скачать книгу бесплатно
Вiн здригнувся. Колись замолоду вiн бачив у Печерi егеря – тiльки раз, однак запам'ятав на все життя. Людиноподiбна фiгура з залiзним нагаем у руках – що може бути страшнiше з погляду звiра?…
Бути ненормальним режисером – почесно. Але бути ненормальним саагом…
Раман поморщився.
Ще пiвроку тому вiн погодився взяти участь у закритiй соцiологiчнiй програмi. Обiцяв повiдомляти про кожен випадок так званого «везiння» жертви – i посмiявся про себе, впевнений, що сама зустрiч з ним заперечуе якесь там «везiння». І от… позавчора вранцi зателефонував i, морщачись, виклав суть справи.
Що його змусило зняти слухавку? Інтерес до практичноi соцiологii?
Нi. Страх перед ненормальнiстю. Бажання навiяти самому собi, що подiя, яка з ним сталася, – закономiрна.
Чемний голос у слухавцi трохи втратив самовладання, здивовано перепитуючи: тричi?!
Раман умiв уловлювати найтоншi пiдтексти – i тому, поклавши слухавку, впав у жорстоку депресiю. І не заспокоiвся, поки на ранковiй репетицii на довiв до iстерики гонористу актрисулю, вчорашню студентку, талановиту, загалом, дiвку…
І, заспокоiвшись, вирiшив, що прикрий перiод його життя – позаду.
І добряче помилився. Бо iхня з Паулою зустрiч – злочин. Проти законiв природи. І йому до болю хочеться повернути сьогоднiшнiй ранок – уникнути зiткнення за всяку цiну.
Цiкаво, дiвчисько проговориться?
Цiкаво, чи в психiатричноi служби е канали, по яких можна вiдстежувати отакi-от… зустрiчi?
Цiкаво…
Вiн похопився й глянув на годинник: до вистави лишалося сорок хвилин.
Вiн спустився до службового входу в ту саму мить, коли Клора Кобець, молода героiня сьогоднiшнiх «Бiлок», закiнчила галантну бесiду з вахтером i провела крiзь вертушку довготелесого, сяючого радiстю хлопця. Раман зупинився, обiперся об одвiрок i з задоволенням зачекав, поки Клора його помiтить.
Вона помiтила. Усмiшка вивiтрилася з ii лиця, змилася, наче погана косметика. Хлопець ще сяяв – вiн не знав Рамана Ковича. Нiчого, знатиме.
Витримавши паузу, Раман обернувся до вахтера:
– Пане Охрик?…
Вахтер забелькотiв виправдання; Раман його не слухав:
– Я наполегливо просив би вас пам'ятати, що перебування стороннiх осiб у службовiй частинi театру може обернутися для вас стягненням по службi. Особисто для вас… Я не повторюватиму, пане Охрик. Вас, юначе, попрошу покинути примiщення.
Хлопець дивився на нього, витрiщивши очi. Вiн, либонь, думав, що в храмi мистецтва живуть добрi й лагiднi боги.
– Пане Кович, – тремтячим голосом утрутилася дiвчина. – Я хотiла замовити квиток, вхiдний… Але адмiнiстрацiя вiдмовила, я подумала, що якщо вiн тихенько постоiть на ярусi…
– Вийдiть, юначе, – сказав Раман холодно. Юнак почервонiв мов рак – i слiпо посунув назад, до вертушки; дiвчина зробила крок за ним – Раман заступив iй дорогу:
– У вас попереду складна вистава, Клоро. Ви з'явилися на пiвгодини пiзнiше, нiж вам було запропоновано. Ви робите… коротко кажучи, вам плювати на театр, плювати на глядача, плювати на мене i тим бiльше наплювати на мистецтво… Я засмучений. Усе, що я думаю з цього приводу, я скажу потiм, а зараз негайно йдiть готуватись… i постарайтеся зосередитись. Уперед.
Вiн провiв ii очима – ледве стримуючи злi сльози, вона пленталась нагору по сходах, i поряд волiкся по сходинках стягнутий з шиi квiтчастий шарф.
Перед «Блакитним Рогом» вiн би iй нiчого не сказав. Там цiлком iнакша робота… А от перед «Бiлками» ii треба «взути». Треба добре завести – iнакше вона не потягне ритму…
Його настрiй трохи полiпшився; вiн пiднявся в кабiнет, випив кави, потiм прикинув розклад репетицiй на наступний тиждень, потiм подзвонив колишнiй дружинi й досить приемно побалакав iз сином. Зв'язався з адмiнiстраторською, переконався, що «Залiзнi бiлки» розпродано на два мiсяцi наперед, задоволено кивнув i подався в зал.
