скачать книгу бесплатно
– Може бути. Ще?
– Натягнута мотузка, – припустила Лiз а.
– Дохлий черв’як, вид згори! – вирiшив пожартувати Ігор Ковтун.
Кравець посмiхнувся. Узяв з полицi крейду, намалював метелика у верхнiй частинi дошки. Унизу, пiд рискою, намалював такого самого, але пунктиром.
– Що це?
– Метелик.
– Махаон.
– Капусниця!
– Проекцiя, – сказала Саша пiсля коротенькоi паузи.
Кравець глянув на неi з цiкавiстю.
– Так. Що таке проекцiя, Самовiй?
– Зображення… чого-небудь на площинi. Вiдбиття. Тiнь.
– Вийдiть сюди.
Саша нiяково вибралася з-за стола. Кравець, безцеремонно взявши ii за плечi, повернув лицем до групи; Саша встигла побачити здивований погляд Юлi Гольдман, ледь презирливий – Лiзин, зацiкавлений – Андрiя Короткова; у наступну секунду iй на очi опустилася чорна хустка, i стало темно.
Хтось нервово хихикнув.
– Що ви бачите, Самовiй?
– Нiчого.
– Зовсiм нiчого?
Саша помовчала, боячись помилитися.
– Нiчого. Темрява.
– Тобто ви слiпа?
– Нi, – ображено сказала Саша. – Просто якщо людинi зав’язати очi, вона не бачитиме.
У кiмнатi чувся тепер уже вiдвертий смiх.
– Увага, аудиторiя! – сухо сказав Кравець. – Насправдi кожен з вас зараз перебувае на мiсцi Самовiй. Ви слiпi. Ви витрiщаетеся в темряву.
Смiшки стихли.
– Свiту, яким ви його бачите, не iснуе. Яким ви його уявляете – не iснуе й близько. Деякi речi здаються вам очевидними, а iх просто нема.
– Вас теж нема? – вирвалося в Сашi. – Вас не iснуе?
Кравець зняв з неi хустку. Пiд його поглядом вона розгублено заклiпала.
– Я iсную, – сказав вiн серйозно. – Але я – зовсiм не те, що ви думаете.
І, залишивши Сашу в станi остовпiння, згорнув хустку грудочкою, недбало кинув на край стола.
– Сiдайте, Самовiй. Продовжуемо…
Саша пiдняла руку. Рука здригнулась, але Саша вперто продовжувала ii тримати; Кравець утомлено прикрив очi:
– Що ще?
– Я хотiла запитати. Чого ви нас будете вчити? Якоi спецiальностi? І ким ми будемо, коли закiнчимо iнститут?
По аудиторii пронiсся схвальний шепiт.
– Я збираюся дати вам уявлення про будову свiту, – з пiдкресленою лагiднiстю в голосi пояснив Кравець. – І, що найважливiше, про ваше – кожного з вас – мiсце в цьому свiтi. Бiльшого поки що не можу вам сказати – ви не зрозумiете. Ще питання е?
Пiдняла руку дiвчинка з кiсками – Женя Сокирко:
– Скажiть, будь ласка…
– Так? – у голосi Кравця промайнуло роздратування. Женя здригнулась, але змусила себе продовжувати:
– Якщо я не хочу далi вчитися… Хочу забрати документи. Можна це зробити прямо сьогоднi?
В аудиторii знову стало тихо. Костя промовисто глянув на Сашу. У Лiзи Павленко загорiлись очi.
– Дуже важливо розставити всi крапки над «i», – холодно повiдомив Кравець. – Ви пройшли серйозний конкурс i вступили в солiдний iнститут, який не терпить сумнiвiв, метань i iнших дурниць. Документiв забрати не можна. Ви будете вчитися тут – або вас вiдрахують за неуспiшнiсть з одночасним вмiщенням у труну. Вашi куратори, Фарит Кострицький та Лiлiя Попова, залишаються з вами до п’ятого курсу – в iхнi обов’язки входить забезпечувати вам стимул для старанного навчання. Я сподiваюся, кожен з вас уже встиг як слiд познайомитися зi своiм куратором.
За хвилину перед цим Сашi здавалося, що тихiше бути не може, але тепер над столами розляглася просто вбивча тиша. Мертва.
– Розкрили пiдручники на сторiнцi три, – буденно сказав Кравець. – Читаемо параграф номер один, повiльно, вдумливо й не пропускаючи нi букви. Почали, – вiн сiв за стiл i ще раз обвiв аудиторiю поглядом.
Саша розгорнула пiдручник. На внутрiшнiй обкладинцi не було нiякого тексту – нi авторiв, нi вихiдних даних. «Текстовий модуль 1, параграф номер 1». Сторiнки пожовкли, куточки iх обтрiпалися, шрифт був найзвичайнiсiнький – як у всiх пiдручниках…
Саша почала читати.
