скачать книгу бесплатно
Вони зайшли. Зсередини барак був трохи веселiший, нiж ззовнi: коричнева лiнолеумна пiдлога, стiни, пофарбованi синьою фарбою до рiвня очей i потинькованi вище, сходи з залiзним поруччям. Звiдкись виривалися струменi пари i чувся шум води в душi.
– Сюди, – одноокий хлопець вигулькнув за канцелярським столом, над яким висiв фанерний щит з багатьма ключами. – Ти, дiвчинко, пiдеш у кiмнату двадцять першу, це другий поверх. А ти, хлопчику, у сьому, це по коридору праворуч. Вiд двадцять першоi ключ ось. А у сьомiй живуть два другокурсники, вони вже приiхали.
– Ви тут працюете? – нерiшуче спитала Саша.
– Пiдмiняю. А так учуся на третьому курсi. І звати мене Вiтя.
Хлопець пiдморгнув единим оком i засмiявся. Половина лиця лишалася при цьому нерухомою, тiльки куточок рота поiхав кудись униз. Дивитися на цей смiх було так моторошно, що Саша трохи не розридалася.
Пiдхопивши валiзу, не вiдчуваючи ii ваги, вона майнула нагору по сходах. Там був такий самiсiнький коридор, тьмяно блищав лiнолеум, на бiлих дверях, пофарбованих олiйною фарбою, темнiли номерки. Саша дiйшла до номера «двадцять один», тремтячою рукою запхнула ключа у дверну шпарину i, пiсля хвилини гарячкових зусиль, одiмкнула.
Три панцирнi лiжка пiд смугастими матрацами. Три письмовi столи, три тумбочки. Дверцята вбудованоi в стiну шафи. Велике вiкно, вiдчинена кватирка, пилюка на пiдвiконнi. Саша затягла всередину валiзу, сiла на найближче лiжко й розридалася.
Хвилин п’ять вона оплакувала свое життя й свою бiду, коли в коридорi пролунали кроки. Саша ледве встигла витерти сльози: у дверi постукали й одразу, не чекаючи вiдповiдi, зайшли двi дiвчини – Саша бачила iх мигцем, у коридорi, по дорозi з деканату в гуртожиток. Обом було рокiв по сiмнадцять: одна бiлявка в блакитному джинсовому костюмчику, друга – русява, кругла, у спiдницi до колiн i трикотажнiй кофтi.
– Привiт, – пробасила русява.
– Привiт, – сказала блондинка й одразу спитала, побачивши Сашинi червонi очi: – Ти чого?
– Та так, – Саша вiдвернулася. – За домом скучила.
– Ага, – бiлявка розгублено роззирнулася. – Зрозумiло…
– А по-моему, так навiть добре, – сказала русява, пiдтягуючи своi речi до лiжка коло вiкна. – Вiльне життя, нiхто не стоiть над душею. Роби, що хочеш.
Саша подумала, що робити, що хоче, вона не зможе, мабуть, до самоi смертi. А навпаки, робитиме те, чого смертельно не хоче. Дивитися в очi Кострицького, схованi за чорними окулярами, i виконувати, виконувати будь-якi його примхи пiд страхом розправи…
Уголос вона нiчого не сказала. Та й голос не дуже ii слухався.
Бiлявка мигцем глянула на неi.
– Я тут не житиму, – сказала задумливо. – Найму, мабуть, квартиру десь поблизу. Вам же краще – мiсця буде бiльше.
Саша промовчала. Русява знизала плечима: дiло, мовляв, хазяйське.
– Я Лiза, – сказала бiлявка, звертаючись до Сашi. – А це Оксана.
– Олександра, – сказала Саша хрипко. – Самовiй Саша.
– Ми, значить, на одному курсi? – Лiза не зводила з неi блакитних оцiнюючих очей.
– Значить.
– А пилюки ж тут, – пробурчала Оксана, водячи пухким пальцем по столах та пiдвiконню. – А по постiль куди йти, хтось знае? Комендантка тут як, нормальна?
Лiза перестала дивитися на Сашу Пройшлася по кiмнатi, торкнула дверцята шафи, дверцята хрипко завищали.
– Давайте за знайомство, – запропонувала Оксана. І одразу, не чекаючи згоди, стала виставляти з сумки на тумбочку банки, лотки й пакети. Вийняла пластиковий посуд, спритно вiдокремила вiд гофрованоi труби три бiлi стаканчики; притримуючи рукою, хлюпнула в кожний з каламутноi пластиковоi пляшки.
