скачать книгу бесплатно
Чоловiк говорив пошепки, iнодi зриваючись на приглушений басок.
– Чого ти корчиш з себе целку? У п’ятницю… у Вовки в кiмнатi… це була не ти, ге?
– Вiдчепись, – Саша впiзнала голос Лiзи Павленко.
– Ну, кицю…
– Вiдчепися, паскудо!
Саша зачепила в темрявi порожню пляшку. Покотившись по брукiвцi, пляшка дзенькнула; голоси стихли.
– Хто це тут ходить? – запитав хлопець.
Саша не могла вiдповiсти. Повернулася й, оступаючись на камiнцях, вийшла з провулка.
* * *
Ключ од двадцять першоi кiмнати висiв унизу, на щитi. Саша бiгцем пiднялась на другий поверх, вiдлучилася ненадовго в санвузол i, нашвидку почистивши зуби, залiзла в лiжко.
Перша повернулась Оксана. Пошарудiла своiми торбинками (звiдки, звiдки в неi стiльки трiскучого полiетилену?!). Вляглася, зiтхаючи, погортала в лiжку пiдручник, погасила лампу, заснула. Саша лежала в темрявi, слухаючи, як хтось регоче на кухнi, верещить, спiвае, гримить посудом; Оксана безтурботно спала, а Саша не могла склепити очей…
«Слово, вимовлене сонячним свiтлом». Чому Саша так зрадiла, коли осмислена фраза випливла, нiби сама собою, з набору букв? Цi слова знайомi, i складаються в граматично правильне словосполучення, однак сенсу в ньому все одно немае. Сонячне свiтло не говорить… Це потiк фотонiв… що мае одночасно хвильову й корпускулярну природу…
А уявити цього не можна. Все одно, що бачити зачиненi дверi одночасно з двох сторiн. Перебуваючи i всерединi, i зовнi. Як же все-таки задушливо в цiй кiмнатi…
Покрутившись з боку на бiк, Саша встала. Ширше розчинила кватирку, ковтнула повiтря. На вулицi горiв лiхтар, його яскраве штучне свiтло заливало пiдвiконня, у багато шарiв фарбоване бiлою олiйною фарбою. У кутку, коло самоi рами, стояла майонезна баночка для недопалкiв i валявся забутий, чужий пiдручник фiлософii.
Саша, майже не думаючи, розгорнула книжку навмання – на першiй-лiпшiй сторiнцi: «Унiверсалii, згiдно з номiналiзмом, це iмена iмен, а не сутностi або поняття…»
І ця фраза теж не мае сенсу, розчаровано подумала Саша. Взагалi, якщо довго повторювати одне слово – «сенс, сенс, сенс» – воно розпадаеться на звуки, стае таким же iнформативним, як дзюркiт води у фонтанi, i…
Вона взялася за голову. Зi мною щось вiдбуваеться, зiзналася собi. Може, я божеволiю. Врештi-решт, i другокурсники, i третьокурсники дуже схожi на божевiльних. Дивацтва… iнодi фiзичнi калiцтва… як вони завмирають, дивлячись в одну точку, або промахуються повз дверi, заходячи на кухню, або «застрягають» посерединi простого руху, наче iржавi механiзми… Інодi, звичайно, вони говорять розумно, жартують дотепно, бувае, що непогано спiвають…
«Джерела номiналiзму сягають античностi. Його першi представники в раннiй античностi – Антисфен з Афiн та Дiоген Синопський, противники «свiту iдей» Платона…»
У коридорi почулися важкi кроки, i, перш нiж Саша встигла повернутися в лiжко, дверi вiдчинилися.
За ними, в коридорi, горiло свiтло, а в кiмнатi було темно, тому Саша побачила чорний, нiби картонний, силует скуйовдженоi, розхристаноi дiвчини. А Лiзi – Саша знала – побачився привид у ситцевiй нiчнiй сорочцi, що лякливо завмер посеред кiмнати на пiвдорозi до лiжка.
