скачать книгу бесплатно
Сашу трясло.
– Йди-йди, – сказав ii спiврозмовник м’якше. – Усе буде добре… якщо ти, зрозумiло, виявишся дисциплiнованою людиною.
* * *
Коло входу в парк горiв однiсiнький лiхтар. Пiд чавунним стовпом, на якому колись висiв годинник, бовванiв старий собачник – перший i единий у цей час перехожий. Подивився на Сашу байдуже.
Вона бiгла крiзь воду, що лилася з неба. У центрi парку була кругла клумба, дорiжки вилися навколо неi кiльцями, Саша побiгла по найкоротшiй. Не розбираючи дороги, раз у раз влiтала в калюжi: холодна вода розлiталася з-пiд кросiвок, обляпала спортивнi штани до колiн i вище. Саша бiгла, зцiпивши зуби. У животi в неi булькало майже так само, як пiд ногами: ледь чи не лiтр води було випито перед виходом з будинку. Саша ледве терпiла. Одне коло… Друге.
Вона сповiльнила крок. Зупинилась. У всьому парку не було нi душi. Крiзь напiвголi гiлки просвiчував далекий лiхтар. Ступаючи по мокрому листi, Саша залiзла в кущi, якi обсипали ii градом крапель, i, проклинаючи все на свiтi, виконала останню частину ритуалу. Гiрко порiвняла себе з собакою, яку вивели на прогулянку.
Похiд у кущi принiс iй полегшення – закономiрне, враховуючи кiлькiсть рiдини, яку Саша умудрилася в себе влити. Розпач угамувався, й навiть сльози висохли. О пiв на шосту ранку вона вiдiмкнула дверi квартири своiм ключем, у мокрих шкарпетках прокралась у ванну, сховала костюм та розкислi кросiвки у схованку пiд раковиною й стала пiд гарячий душ.
Через хвилину ii знудило. Монети вилетiли на дно ванни, жовтi кружальця на бiлiй емалi. Саша докупалася, перевела дух, зiбрала iх на долоню. Чотири монетки, з округлим знаком на аверсi й нулем на реверсi. На вигляд дуже старi, наче пролежали роки й роки у замкнених скринях, у невiдомих скарбах…
Через п’ятнадцять хвилин Саша заснула у своему лiжку, мiцно й безтурботно, як не спала вже давно. І коли через годину з гаком мама прийшла будити ii до школи, послалася на хворобу й не встала.
* * *
…Та й навiщо iй ходити до школи?
Удень подзвонила репетиторка. Саша збрехала, що занедужала. Репетиторка суворо попросила надалi попереджати – заздалегiдь.
Увечерi планувалися курси в унiверi. Саша не пiшла. Лежала, закинувши пiдручники, й думала.
Навiщо все?
Свiт улаштований геть не так, як вона думала ранiше. Видимий зв’язок подiй – закономiрностi, випадковостi, подii й буднi – не бiльше, нiж ширма для iншого життя, невидимого й незбагненного. Якщо iснуе на свiтi – справдi iснуе – чоловiк у темних окулярах, якщо в його руках сон, ява, нещаснi випадки… Навiщо тодi ходити до школи, навiщо вступати в iнститут? Якщо в одну мить усе може зникнути, зруйнуватися тiльки тому, що у неi, в Сашi, не подзвонить вчасно будильник?
Повернулася з роботи мама. Стурбовано про щось розпитувала, мiряла Сашi температуру, хитала головою.
– Перевчилася? Щось рано, жовтень надворi, навчальний рiк тiльки починаеться. Я ж тобi казала: пiди в недiлю погуляй! Сходи в кiно… Подзвони однокласницям, ти ж з кимось спiлкуешся?
– Не хвилюйся, – вiдповiдала Саша механiчно, як магнiтофон. – Усе буде добре.
І додавала про себе: «Якщо я, звичайно, покажу себе дисциплiнованою людиною».
Увечерi вона завела три будильники: свiй, мамин електронний i ще один – старий бабусин. Цiлу нiч то засинала, то прокидалася в холодному поту, дивилася на циферблати – перша ночi, за чверть друга, пiв на третю…
О пiв на п’яту вона вiдчула майже радiсть од того, що можна вже вставати.