І спiткнулася на першому ж рядку. Слово за словом, абзац за абзацом – книга складалася з цiлковитоi абракадабри.
Першою ii думкою було: друкарський брак. Вона скосила очi в пiдручник до Костi, одночасно вiн зазирнув у ii пiдручник.
– У тебе теж таке?
– Розмови, – неголосно сказав Кравець. – Читаемо. Уважно. Я попереджав, що буде важко.
– Це не по-нашому, – тихо пискнула Аня Бочкова.
– А я не обiцяв, що буде по-нашому. Читайте мовчки, про себе. Час iде.
Саша опустила голову.
Хтось засмiявся. Хихикання промайнуло по аудиторii, як епiдемiя, – вiд вогнища до вогнища, але Кравець нiяк не вiдреагував. Смiх затих сам собою. Саша продиралася крiзь довгi, безглуздi комбiнацii букв, i в неi волосся ставало дибки. Їй здавалося, що хтось услiд за нею повторюе цi звуки в темнiй кiмнатi з дзеркалами замiсть стiн, i кожне слово, вiдбившись по багато разiв, набувае сенсу, але до цiеi митi Саша вже заходить на два абзаци вперед, i сенс одлiтае од неi, наче дим од швидкого паровоза…
Коли параграф – досить короткий – закiнчився, вона була мокра з голови до п’ят. Насилу перевела дух. П’ять абзацiв аж наприкiнцi було видiлено червоним.
З коридора продзвенiв дзвiнок.
– Завдання додому, – сказав Кравець. – Параграф прочитати тричi вiд початку до кiнця. Те, що надруковане червоним, вивчити напам’ять. Назубок. Визубрити. Завтра в нас на третiй парi iндивiдуальнi заняття, список складе Кострицький.
– Чому я? – зметнувся Костя.
– Тому що ти староста, – сухо сказав Кравець. – Усi вiльнi. Йдiть на фiзкультуру.
* * *
Група «А», незвичайно мовчазна, зупинилася в холi, коло початку широких сходiв. Згори, весело перемовляючись, спускалися студенти з групи «Б» – видно, фiзкультура пiшла iм на користь. Спереду йшла Оксана, i розпашiлi ii щоки горiли в напiвтемрявi, наче два кавуновi зрiзи.
– Чого це ви такi прибитi? – побачивши паралельну групу, Оксана стишила крок.
– Скоро довiдаешся, – похмуро вiдгукнулася Лiза.
– Ну що, ходiмо на фiзкультуру… – нерiшуче запропонував Костя. – Не стояти ж тут до ночi…
– Старосто, – сказала Лiза з незрозумiлою iнтонацiею. – Твое прiзвище Кострицький?
– Так, i що?
– Ким тобi доводиться Фарит… вибач, не знаю по батьковi?
Костя стис кулаки:
– Батьком! Ну то й що? Ну то й що?!
– Вiдчепися вiд нього, вiн нi в чому не винний, – тихо сказала Саша. – Вiн у тiй самiй дiрi, що й ми… його теж сюди загнали.
Лiза круто розвернулася й перша подалася нагору по сходах. Їi коротка спiдниця щiльно облягала дупку, миготiли довгi засмаглi ноги.
– Гм, – задумливо сказав Андрiй Коротков, високий плечистий хлопець, старший за багатьох – мабуть, потрапив у iнститут уже пiсля армii.
Саша, не дивлячись бiльше нi на кого, побрела вслiд за Лiзою – на третiй поверх, до дверей зi скромним написом «Спортзал».
* * *
Фiзкультурник виявився слiпучим чорноволосим красенем рокiв двадцяти п’яти. Тоненька жовта майка облягала могутнi м’язи грудей i спини, голi плечi й руки роздувалися бiцепсами й трицепсами. Вишикувавши групу «в шеренгу по одному», Дмитро Дмитрович – так його звали – щиро виклав усю свою iсторiю: займався боротьбою, перемагав i мав успiхи, зазнав травми, довелося покинути великий спорт i пiти на тренерську роботу, а оскiльки досвiду немае – дуже до речi трапилося викладання в провiнцiйному iнститутi. Розповiдаючи, фiзкультурник сором’язливо всмiхався; Саша зрозумiла, чому така весела була група «Б», особливо дiвчата. ДеДе – а звати його iнакше було просто неможливо – нагадував тигреня-пiдлiтка, могутне, щире, i думка про те, що фiзкультура на першому курсi за розкладом – чотири рази на тиждень, замiсть законноi вiдрази тепер викликала захват. ДеДе нагадав, що на кожне заняття необхiдно приходити в спортивнiй формi i взуттi, пообiцяв вести секцii – боротьби для хлопцiв i настiльного тенiсу для всiх. Юля Гольдман, метка й весела, одразу обурилася дискримiнацiею: чому, запитала вона, боротьба тiльки для хлопцiв? Дiвчата що, не мають права боротися? ДеДе, на радiсть присутнiм, почервонiв i пообiцяв «щось придумати». І для розминки запропонував поки що роззутися й пограти в баскетбол, розбившись на три команди.
