скачать книгу бесплатно
Кислуватий смак моху, запах вогкостi з розколин, шарудiння крихiтного хiтинового панцира – пробираеться у вузькiй щiлинi незграбний свiтляний жук. Пiд темним склепiнням рояться його побратими – вигадливий вiзерунок мерехтливих цяток. Та царнi незвично дивитися вгору – й вона опускае морду до рiденького вже моху.
Усе випасши, табунець перебираеться в iнший зал; мох розростаеться миттю, що бiльше його iдять, то краще вiн росте…
Стара царна, вiдтиснута молодими до краю, до чорноi дiри проходу, рiзко втягла в себе повiтря. І цей ледь чутний звук, вибившись iз плетива iнших звукiв, змусив череду здригнутися.
Кислуватий смак моху розтанув на язицi; юна царна смикнулась, i холодний вiтер лизнув залисинку на ii грудях.
Табун вичiкував, нашорошуючи вуха-мушлi, а стара царна, тремтячи всiм тiлом, непорушно вдивлялася в чорний прохiд. І це спантеличило череду – при найменшiй небезпецi царна тiкае, а якщо вона непорушна, то небезпеки немае, е тiльки можливiсть, тiльки передчуття лиха…
Передчуття… Царна з залисиною одразу згадала жах смертi.
Схруль?
Близько?
На щастя, сааг не нападае на табун. Сааг не любить тiсноти, вiн вибирае самотнiх тварин, вiн нiкому не дае змоги глянути на себе двiчi…
І тому така неймовiрна була наступна мить, коли з чорноi пащi бiчноi печери разом з хвилею повiтря вирвалося чорне гнучке, стрiмке тiло.
Табун, здолавши секундний паралiч, кинувся врозтiч, однак стара царна була приречена.
Вона була приречена з самого початку – коли, вiдчувши саага в темрявi коридору, зацiпенiла зi страху; тепер вона теж хотiла тiкати, проте в час, необхiдний iй, щоб рвонути з мiсця, уклалось би аж три сааговi стрибки. Реакцiею сааг набагато перевершуе будь-яку жертву; старiй царнi лишилася едина мить життя.
Але сааг вирiшив iнакше.
Через секунду стара царна вже мчала, плутаючи ходи, кидаючись у прогалини, вказанi вiдлунням ратиць; вона дихала страхом i тому ще не збагнула, що врятувалася. Нещадний сааг чомусь кинув легку, певну, самою долею визначену жертву.
Зате царна з прогалиною на грудях, що дременула в один з бiчних коридорiв, учула за собою характерний свист повiтря, що його розсiкав, розтинав могутнiй стрiмкий звiр.
Три чи чотири ii подруги метнулися в бiчнi ходи – сааг не звернув.
Глухий стукiт ратиць об камiння раптом урвався – пiд ноги лiг суцiльний килим висхлого торiшнього моху; слабкого шереху вiд ii бiгу виявилося мало, щоб ловити згуки й миттю орiентуватися.
Сааг вiдчув розгубленiсть жертви й ривком скоротив вiдстань.
Царна мчала майже наослiп, щомитi ризикуючи налетiти на стiну й розтрощити собi череп; рано чи пiзно коридор заверне. Чи закiнчиться глухим кутом, i тодi краще вдаритися об камiнь, анiж умерти на вигнутих саагових зубах. Вiтер бив у незахищенi груди, i царнi здавалося, що на ii шиi вже змикаеться кiстяне знаряддя вбивства.
Удар…
Цiлу частку секунди вона вважала себе мертвою. А потiм у вiчi вдарило свiтло.
Їi бiг перепинила не кам'яна стiна. Лiгво вогненних жукiв – тугий мiшок з волосяними стiнками; жучихи все життя плетуть його з пiдiбраних шерстинок, щоб перед смертю вiдкласти яйця. Личинки свiтляних жукiв не мерехтять у темрявi – вони палають так яскраво, що аж боляче очам; сааговим очам, зiрким у темрявi, боляче особливо.
Царна пробила волосяний мiшок, полетiла шкереберть, знову схопилася на тремтячi ноги – серед розсипiв олiiстих ядучих зiрок. З пошкодженого гнiзда лавиною сипалися личинки; в печерi розлiгся рик, сповнений болю та лютi, – i царна побачила саага зблизька, вдруге в життi.