* * *
У листопадi погода раптом виправилася. Повернулося неждане, умовно-осiнне, але цiлком вiдчутне тепло. Щодня визирало сонце – нехай ненадовго, зате щиро. Листя висохло й шарудiло пiд ногами. І пахло свiжо й терпко, сумно, та не без надii.
Саша прокидалася о пiв на п’яту – за хвилину до переклички будильникiв. Знешкоджувала iх одного за одним, як мiни. Натягала теплий костюм, надiвала куртку i йшла в парк; за мiсяць пробiжок вона вивчила дорогу до дрiбних деталей. Знала, де надщерблений асфальт, де звичайно утворюються калюжi, де схил, де рiвне мiсце. Бiгаючи по сухих алеях, стрибаючи через купи листя, зiбраного двiрниками, вона встигала подумки повторити англiйськi дiалоги й тексти, скласти план на день або мовчки проспiвати пiсню, почуту вчора по радiо. Намотуючи трете, четверте коло навколо клумби, вона знала напевно, що нiчого поганого нi з нею, нi з мамою сьогоднi не станеться. У цьому була гiрка, вiдсторонена, осiння радiсть.
«Вiдпускнi» днi, проведенi без пробiжок, зненацька виявилися найважчими за минулi тижнi. Саша все одно прокидалась о пiв на п’яту, лежала без сну до сьомоi, слухала, як оживае будинок, як гуркоче баками смiттевоз, як працюе лiфт i лаються пiд вiкнами двiрники. Ритуал було порушено; Сашi здалося, що ii доля натягуеться, мов нитка, трiскаеться, висихае й може от-от порватися. З кожним днем дедалi нервовiша, вона насилу дiждалася того ранку, коли можна було взути кросiвки i вийти, залишаючи слiди на вкритiй iнеем травi, у листопадовий ранок.
Потiм приiхав Валентин.
Саша повернулася зi школи – на хвилину, закинути сумку, перекусити й бiгти до репетиторки. Незнайомий чоловiк сидiв на лавi коло пiд’iзду. Саша спочатку привiталася (про всяк випадок, вона завжди вiталася з усiма, хто тут сидiв), i тiльки потiм упiзнала бiлошкiрого, ще бiльше схудлого знайомця.
– Привiт, – сказав Валентин. – Я дивлюся, у вас нiкого немае вдома…
– Мама буде о шостiй, – сказала розгублена Саша. – А я… це…
– Я почекаю.
Було пiв на третю. Саша мигцем глянула на годинник. Потiм на Валентина.
Надii, що вiн пiде, не було нiякоi. Надii, що мама його прожене… теж, чесно кажучи, не було. Та й хто Саша така, щоб вирiшувати мамину долю на свiй розсуд?
– Їй можна подзвонити на роботу, – сказала сухо. – І запiзнiло додала: – Як здоров’я?
* * *
Вона прокинулась о четвертiй двадцять дев’ять. Вимкнула будильники. Почалапала на кухню, випила чаю з термоса. Одяглася. Вийшла в коридор, замкнула дверi.
Учора ввечерi мама й Валентин сидiли на кухнi, про щось ледве чутно перемовляючись. Саша лягла рано (тепер вона завжди лягала рано, збивав з нiг недосип), запхнула голову пiд подушку, щоб не почути нi слова, навiть випадково, заплющила очi й приготувалася провалитися в сон. Але сон не приходив. Саша думала про життя, як про колекцiю однакових днiв. Буття складаеться з днiв, i кожний з них – як закiльцьована стрiчка, як велосипедний ланцюг, що рiвно бiжить по шестернях. Клац – перемкнули швидкiсть, днi стали трошки iншi, але знову течуть, знову повторюються, i в цiй монотонностi й полягае сенс…
Напевно, вона засинала. Нiколи ранiше такi думки – наяву – ii не вiдвiдували.
Давним-давно, коли Саша була маленька, iй хотiлося знайти собi тата. Не того, який пiшов i живе десь там, нi про що не дбаючи. Справжнього, який оселився б iз ними в однiй квартирi. Саша безсоромно «сватала» маму за всiх бiльш-менш симпатичних дядькiв, i «життя з татом» здавалося iй суцiльним святом.
