, зiгрiвала й зiгрiвалася. Саша двома руками вхопилася за буй i завмерла, погойдуючись, невидима з берега.
А може, назад не вертатися? Рвонути далi, через усе море, до Туреччини…
Вона перевернулася на спину i, лiниво змахуючи руками, попливла до берега. Нечисленнi ранковi зiрки розчинялися повiльно, наче крупинки цукру в холоднiй водi.
Саша розтерлася рушником i одяглася в кабiнцi. Вийшла, прислухалася до себе – нiчого не вiдбувалося. Вона покрокувала до виходу з пляжу; ii скрутило навпроти сарайчика з лежаками, замкненого на висячий замок. Закашлявшись i схопившись за горло, Саша вивергла з себе чотири золотi монети.
* * *
На третiй ранок купань ii знудило вже в квартирi, у ваннiй. Монети дзенькнули об чавун. Саша тремтячими руками iх зiбрала, роздивилася – такi самiсiнькi, з округлим «об’емним» значком. Вартiстю нуль копiйок… Вона криво посмiхнулася своему вiддзеркаленню. Сховала монети в кишеню халата. Умилася й вийшла.
Мама накручувала волосся на бiгудi. Сенсу в цьому не було: все одно у водi завивка розiйдеться, але тепер мама витрачала купу часу на бiгудi, на макiяж, на прасування спiдниць i тенiсок.
– Ти не проти, якщо ми з Валентином завтра ввечерi завiемося в кафе? Удвох?
Мама ставила запитання, старанно вiдводячи очi.
– Ти можеш сходити в кiно… Що там iде, в кiнотеатрi на набережнiй?
– Не знаю, – Саша перебирала в кишенi монети. – Ідiть. Я вдома почитаю.
– А як бути з ключами? – Сашина згiдливiсть явно потiшила маму, у неi наче гора з плечей спала. – Якщо я повернуся пiзно… Не хотiлося б тебе будити… Та якщо забрати ключi – ану ж ти захочеш прогулятися?
– Бери ключi. Я почитаю, – повторила Саша.
– Але свiже повiтря…
– Я сяду на балконi. Вiзьму настiльну лампу.
– А може, завтра ти захочеш на дискотеку?
– Нi.
Удень Валентин повiв iх обiдати в ресторан. Був вiн пристойний дядько, дотепний, чарiвний; Саша дивилась, як радiе мама, i подумки лiчила днi: сьогоднi двадцять сьоме. Залишилося п’ять днiв… Точнiше, чотири, на п’ятий ми iдемо. І все закiнчиться. Я все забуду. Ще п’ять разiв…
Вона скупалася наступного ранку i наступного, а потiм проспала.
* * *
Прокинулася вiд сонця. Сонце било в незачинене вiкно, мамине лiжко було порожне, будильник, вивернувшись з-пiд подушки, лежав на килимi.
Не вiрячи собi, Саша взяла його в руки. Жовта стрiлка показуе пiв на четверту… Пружина спущена… Чому вiн не подзвонив?!
– Мамо! Ти брала будильник?!
Мама, добродушна, свiжа пiсля душу, принесла в кiмнату каву на тацi.
– Не брала… Вiн упав, я його не пiднiмала… Ще хазяйка причепиться… Не переживай, ти в цi днi не висиплялася, треба ж на вiдпочинку виспатися… Та що з тобою?
Саша сидiла на краю розкладачки, опустивши плечi й чiтко усвiдомлюючи, що сталося жахливе. Незрозумiле, незбагненне, невiдомо чим загрозливе – i тому втрое страшнiше.
* * *
Темний чоловiк стояв бiля туристичного бюро. Розглядав фотографiю Ластiв’ячого Гнiзда. Саша сповiльнила ходу. Мама озирнулася.
– Ти йди, – сказала Саша. – Я дожену.
В iншiй ситуацii мама, напевно, почала б заперечувати й розпитувати. Але Валентин, мабуть, уже взяв напрокат шезлонги; мама кивнула, сказала: «Не затримуйся» i пiшла вниз, до пляжу.
Пiд ранковим сонцем розм’якав асфальт. Шини легковикiв та вантажiвок друкувалися в калюжцi чорного мастила, залишали на проiзнiй частинi фiгурнi слiди.
– У мене будильник не задзвонив, – сказала Саша, сама не розумiючи, за що вибачаеться й перед ким. – Вiн упав…
Крiзь чорнi окуляри не було видно очей. І в скельцях не вiдображалося нiчого. Наче вони були оксамитовi. Темний чоловiк мовчав.
– У мене будильник не задзвонив!
Саша раптом розридалася прямо посеред вулицi. Вiд страху, вiд невiдомостi, вiд нервовоi напруги останнiх днiв. Перехожi повертали голови, дивилися на ридаючу дiвчину. Сашi здалося, що вона пiрнула глибоко в море й крiзь товщу води бачить бiлястi лиця глибоководних риб.
– Дуже погано, але не жахливо, – нарештi сказав чоловiк у чорних окулярах. – Зрештою, навiть корисно – навчить тебе дисциплiни. Другий такий промах обiйдеться дорожче, i не кажи, що я не попереджав.
Вiн повернувся й пiшов геть, залишивши Сашу ридати бiля кiоску й хитати головою на спiвчутливi питання перехожих. Забившись на паркову алею, майже порожню о цiй порi, i намацавши на днi сумки носову хустинку, вона нарештi змогла витерти шмарклi, але заспокоiтися так i не зумiла.
Їi власнi темнi окуляри, торiшнi, з тонкими дужками, сховали почервонiння очей i припухлi повiки. Натягши кепку низько на лоба, Саша крокувала вниз по вулицi, не дивлячись на людей, не пiднiмаючи очей. Спереду дрiботiла дiвчинка рокiв чотирьох, чалапала червоними сандаликами, трималася за материну руку…
Коло в’iзду на пляж стояла «швидка». Саша зупинилася, влипла пiдошвами в м’який асфальт.
І майже одразу побачила маму. Мама шкутильгала по гальцi, накинувши на плечi рушника, поруч з ношами, на яких лежав дуже блiдий чоловiк, у якому важко було впiзнати веселого життелюба Валентина.