– А ти не спиш, – сказала Лiза.
Саша не могла говорити, та й не хотiла. Шмигнула в лiжко, вiдгородилася вiд Лiзи ковдрою. Почула, як хряснули дверi. Оксана засопiла ввi снi, але не прокинулася.
Повернувся ключ у замку. Лiза, нетвердо ступаючи, пiдiйшла до вiкна. Саша почула, як клацнула запальничка.
– Знаеш, – сказала Лiза задумливо, – менi плювати, що ти про мене думаеш. Що там за думки у твiй головешцi. Я займалася в танцювальному ансамблi… Прийшов вiн… Показав монетку. Сказав: запам’ятай цей значок, не нулик, а цей, iнший. До тебе пiдiйде незнайомий чоловiк i покаже цей знак, тодi ти повинна будеш iти з ним без питань i виконувати його примхи. Теж без питань. Я, каже, неможливого нiколи не вимагаю. На другий день мого Льошку забрали нiбито за вбивство… Вiн того чувака i не знав, навiть не бачив нi разу, а тут балiстична експертиза, i свiдкiв пiдiгнали… Пiстолета Льошка купив… з рук… Казав: у мене така дiвчинка, треба охороняти… І от пiдвалюе до мене лось, рокiв сорока, здоровенний такий, i тицяе цього значка… І я з ним iду, як вiвця. На ранок мене рве грiшми. А ще через два днi Льошку вiдпускають, батьки його вiдмазали, чи що, але й свiдки, i пiстолет цей проклятий зникають, наче корова язиком… Добре вiдмазали. Я знаю, що вiн нiколи з того пiстика не стрiляв, тiльки по пляшках у лiсi… Льошка живий i на волi. А цi, рiзнi, приходять до мене щомiсяця. Тицяють пiд носа значка. І я лягаю пiд них без питань, а зранку мене рве грiшми, а Льошка поруч i щось вiдчувае… Танцi своi я кидаю, якi вже танцi. Льошка кидае мене. А вiн… каже: я не вимагаю неможливого…
Саша давно вже висунула носа з-пiд ковдри. Кiмната повна була запаху перегару й сигаретного диму, Оксана спала (чи прикидалася, що спить), рiзке лiхтарне свiтло лежало на пiдвiконнi, висвiчувало половину блiдого лиця бiлявоi дiвчини.
Метався червоний вогник сигарети. Виписував петлi.
– Мовчиш? Мовчи… У мене що, на лобi написано? Чого вони до мене липнуть, а до тебе – нi?
Саша мовчала.
– Виходить, я його любила, – сказала Лiза зненацька тверезим, рiзким голосом. – Виходить, любила, якщо заради нього… А-а, що тепер. У мене ще е молодший брат. Бабуся е, старенька. Є гачок, за який зачепити… у кожного е гачок… Але чому вiн сказав, мовляв, не вимагаю неможливого? Менi цей значок уже снитися став. – Сигарета здригнулася, описуючи в повiтрi округлi лiнii. – Я вже вiд мужикiв сахаюся, вiд усiх. Льошка кудись виiхав, телефона не залишив… А вiн каже: «Я не вимагаю неможливого!» А щоб воно все пропало!
І, раптом рвонувши на себе вiкно, Лiза перевалилася через пiдвiконня й зникла внизу.
* * *
Купа листя, сирого, липучого, тяглася вздовж палiсадника i в найвищiй частинi сягала метра пiвтора. Обтрушуючи джинси, Лiза вилiзла з шелесткоi купи, оглянула долонi. Обмацала поперек.
Саша мовчала. Вона так i вискочила надвiр – у нiчнiй сорочцi, тiльки й устигла, що впхнути босi ноги в кросiвки.
Половина вiкон свiтилася, половина – нi. Гримiли, глушачи один одного, одразу два магнiтофони. Хтось танцював на столi, тiнь металася по запнутих шторах. Дiвчата, що лiтають з вiкон або бiгають по вулицях у нiчних сорочках, нiкого не дивували i нi в кого не викликали цiкавостi.