Публiка, всуцiль пристойна й респектабельна, щiльно заповнила партер, i непохитна бабуся з програмками гнала на верхнiй ярус «заблукалу» парочку студентiв iз вхiдними квитками. Раман пройшовся по фойе – за скляними дверима напитував «зайвого квиточка» вигнаний довготелесий юнак, i на лицi його був розпач.
«Бiлки» пiшли добре.
Раман сидiв у директорськiй ложi – праворуч од сцени; Клора Кобець працювала пристойно, на нервi, але без натиску. Звично фiксуючи дрiбнi неточностi та «блохи», Раман, сам не помiчаючи, клацав пальцями, допомагаючи пiдтримувати ритм. Метроном, метроном, метроном…
Потiм вiн на якийсь час захопився, милуючись своiм дiтищем – точним, гранованим, як алмаз, прозорим i твердим спектаклем; потiм з третього ряду вибралися двi фiгури i крадькома поспiшили до виходу, коло дверей iх догнали ще двi; Раман поморщився – так, «Залiзнi бiлки» вимагають пiдготовленого глядача. Краще б ото не бiгали по залу, заважаючи сусiдам, краще б дочекалися антракту й спокiйно пiшли…
Вiн знову спробував зосередитися, але з цього моменту думки його розбрелися, наче буйнi п'яницi. Несповiдимi кривi стежки вели iх усе далi й далi вiд дiйства, що розгорталося на сценi; Раман думав про жiнку з возиком.
Коли народився син… Вони з тещею купили клейончастий, простенький, синьо-бузковий вiзок. Батькам належить вiдчувати гордiсть, уперше виходячи на прогулянку з рiдним згортком на чотирьох колесах, але Раман пам'ятав тiльки втому та страх. Вiн просто не знав, що робити, якщо маля закричить.
І малий кричав. Ох, як вiн одного разу кричав, Раман iшов додому сотнями незнайомих вулиць, не йшов – бiг, штовхаючи возик, наче лоток з морозивом, i зустрiчнi жiнки дивилися на нього, як на ката…
Возик… Вiзок…
На сценi застигла чiтко вивiрена мiзансцена; Раман завжди злився, коли героiня не потрапляла в потрiбну точку, але сьогоднi Клора Кобець завмерла саме там i тодi, де й коли iй було велено, Раман самовдоволено всмiхнувся, догана не минулася марно, ганяти iх треба, ганяти…
Возик.
Молода мама на тому боцi перехрестя рiзко пiднiмае складаний каптур возика. Сiра машина зриваеться з мiсця…
Мiзансцена.
Три об'екти, три точки – дiвчина Паула, що ступае з тротуару на брукiвку, молода мама… Машина. Водiй не бачить за рогом Паули, але жiнку з возиком вiн бачить прекрасно, а глядач, що спостерiгае з балкона, випадковий глядач Раман, бачить усiх трьох…
Вiн утратив цiкавiсть до вистави. Чудовий механiзм, сконструйований ним до найдрiбнiшоi деталi, до секунди, до нюансу, – машина його найкращого спектаклю котилася й котилася сама собою, i вiн уже знав, що завтра, всупереч звичаю, не робитиме акторам зауважень…
Ну якого дiдька, як це взагалi може бути – спецiально спрямовувати автомобiль на людину? Та ще й на дiвча? Незбагненно…
Бридкi фантазii.
На той тиждень, нiде не дiнешся, доведеться вирiшувати питання зi звiльненнями. Трупа перевантажена, щонайменше п'ятьох – за борт, а лементу буде, крику…
Можливо, Паулу Нiмробець просто з кимось переплутали?…
Їi вистежували в його будинку. І ця обставина раптом здалася йому лиховiсною. Тому що темна особистiсть Паули – це ii справа, але навiщо втягувати в цю iсторiю сторонню людину? Яким чином до цього всього причетний ВІН?
Вiн згадав, як це дивне дiвчисько стояло посеред кiмнати, притискало до грудей дипломат i бурмотiло, дивлячись у пiдлогу: «Про людину i ii страхи…».
Раман зiтхнув.
Вистава, що зробила йому iм'я. «Дiвчинка й ворони». Десь у запилюженiй шафi зберiгаеться товста папка з газетними статтями – ледь чи не кожен критик вважав за свiй обов'язок вiдзначитися. Комплiменти i славослiв'я, пiвдесятка версiй – i все це так розумно, так професiйно, правильно i яскраво…
Жодна душа не знае, що пiд час роботи над виставою на Рамана напосiли незбагненнi страхи. Вiн боявся висоти, темряви, лiфта, метро… Навiть думав було про лiкарську консультацiю…
І все минулося на другий день пiсля прем'ери. Того самого ранку, коли вiн прокинувся знаменитим.