– Берiть, дiвки. По-сусiдськи. Пригощайтеся: ковбаска домашня, огiрочки. Хлiбець, ну, те, що лишилося.
– З ранку? – уточнила Лiза.
– Та ми ж потроху, що нам, – Оксана пiдхопила величезний шмат ковбаси. – Щоб добре вчилося, щоб весело жилося. Поiхали!
Саша взяла стаканчик, на днi якого хлюпала прозора рiдина. Пахло дрiжджами.
– Що це?
– Самогон, – Оксана всмiхалася аж до вух. – Давай, цок-цок!
Вона стукнула своiм стаканчиком по Лiзиному, потiм по Сашиному, перекинула, витрiщила очi й узялася закусювати ковбасою. Лiза тiльки трошки сьорбнула зi свого стаканчика. Саша хотiла було вiдмовитись, а потiм подумала: чого це раптом? І, затамувавши дух, випила неприемну рiдину, наче мiкстуру.
Бiльшоi гидоти вона нiколи в життi не пила. Тi спиртнi напоi, якi траплялося досi куштувати, – шампанське на Новий рiк i на день народження, сухе червоне вино – мали смак i приемно пахли. Самогон став iй у горлi, не даючи дихати.
– Закусюй! – крикнула Оксана. – Огiрочка вiзьми!
Саша, не витираючи набiглих слiз, кинулася гризти огiрок, i жирну ковбасу, i чорний хлiб з кмином. Захотiлося пити, але води нi в кого не було. Дiловита Оксана заявила, що тут мае бути кухня, а на кухнi чайник, i що зараз вона все розвiдае. За нею зачинилися дверi.
Саша перевела дух. Кiмната гойдалася перед очима, i було не те щоб добре – але було вiдчутно легше, i захотiлося поговорити.
Захотiлося спитати Лiзу, як та потрапила в Інститут спецiальних технологiй. І чи не було в ii життi Фарита Кострицького. І що вона думае робити далi. Дуже хотiлося розповiсти про свiй страх i про монети, про Валентина з його передiнфарктним станом, про маму, про записку, випадково знайдену в камерi схову. І Саша вже роззявила рота – та раптом замовкла.
Вона подумала: ану ж Лiза, на вiдмiну вiд неi, не божевiльна? Вступила в iнститут, як усi вступають, знае, чого хоче. Або втекла вiд осоружноi сiм’i. Чи рятуеться вiд скандалу. Чи ще щось, буденне, людське, а тут Саша зi своею маячнею.
З другого боку, монети…
– З тебе тут… грошей… нiхто не брав? – спитала Саша уривчасто.
– Хабарiв тут не беруть, – неуважно сказала Лiза. – А якщо ти про тi монети… То я iх ще ранiше здала своему кураторовi. Якщо ти про це…
Вiдчинилися дверi, увiрвалася Оксана з гарячим чайником в однiй руцi i з пачкою чаю в другiй.
– Дiвки, там нормальна кухня, навiть посуд е! Тут будемо пити чай чи туди пiдемо?
– Я чаю не хочу, – Лiза встала. – Пiду пройдуся… Не забудьте, що о другiй у нас обiд. По талонах.
* * *
Лiза повернулася, коли Саша з Оксаною закiнчували прибирання: залишалося тiльки помити пiдлогу й винести смiття. Спочатку Саша, посоловiла вiд самогону, не хотiла нi у що таке втягуватись, але Оксана виявилася настирною: що iм, у свинарнику жити? Треба спершу навести лад, а потiм уже вiдпочивати. Вона примовляла й термосила; Саша виявила себе з ганчiркою в руцi на пiдвiконнi, потiм у черзi по постiль у комiрчинi кастеляншi – першокурсники прибували й прибували, нервовi, наляканi чи, навпаки, веселi й галасливi. Саша безупинно знайомилася з новими спiвучнями, iхнi iмена миттю вилiтали у неi з голови. З’явився й пропав Костя – блiдий, скуйовджений, з очманiлими очима. Саша притягла на другий поверх три комплекти сiруватоi, пропахлоi пральнею бiлизни, за цей час Оксана встигла протерти шафу зсередини, столи, пiдвiконня й навiть нiжки лiжок.
Повернулася Лiза. Переступила через гору смiття коло порога, зiтхнула, пройшла до свого лiжка, де височiв на матрацi стосик бiлизни.
– Нагулялася? – весело спитала Оксана.
Лiза мовчки лягла на смугастий матрац i вiдвернулася лицем до стiни.