Пiдлогу в залi зовсiм недавно покрили товстим шаром фарби. Яскраво-зеленi, яскраво-жовтi поля, товстi бiлi лiнii, удари апельсинового баскетбольного м’яча, запах гуми й поту – Саша бiгала вiд кiльця до кiльця, скорiше, зображаючи активнiсть, нiж насправдi намагаючись вплинути на хiд гри. Те, що зараз вiдбувалося, було нормальним, радiсним, соковитим окрайцем життя, i важко було повiрити, що пiвгодини тому вона читала параграф номер один, корячись бажанню садиста-викладача в довгастих окулярах на кiнчику носа.
Тут з них знущаються. Змушують читати й зубрити дурницi, нiсенiтницi. Те саме, що чистити забруковану площу зубною щiткою… Або сортувати зерна, якi знову будуть перемiшанi, i знову, i знову, а робота важка, зернятка маленькi… І – безглузда робота. Покарання. Знущання.
Тiльки кому це треба? Кому потрiбний Інститут спецiальних технологiй з усiм його штатом, iдальнею, деканатом, гуртожитком? Що це, гнiздо садизму?
Костя передав iй м’яча над головою Юлi, Саша вловила, повела, петляючи, кинула в кiльце – але Лiза в останню мить сильно вдарила ii по руцi. М’яч стукнувся об край щита й од скочив у руки комусь iз суперникiв, i знову – тук-тук-тук – перемiстився на протилежний кiнець залу, i Лiза побiгла за ним, обсмикуючи мiнi-спiдницю, в якiй, чесно кажучи, в баскетбол грати небажано…
Сашина команда програла.
* * *
– Я не можу це запам’ятати! Не можу!
Пiдручник полетiв у куток, ударився об дверцята шафи, гримнувся на пiдлогу й залишився лежати, розкинувши жовтуватi сторiнки. Оксана гатила кулаками по письмовому столу так, що пiдстрибувала настiльна лампа:
– Не можу! Не буду це вчити! Вони над нами знущаються!
– Я теж так думаю, – Лiза курила, сидячи на пiдвiконнi, майонезна баночка перед нею була повна недопалкiв зi слiдами помади.
– А що буде, якщо ми не вивчимо? – спитала Саша.
Усi три замовкли. Питання, яке iх мучило цiлий день, нарештi прозвучало вголос.
Був вечiр. За вiкном сiдало сонце. Десь бриньчали на гiтарi. Позаду був перший день навчання: спецiальнiсть, фiзкультура, фiлософiя та свiтова iсторiя. Третя й четверта пара не принесли сюрпризiв. Саша записала в загальному зошитi, що таке основне питання фiлософii i чому матерiалiзм вiдрiзняеться вiд iдеалiзму, зробила нотатки про стоянки первiсних людей та iхнiй уклад i одержала на руки два найзвичайнiсiнькi пiдручники. Обiд, щедрий i смачний, було з’iдено в могильному мовчаннi. Перший курс повернувся в гуртожиток, сiв за пiдручники, i дуже скоро виявилося, що завдання, дане Кравцем, нездiйсненне в принципi.
Прочитати цю нiсенiтницю, змушуючи себе на кожному кроцi, ще можна було. Але вивчити вiдзначенi червоним абзаци – нiяк. Вiдмовлявся працювати мозок, i перед очима вiд утоми пливли плями. Перша не витримала Оксана, ii пiдручник рвонув у полiт через усю кiмнату.
– Я не можу це вчити! – Оксана схлипувала. – Хай вiн мене хоч рiже!
Лiза хотiла щось сказати, але в цю мить у дверi постукали.
– Зайдiть, – сказала Саша.
Зайшов Костя. Зачинив за собою дверi.
– Привiт. Я тут… У сенсi розкладу на завтра. У сенсi, iндивiдуальнi на третiй парi й на четвертiй.
– Староста, – сказала Лiза з винятковим презирством.
– Вiн що, сам напросився? – огризнулася Саша.
– Враховуючи, чий вiн син…
– А яка рiзниця, чий я син! – раптом закричав Костя, розбризкуючи слину з рота. – Яка рiзниця? Я питав у тебе, хто твiй батько? Я тебе взагалi зачiпав?
І, грюкнувши дверима, вискочив у коридор, а Саша за ним.
– Костику! Стривай! Не звертай уваги! Та стривай же!