І, залишившись таемницею для критикiв, усе це, незрозумiло як, вiдкрилося школярцi Нiмробець. «Найкраща ваша вистава…»
На сценi йшов напружений дiалог, фiнал першоi дii; Раман поклав лiктi на синiй оксамит ложi. Внутрiшнiй метроном пiдказував йому, що дорогоцiнний ритм не втрачено, – однак задоволення не було. Було роздратування.
Йому здавалося, що бездоганна машина його найкращоi вистави котиться мимо, нехтуючи i партер, i гальорку, i свого власного творця.
* * *
Простiр Печери бачився йому в постiйному русi – пульсуючi судини переходiв, що переганяють по ярусах тепле життя. Вiн рухався, перетiкаючи з коридору в коридор, пропускаючи крiзь себе сотнi запахiв, непомильно розпiзнаючи слiди на соковитому, недавно прим'ятому моху.
Минали довгi ночi стримування, i хтозна, скiльки порожнiх ночей у нього ще попереду, – проте сьогоднi, вiн вiдчував, нарештi пощастить.
Сьогоднi вiн уполюе.
Вiд водопою пiднiмалися двi царни. Вiн бачив iх мовби очима: самичка й самець, немолодi, наляканi близькою присутнiстю хижака; нiщо не пiдтверджувало цiеi присутностi, нi рух, нi звук, царни вiдчували його самою тiльки iнтуiцiею…
Вiн смикнув нiздрями. Царни пахли страхом – вiд цього запаху в нього звичайно туманилася свiдомiсть. Причаiтись i метнутися; доганяти, вiдчуваючи, як грузне в секундах приречена жертва – i як той самий, подрiбнений на митi час стiкае по твердiй сааговiй шкурi, не завдаючи шкоди, не встигаючи вдержати…
Бiлий спалах у мозку. Сп'янiння; повалити в заростi коричневого моху, тримати за горло, поки тривае агонiя, тримати, тримати…
Інше вiдчуття, схоже на раптову нудоту, остудило його вже сформований порив. Нiздрi здригнулися, наче вловивши запах дохлятини.
Царни.
Сьогоднi вiн не бажае кровi царн.
Вiн не знае чому, але сьогоднi вiн полюватиме на тхолiв. Тхолi не такi досконалi у своему прагненнi до порятунку, тхолi дрiбнi й переважно тупi, але думка про царну викликае в нього вiдразу. Сьогоднi…
І вiн потiк коридорами геть; минав грот, де сталактити, скрапуючи зi стелi, i сталагмiти, тягнучись iм назустрiч, перетворювали Печеру на велетенську подобу його власноi iкластоi пащi. Краса застиглого камiння не зачарувала його, бо в цю саму мить здалеку, з вологоi пiтьми, виразно запахло тхолем.
* * *
Лора подивилась на неi зi спiвчуттям.
Сьогоднi на неi всi дивилися зi спiвчуттям – дверi кабiнету були заклично розчиненi, i Розганяй очiкував.
Паулi нiде було дiтися – вона зайшла; шеф ii, незвично милостивий i м'який, ширяв у сигаретному диму, наче привид.
– Сядь, Нiмробець.
Боiться, що вiд гiркоi звiстки я не встою на ногах, похмуро подумала Паула.
– Чого ти так на мене дивишся, Нiмробець? Чи ти вважаеш, що великi сумнi очi – едине, що необхiдно тележурналiстовi?
Паула сiла на запропонований стiлець i нервово закинула ногу на ногу. Уважно ii оглянувши, Розганяй криво посмiхнувся:
– Ти дарма нап'яла цю спiдничку. Твоi голi колiнця мене не розчулять.
Паула спалахнула. Мiнi-спiдницю вона вдягла тiльки тому, що сьогоднi вранцi Митик зiпсував ii робочi джинси; звiсно, пояснювати це Розганяевi було нижче Паулиноi гiдностi.
– Отже, – Розганяй з огидою сьорбнув зi звичноi кавовоi чашечки. – Отже, ми маемо асистентку Нiмробець, в активi якоi очi й колiна, а в пасивi… ДЕ касети вiд Ковича?! Ти повинна була принести iх УЧОРА!..
Паула втягла голову в плечi.