Лiза лаялася крiзь зуби – жалiсно й брудно. Навколо на вулицi не було нiкого, хто б посмiявся, здивувався або прийшов би на допомогу, тiльки Саша стояла, гадаючи, подати однокурсницi руку, чи це буде розцiнено як образа. В цю мить по завмерлих у безвiтрi липах пройшовся рiзкий порив, дощем полетiло листя, зiрки на секунду зникли, а потiм загорiлися знову.
Саша готова була заприсягтися, що величезна темна тiнь промчала прямо над дахом гуртожитку. Ба бiльше: опустилася на антену й сидить там, закриваючи сузiр’я Кассiопеi. Саша роззявила рота…
Це було дуже швидке, миттеве вiдчуття. Моргнули й заново засвiтилися зiрки. Лiза, не дивлячись нi на кого, вже кульгала в обхiд будинку до входу, i Саша оглядаючись побiгла за нею.
Лiза проминула двадцять першу кiмнату. Рушила далi по коридору, туди, де дверi були вiдчиненi, де коло входу стояла батарея порожнiх пляшок з-пiд пива. З Лiзиних джинсiв вiдлiтало й падало на пiдлогу прилипле листя; Саша встигла почути ii хвацький клич:
«Гульванимо, чувачки i чуви!», i, бiльше нiчого не чекаючи, пiрнула у свою кiмнату, в темряву.
По кiмнатi гуляв вiтер, стукала рама; трясучись i цокаючи зубами, Саша закрила вiкно. Їi тiпало, хотiлося зiгрiтися, але гарячу воду знову вимкнули, а йти заварювати чай на кухню, де всiм так весело, Саша не наважувалась.
Оксана не ворушилася, з головою закутана в ковдру. Ти ж не спиш, хотiла сказати Саша. Ти просто заховалася, вичiкуеш, чим усе закiнчиться. Ти молодець, завтра скажеш з чистими очима, що нiчого не знаеш, не пам’ятаеш, спала солодким сном…
Слова пiдступили до горла й раптом, не стримавшись, хлинули назовнi. Саша, зiгнувшись, упала на нечистий лiнолеум i, закашлявшись, вивергла з себе рештки вечерi – i пригорщу тьмяних золотих монет.
* * *
Тiеi ночi бабине лiто скiнчилося, наче вiд удару молотком, i настала холодна вiтряна осiнь. Вiкна й кватирки тепер були закритi наглухо, але зi щiлин тягло, вiд протягiв гойдалася лампа пiд стелею, i вiтер завивав пiд дверима, як у димарi.
Оксана випросила в комендантшi два рулончики паперу для заклеювання вiкон i моток поролону, схожий на спрута з в’ялими жовтуватими кiнцiвками. Поки Саша, розпанахавши «спрута», запихала поролон у щiлини навколо рами, метка Оксана встигла роздобути борошна й зварити густий клейстер, схожий на сiрi шмарклi з запахом киселю. Пензликiв не було, Саша здогадалася вiдрiзати шматочок поролону i з його допомогою намазувати клейстером паперовi стрiчечки; вони тодi втрачали святковий бiлий колiр i крохмальну щiльнiсть, обм’якали, ставали липкi й податливi. Стають такi, як ми, думала Саша, заклеюючи вiкно.
– Кватирку залиши, – велiла Оксана. – Провiтрювати будемо.
Саша помацала холодну батарею. Опалювальний сезон обiцяли почати ще не скоро.
…Уночi вона довго збирала монети, що розкотилися по всiй кiмнатi. Витерла ганчiркою пiдлогу, а вранцi ще ii й помила. Монети, кинувши в першу-лiпшу полiетиленову торбинку, сховала у валiзу пiд лiжком. Лiза двi першi пари провалялася в лiжку, але спецiальностi пропустити не наважилася.