* * *
Студентська iдальня мiстилася в пiдвалi – на нижньому, пiдземному поверсi самого iнституту. До початку занять – до першого вересня – працював тiльки буфет, але й у буфетi давали по талонах прозорий бульйон у блискучих емальованих мисках, з круглими тефтельками на днi, та вермiшель з куркою. Компот можна було брати в необмежених кiлькостях – хоч по три чи чотири склянки.
– Добре годують, – сказала Оксана.
Саша помiтила в буфетi Костю. Попутник сидiв над тарiлкою, наiжачений, кришив хлiб у бульйон i дивився крiзь людей, нiкого не помiчаючи.
Саша пiдiйшла з твердим намiром: не зрадiе – негайно йти.
Костя зрадiв. Значно бiльше, нiж припускала Саша. Вiдсунув стiльця, пропонуючи iй сiдати поруч. Запропонував склянку компоту. Саша не вiдмовилася.
– Як ти, влаштувалася? – i вiдразу, без переходу: – Слухай, вони божевiльнi.
– Хто?
– Та тi пацани, з якими мене поселили, другокурсники. Один заiкаеться так, що очi на лоба вилазять, i весь час хихикае. А другий застряе.
– Як?
– Ну, потягнеться рукою, щоб книжку з полицi дiстати, i раптом застрягне, наче… начебто заiржавiв. Стоiть у дурнiй позi, тягнеться, смикаеться… навiть, здаеться, скрипить… потiм його нiби попускае, вiн дiстае книжку й читае, наче нiчого й не було. І весь час перезираються в мене за спиною… Переморгуються… Моторошнi такi. І я мушу спати з ними в однiй кiмнатi?!
Костя затнувся. До нього раптом дiйшло, що вiн виливае душу – жалiеться! – дiвчинi, з якою вперше зустрiвся сьогоднi вранцi. Ймовiрно, вiдповiдно до Костикового внутрiшньому кодексу, така поведiнка не була гiдна чоловiка; вiн знiяковiв, спохмурнiв i втупився поглядом у тарiлку.
– А я в однiй кiмнатi з першокурсницями, – сказала Саша. – Наче нормальнi дiвчата. Бiльш-менш.
Костя пiдвiв очi:
– Ти подивись. Тут же весь другий курс… i третiй… калiки якiсь. Он… дивись!
Саша обернулася. По проходу мiж столиками юрбою йшли третьокурсники, очолюванi однооким Вiтею. Довгий, худий i кривенький Вiтя припадав на лiву ногу так, що тарiлки в нього на тацi пiдстрибували, погрожуючи перекинутися. За Вiтею, прямуючи до далеких порожнiх столикiв, крокував плечистий хлопець у яскраво-червонiй футболцi й линялих джинсах, усмiхався й раз у раз налiтав на стiльцi, наче слiпий. Стiльцi гуркотiли, iнодi падали, хлопець не звертав уваги i йшов далi. Поруч, занурена в себе, брела дiвчина на височенних каблучиськах. Дивилася в пiдлогу так, наче бачила на гладенькому лiнолеумi щось, недоступне iншим. Коли-не-коли прицiльно вдаряла каблуком, нiби забивала цвях, на секунду завмирала, iз зусиллям пiднiмала ногу (тодi здавалося, що каблук устромився в пiдлогу до самоi пiдошви) i, погойдуючись, iшла далi.
– Паноптикум, – ледь чутно сказав Костя. – Де вони таких беруть?
Саша мигцем на нього глянула.
– Першокурсники наче нормальнi, – повторила сухо.
– А, – Костя побовтав ложкою в остиглому бульйонi. – Так. Я вже пообiдав… Ходiмо?
* * *
На поштi пахло сургучем, i молода матуся з коляскою вiдправляла кудись велику, всю перев’язану шпагатом посилку. Поштарка була одна на всiх, тому Саша спершу дочекалася, поки обслужать матусю, а потiм замовила у лiтньоi жiночки з фiолетовим волоссям мiжмiську розмову. Зайшла в лунку кабiнку, iз завмиранням серця вислухала довгi гудки в слухавцi й пiдстрибнула з радостi, коли на тому кiнцi дроту вiдгукнулася мама:
– Алло!
Мама кричала в слухавку, мабуть, iй було погано чути. Саша теж кричала:
– Ма! Це я! Усе добре! Влаштувалася! Тут дають обiди! Завтра перший день занять! Як у тебе?
Вона це вигукнула, наче кричалку на парадi, i вислухала вiдповiдну мамину тираду: все добре, Валентин дзвонив з Харкова, усi здоровi…
– Я дзвонитиму з пошти! Ну, бувай!