При думцi про Ковича пригадувалися чомусь не сааг, не касети й не запилена, в сонячних стовпах квартира – пригадувався тюбик помади, що валявся в щiлинi мiж цеглинками тротуару. І помада, чесно кажучи, дешева. І майже вся використана, змазана до тупого пеньочка…
Сьогоднi вранцi Митик узяв брусочок червоного пластилiну, розтопив на сушарцi для рушникiв i пiдклав тiтцi на табуретку – У ту саму мить, коли занурена в думки Паула сiдала за стiл. Пластилiн розплющився, як червоний капелюшок сироiжки, i значна його частина залишилась на Паулиних штанях. Митик вiдбувся суворою доганою, штани залишилися мокнути в тазику з миючим засобом…
– Ти чуеш мене, Нiмробець?
Паула опустила голову. Думка про розплавлений пластилiн раз у раз змiнювалася думкою про саагiвську сутнiсть режисера Ковича.
– Менi дуже прикро, Нiмробець, але тобi доведеться робити кар'еру десь в iншому мiсцi.
Розганяй постояв, вивчаючи ii схилену голову; широко крокуючи, пiдiйшов до захаращеного стола, висмикнув зi стосу паперiв самотнiй, лиховiсного виду аркушик.
– Розпорядження про твое звiльнення. Копiю вiднесеш у бухгалтерiю, одержиш своi грошi i зробиш так, щоб ми бiльше не зустрiчалися.
Паула пiдвела голову, Розганяй обурено вперся руками в боки:
– Плакати треба було ранiше! Де касети вiд Ковича, де, де?! Яке ти маеш право зривати менi творчий процес, ти, iстота, що самостiйно й кроку не вмiе ступити?! Ти не вмiеш рота розкрити, не вмiеш домовитися з людиною, про iнiцiативу я й не кажу – що з тебе вiзьмеш…
Паула дивилася на нього крiзь набiглi сльози; Розганяй бачився то круглим i товстим, як хмара, то довгим i вузьким, як нiжка смерчу.
Тюбик помади в щiлинi тротуару…
Зловорожий Митик. Пiймати й нам'яти вуха – тiльки не хочеться сваритися зi Стефаною…
– Що ж менi тепер робити?… – запитала вона, i голос погано ii слухався.
Розганяй вiдвернувся:
– Знайти роботу, де не треба думати головою. Де можна думати голими колiньми… Нiчим тобi, Пауло, не можу допомогти. Розум не купуеться.
Вiд образи вона зарюмсала вже вiдверто; Розганяй пiдняв пальця, збираючись сказати щось повчальне, – в цю мить задзвонив телефон.
Скоса зиркнувши на Паулу – ii конвульсивнi схлипи могли стати в телефоннiй розмовi небажаним тлом, – Розганяй обiйшов навколо стола й узяв слухавку; Паулу на короткий момент було покинуто напризволяще. Скорчившись на стiльцi й розмазуючи по щоках патьоки чорноi тушi, вона плекала в душi едине бажання – добратись до туалету, замкнутися в кабiнцi й там виплакатися досхочу, не думаючи нi про що й нiкого не соромлячись. Якби ж якась добра сила перенесла ii крiзь стiни, просто зараз…
Загадавши про чемнiсть, вона все-таки стримала плач – i тому змогла почути, як говорить по телефону Розганяй. Говорить, не вмiючи приховати подив.
– Так? Так, аякже, i «Залiзнi бiлки»… Гм. Власне, якби я знав одразу… Та? Так, безумовно, талановита й перспективна… Н-нi. Я, розумiете, ще не встиг… О, так. Я хотiв би ознайомитися з ними сьогоднi… Увечерi? Гм, ну що ж, тодi завтра вранцi я вiдберу й подзвоню вам… Нi. Авжеж, нi. У нас у редакцii напрочуд дружня й тепла атмосфера… Безумовно, я передам ш вашу похвальну думку. Так, дякую, до зустрiчi…
Слухавка вже пищала короткими гудками, а Розганяй так само стояв, наче не зважуючись покласти ii на важiль. Наче це була страшенно вiдповiдальна справа, що вимагала з його боку душевного зусилля.
Паула мовчала – розпатлана, з патьоками тушi на мокрому лицi, з безформними, жалiсно розквашеними губами.
– Пан Кович просив пробачення, – суворим голосом повiдомив Розганяй. – Вiн так вiдповiдально пiдiйшов до добору матерiалiв, що не змiг передати iх учора. Зате тепер, мабуть, пан Кович надасть нам у користування ледь чи не весь свiй вiдеоархiв… Пан Кович висловив захоплення професiоналiзмом i чарами посланоi до нього Паули Нiмробець, йому було дуже цiкаво поговорити з нею про театр… Тепер я питаю, Пауло, – якого дiдька було морочити менi голову?! Чого ж ви зразу не сказали…