Вiдтодi минули роки. У Сашi нило серце, коли вона думала про маму й Валентина. Вiн обдурив ii раз – може обманювати й далi. Мама це розумiе. Але все одно говорить з ним на кухнi за чашкою охололого чаю, вони сидять, майже торкаючись головами, i говорять, хоч минула вже пiвнiч…
Уночi був мороз. Калюжки поблискували; крiзь теплi шкарпетки, крiзь пiдошви кросiвок Саша вiдчувала, яка холодна стала земля. Бiглося легко – давалися взнаки щоденнi тренування. Коло входу в парк горiв единий лiхтар, маячив старий собачник, Саша кивнула йому, як давньому знайомому…
У парку хтось був. Стояв на дорiжцi, переминаючись з ноги на ногу – у спортивному костюмi й вiтрiвцi, у кросiвках, як i Саша. Їй довелося пiдiйти майже впритул, щоб його впiзнати.
Це був Кiнь. Ванька Бiлокiнь, ii однокласник.
– Привiт. Бiжiмо?
Саша нiчого не сказала. Кiнь пристроiвся поруч, майже торкаючись рукавом ii рукава. Коли тканина iхнiх курток усе-таки торкалася, виходив рiзкий шелесткий звук: вжик-вжик.
Саша бiгла, звично обминаючи калюжi. Іван двiчi послизнувся, один раз проломив тонкий лiд i вляпався у воду. Але не вiдставав.
– Ти щодня бiгаеш? – спитав, задихаючись на бiгу. – У мене дiд, ну, в нього безсоння, вiн собаку вигулюе, каже, дiвчина з вашого класу щодня гасае, як божевiльна, о п’ятiй ранку… Ой!
Вiн перечепився об корiння, що стирчало з землi, i трохи не впав.
– Ти спортом зайнялася? Щось я не помiчав за тобою… Чи волю тренуеш?
– Треную.
– Я чомусь так i подумав… – Вони пробiгли всього два кола, але Іван уже захекався.
– А ти? – зволила запитати Саша. – Ти що тренуеш?
– Теж волю, – серйозно вiдповiв Кiнь. – Лежав би зараз у лiжечку, спав би…
Вiн сповiльнив крок.
– Може, годi?
Саша зупинилася.
Небо було всипане зiрками, яскравими, як пiдсвiченi прожектором стрази. Іван розчервонiвся, важко дихав, дивився нахабно й весело.
– Дивна ти, Самовiй. Рiч у собi. Людина у футлярi. Тепер ще бiгаеш. Дiд каже – щодня, о п’ятiй ранку… Може, ти закодована принцеса?
Вiн говорив, ледь усмiхаючись, нервувався й боявся здатися смiшним. Вiн сам був «рiч у собi», хлопчик, нацiлений на успiх. Переможець олiмпiад i пожирач фантастики, вилицюватий, з темними кучерями, у сорочках, завжди ретельно випрасуваних матiр’ю та сестрою, чепурун, що у шiстнадцять рокiв умiе пов’язувати краватку трьома способами…
Саша дивилася на нього й думала тiльки про одне: зараз iй треба пiти в кущi. Негайно. Інакше ритуал буде порушено, та й до будинку вона, якщо чесно, вже не дiйде.
– Кiнь, почекай мене коло входу.
Вiн не зрозумiв. Продовжував говорити, лукаво всмiхаючись у сутiнках, верз дурницi про закодовану принцесу й про те, що ii треба розкодувати.
– Кiнь, iди почекай мене! Я зараз прийду!
Вiн не розумiв. Ідiот. Самовдоволений базiкало. Час iшов, пробiжка закiнчилася, але ритуал не було завершено.
– Менi треба в кущi! – вигукнула Саша. – Попiсяти менi треба, зрозумiв?
Коли Саша вийшла з парку, коло входу нiкого не було. Нi дiдка з собакою, нi Бiлоконя. Тiльки ланцюжок слiдiв тягся по вкритiй iнеем травi.
* * *
Валентин поiхав. Саша понадiялася – назавжди, та де там. Новий рiк вони зустрiчали втрьох – у сiмейнiй атмосферi, з шампанським, з ялинкою, яку мама прикрашала сама й Сашу навiть не пiдпускала.
Цiлу нiч надворi бахкали петарди. О пiв на п’яту ранку, коли мама й Валентин усе ще дивилися по тридесятому мiсцевому каналу «Іронiю долi», Саша взула чоботи (бiгати по снiгу в кросiвках вона не наважувалась) i намотала шарф поверх куртки.