Серед карток на стойцi Саша вибрала одну – «На згадку з прадавньоi Торпи». На картинцi було зображено площу з фонтаном, у якому плавали лебедi. Саша купила листiвку й конверт, написала адресу, кинула у величезну синю скриньку з поштовим символом на кришцi. Конверт глухо стукнув об бляшане дно.
Вiд пошти до гуртожитку було п’ятнадцять хвилин ходу. Погода зiпсувалася, накрапав дощ. Втягнувши голову в плечi, Саша разом з поривом вiтру вибiгла на бетонний ганок i смикнула на себе скрипучi дверi гуртожитку.
По коридору першого поверху йшов, оддаляючись од Сашi, незнайомий хлопець. Зробивши крок чи два, раптом завмирав у русi, наче стоп-кадр. Стояв так кiлька секунд, потiм, з вiдчутним зусиллям зрушивши з мiсця, продовжував свою ходу. Повернувся, тицьнувся в стiну поряд з дверима. Вiдiйшов. З другоi спроби вхопився за ручку, потяг дверi на себе…
Саша кинулася нагору по сходах.
Лiза й Оксана курили, сидячи на лiжках. Вiкно було вiдчинене навстiж, дим не хотiв витягуватися, зате вривався холодний вiтер, пересипаний, мов бiсером, краплями дощу.
– Ви б, може, в туалетi курили? – розгублено спитала Саша.
Крижане мовчання було iй вiдповiддю.
* * *
– Вiтаю вас, першокурсники.
Актовий зал виявився великим запилюженим примiщенням. Зайнятi були тiльки три чи чотири останнi ряди. Темнi штори, що прикривали вiкна, пропускали рiвно половину необхiдного свiтла; за сценою бiлiв екран. Наче в сiльському клубi, подумала Саша.
– За шкiльною звичкою забиваемося на гальорку? – чоловiк, що зiйшов на невисоку сцену, окинув iх поглядом. – Не вийде… – І додав, не пiдвищуючи голосу: – Дайте свiтло.
Люстра пiд стелею спалахнула, i в напiвтемному залi одразу стало свiтло, як в оперному театрi пiд час антракту.
– Пересiдаемо в першi ряди, – сказав чоловiк на сценi. – Швидко, швидко.
Першокурсники заворушилися, заперезиралися, потiм неохоче потяглися ближче до сцени. Саша й Костя приткнулися в другому ряду скраю, тому всi, хто пробивалися до середини ряду, спотикались об iхнi ноги.
Чоловiк на сценi чекав. Вiн не був схожий на викладача вишу, якими Саша iх уявляла: замiсть костюма на ньому були джинси та смугастий светр, свiтле пряме волосся зiбране в «хвiст», на носi окуляри – довгi й вузькi, мов леза, вони були сконструйованi, здаеться, спецiально для того, щоб зручнiше було дивитися поверх скелець.
– Мене звуть Олег Борисович. Олег Борисович Кравець. Юначе в п’ятому ряду… так, ви. Не соромтеся, сiдайте ближче. Нас не так багато, мiсця е. Поздоровляю вас, дiвчата й хлопцi, зi значною подiею у вашому життi: вступом на перший курс Інституту спецiальних технологiй мiста Торпи. Вас чекае цiкаве життя й напружена робота… Дiвчино, – його палець указав на Лiзу, яка нахилилася, щоб сказати щось Оксанi. – Коли я говорю, всi iншi мовчать. Запам’ятайте на майбутне.
Лiза поперхнулась. У залi стало тихо. Кравець пройшовся по сценi, заклавши руки за спину. Його погляд перебирався з лиця на лице поволi, наче промiнь лiхтарика в темрявi.
– Отже, ви студенти. На честь цiеi вашоi посвяти зараз буде виконано студентський гiмн – якщо хто знае слова, пiдспiвуйте.
У динамiках гримнув урочистий акорд. Кравець жестом велiв усiм устати. Невидимий хор заспiвав з належною врочистiстю:
– Gaudeamus igitur,
Juvenes dum sumus!
Post jucundam juventutem,
Post molestam senectutem
Nos habebit humus!
Саша швидко оглянула зал. Пiдспiвував мало хто. Лiза стояла, мiцно стиснувши губи. Оксана вслухалася, намагаючись розiбрати слова: схоже, з латиною в неi було туго. Саша цей текст учила, вивчала на курсах, i перекладенi слова такоi, здалось би, жвавоi пiснi нiколи не викликали в неi особливого ентузiазму: «Пiсля приемноi юностi, пiсля тяжкоi старостi нас забере земля…» Гарний початок!
– Vita nostra brevis est,
Brevi fnietur;