– Ти все-таки йдеш? – запитав з кiмнати Валентин. – Ну й характер у тебе, Олександро, заздрю…
Саша вийшла, нiчого не вiдповiвши. Снiг перед будинком був посипаний конфеттi, подекуди з пiдталого снiгу стирчали недогарки бенгальських вогнiв. Саша побiгла.
Свiтилися вiкна. Бродили веселi п’янi компанii. У парку в заметах валялися пляшки з-пiд шампанського. Саша бiгла, слухаючи, як хрускотить снiг, вiдчуваючи, як морозом прихоплюе вологi нiздрi, дивлячись, як тане в повiтрi хмарина подиху. «Ну й характер у тебе, Олександро, заздрю». Тут у кожного виробиться характер. І хоч зв’язок мiж Сашиним ранковим сном неочевидний i недоказовий – з передiнфарктним станом у чужоi, власне кажучи, людини… Хоч уже на ту мить – не чужоi, нi… Щось сталося з мамою, щось змiнилося, вона ще молода, але ж вона не буде вiчно молода…
Отож. Хоч i недоказовий такий зв’язок – вiн е, Саша точно знае й обманутися не мае права. От i замкнулося перше коло.
Саша бiгла тепер уже по власних слiдах. Намагалася потрапляти рiвненько, слiд у слiд. Спершу неусвiдомлено. А потiм – з цiкавiстю. По колу. Слiд у слiд. Давно не видно було Іванового дiда з його шавкою. Позбувся безсоння? Чи занедужав, не виходить? Вiдколи романтичне ранкове побачення закiнчилось так ганебно й вульгарно, Саша й Кiнь майже не розмовляли. Трималися, як звичайно, стримано, байдуже. Наче нiчого не сталося. Не вдалося принцесу розкодувати.
Саша отямилася. Яке це коло: восьме? Десяте? Багаторазово повторенi слiди на снiгу стали бiльшими й глибокими, наче тут пробiгла снiгова людина у величезних валянках.
З темного неба повалив снiг. Десь проiхала, виючи сиреною, «швидка допомога». Не до нас, подумала Саша з похмурим задоволенням. Не про нас. З нами нiчого не може статися.
Справляти природнi потреби на морозi – задоволення невелике. Саша вибралася з кущiв, ретельно застiбаючись, обтрушуючи снiг, що нападав з гiлок. Було б здорово, якби цi проклятi монети нiхто, крiм неi, не бачив. Але ж бачать… Позавчора мама запитала, випадково наткнувшись на «денний виторг»: «Що це в тебе знову?» Саша збрехала, що це латунний сплав, фiшки для гри… Яке там казино, ти що! Гра, як у шашки, ми в школi граемось…
Мама повiрила. Бо ранiше Саша нiколи iй не брехала. Ну майже нiколи.
Вона зайшла у квартиру. Дверi в мамину кiмнату були зачиненi. Стояла щiльна тиша, тiльки снiг шелестiв, ударяючись об бляшанi козирки вiкон.
Саша пройшла у ванну. Увiмкнула гарячу воду й довго дивилась, як тече струмiнь.
А потiм ii знудило грiшми. І вiдразу – парадоксально – стало легше.
* * *
Гiрка монет росла. Саша складала iх у стару шкарпетку й зберiгала в нижнiй шухлядi письмового стола, пiд гiркою чернеток. Невiдомо, що сказала б мама, наткнувшись на цей скарб, але в мами останнiм часом було багато iншого клопоту.
На поличцi у ваннiй закрiпилися помазок i бритва, у склянцi iз зубними щiтками з’явилася чужа, i Саша бiльше не смiла тинятися по дому в трусах i майцi. Запах чоловiчого одеколону перебивав усi iншi, звичнi запахи. І мама, котра, вiдколи Саша себе пам’ятае, завжди належала тiльки iй, тепер дiлила свою увагу мiж дочкою та Валентином – причому останньому, як новенькому, дiставалася левова пайка.
Очевидно, у Валентиновi плани входило «налагодити контакт» з Сашею. Вiн заводив з нею довгi розмови за вечерею, i делiкатнiсть заважала Сашi одразу ж пiти. Їi чекали пiдручники, багато непрочитаних роздiлiв та недописаних рефератiв, на межi ночi й ранку ii чекала пробiжка, принизливий похiд у кущi й дзенькiт грошей об раковину. А Валентин докладно розпитував про ii життя, про плани на майбутне, докопувався, чого ж вона так хоче стати фiлологом, i чи не думала вона про лiтературнi переклади з англiйськоi, i що в деяких комерцiйних вузах е навiть стипендii й усякi стимулюючi програми для вiдмiнникiв. Саша приймала цi розмови, як риб’ячий жир з ложечки, потiм iшла у свою кiмнату й сидiла там за письмовим столом, бездумно водячи ручкою по аркушу зошита.
Валентин займався медичною технiкою, чи то розробляв, чи то тестував, чи то продавав, а може, все разом. З його докладних розповiдей про себе Саша не запам’ятовувала майже нiчого. У нього були дiти, чи то два хлопчики, чи то хлопчик i дiвчинка, про них вiн говорив багато й охоче, пiдкреслював, що iх любить. Саша, дивуючись про себе з такого лицемiрства, несла в кiмнату чашку з охололим чаем i сiдала гортати програму для вступникiв у вузи. Злипалися очi. Глибокоi зими, у темнi-темнi днi Саша жорстоко страждала вiд недосипу.
* * *
На початку лютого сталася вiдлига, а потiм – за одну нiч – усе знову пiдморозило. Саша вийшла на пробiжку, повнiстю виконала ритуал i, вертаючись додому, бiля самого пiд’iзду послизнулася, впала й зламала руку.
Сидiла, терплячи бiль, поки не прокинулася мама. Побачивши Сашине передплiччя, перелякалася й стала дзвонити в «швидку». Вийшов Валентин, викликався iхати разом з Сашею, супився, спiвчував, казав якiсь дурницi, типу: «Терпи, козаче, отаманом будеш», i вiд його примовок Сашi було встократ гiрше. «Швидка», не довго думаючи, вiдвезла ii в лiкарняний травмопункт, де старий хiрург, сiрий од безсонноi ночi та тютюнового диму, мовчки закатав Сашу в гiпс.
– Як грушi, – сказав медсестрi. – Падають i падають. Сьогоднi буде в нас урожай… А ти, – кивнув Сашi, – пiдеш у районну полiклiнiку. І не переживай: з усяким бувае. На молодих гоiться, як на собаках.
Валентин вiдвiз Сашу додому на таксi. Бiль майже вщух. Валентин мiркував, як вдало вийшло, що постраждала лiва рука, отже, Саша спокiйно може ходити до школи й на курси, писати своi конспекти, з правою ж рукою все гаразд! Сашi здалося, що голова в неi перестала бути круглою, вона перетворилася на аеродинамiчну трубу i Валентиновi слова, втягненi в одне вухо, зi свистом i ревом вилiтають з другого.
Дзвонила з роботи мама, хвилювалася, питала, як справи. Саша заспокоiла ii мертвим голосом, пiшла до себе й лягла, не знiмаючи светра, на диван.
Як тепер бути з одягом? Надворi мiнус десять… Як натягати рукав на гiпс? Як самiй одягатися й роздягатися?
Три будильники стояли в ряд. Два цокали, один моргав електронним табло. Щодня, щодня, а Сашi в гiпсi ходити пiвтора мiсяця…
«…Люди падають, ламають кiстки, гинуть пiд колесами…» Але ж Саша чесно виконувала всi умови! Чому ж з нею все-таки це сталося?
Не переживай, сказав старий хiрург. З усяким бувае. Справдi, якби Сашi було рокiв сiмдесят – тодi бiда. А так – незручнiсть, неприемнiсть, погано, але не трагiчно…
Погано, але не трагiчно. Якби з Валентином не стався серцевий напад на пляжi – як будувалися б iхнi з мамою стосунки? Чи нiяк?
Саша пробралася на кухню. Накрапала собi маминоi валер’янки, випила залпом – яка гидота! – i, забившись пiд ковдру, заснула.
* * *
Двадцять дев’ять по четвертiй ii пiдкинуло, наче трамплiном. Саша сiла, зi сну нiчого не тямлячи, спробувала випростати руку й сiпнулася од несподiваного болю.
Згадала все. Труснула головою; виходить, вона проспала майже добу?!