Мить.
Морда, що складалася, здавалося, з самих тiльки iкластих щелеп, величезнi роздутi нiздрi – вiн чуе ii запах!.. Заслiпленi яскравим свiтлом каламутнi очi.
Ще частка митi – й сааг кинувся знову, керуючись тiльки нюхом; у бiлому сяйвi розкиданого жучого лiгва царна рвонула в боковий, неймовiрно вузький прохiд. Занадто вузький для величезноi тушi саага.
Роздратований крик звiра, що вдруге упускае здобич.
Удруге – бо царна знала, що це саме ТОЙ сааг. Вiдчувала мокрою тремтячою шкурою.
* * *
Сонячний промiнь сповз зi стелi на стiну.
Паула лежала, вiдчуваючи, як липне до тiла пiтна нiчна сорочка.
Їi нудило. В ротi стояв огидний металевий присмак, раз у раз доводилось ковтати слину. М'язи болiли, наче вiд тривалоi виснажливоi працi.
– Пауло!.. Спiзнишся!..
Вона схлипнула.
За що?!
Уникнути небезпеки – щастя, але кошмар, що повторюеться ДВІЧІ?!
– Па-ауло!..
Лунко гахнула хлопавка. З-пiд дверей потягло збiглим молоком.
Притиснувшись лобом до вiкна автобуса, вона бездумно множила номери машин, що пропливали мимо.
Автобус ледве повз на гору, вiн нагадував важкого, ситого звiра, що сопе вiд найменшого зусилля; нiч одсувалася вiд Паули, затягалася туманом, яскравi спогади вiдходили, проте липкий пiт лишався.
Вервечкою промайнули велосипедисти – душ десять, усi яскравi, мов iграшки на вiтринi.
Пливла над тротуаром величезна надувна гусениця. Це тупали на екскурсiю дiтлахи, й кожне урочисто тримало по однiй пластмасовiй нiжцi; гусениця пiдстрибувала над iхнiми головами, мов жива. Перехожi оберталися.
Торговець папугами, що примостився коло автобусноi зупинки, вловив похмурий Паулин погляд. Променисто всмiхнувся, поплескав долонею по клiтцi, рекомендуючи свiй товар як найкращий засiб од депресii.
Паула здригнулася, бо хлопець, що йшов по проходу, зачепив ii газетою; хлопець попросив вибачення, й по очах було видно, що вiн не проти завести розмову, проте Паула не вiдповiла. Саме цiеi митi пiд вiкном пропливла, обганяючи автобус, непримiтна бiленька машина з емблемою Робочоi глави на даху та на дверцятах.
Паула заплющила очi, одначе клята уява вже пiдсувала картинку – залитий сонцем дворик, газон з ромашками… І оця ось машина коло пiд'iзду. І виносять щось, укрите простирадлом, i злякано перезираються сусiдки: «Така ж наче здорова була, молода… Чого це?» – «Не пощастило…»
Не пощастило.
Хоч насправдi, звiсно, пощастило. Двiчi уникнути певноi смертi – з цим, здаеться, до психотерапевта йдуть…
Паула скривилася. Вона завжди дивувалася людям, здатним говорити «про це» зi стороннiми. Не з другом i не з родичем, а з геть чужою, професiйно спiвчутливою людиною… Нi, соромно.
Загавившись, вона проiхала потрiбну зупинку.
Годинi об одинадцятiй ii покликав до себе Розганяй; на його захаращеному столi парувала чашечка кави. Паула байдуже дивилась, як загортаеться спiралями, тане бiлими язичками запашна кавова пара.
– Нiмробець… Ти мене слухаеш чи нi?
Паула перевела погляд на червону напористу фiзiономiю Розганяя. У лабiринтах Печери вiн напевно хижак. Навряд чи сааг – але схруль, щонайменше зелений схруль…
Ця думка ii злякала. Не тому, що вона боялася схрулiв, – вона боялася ненормальностi. Жодна нормальна людина не стане вдень мiркувати про свiт Печери. Це дозволено хiба що пiдлiткам у перiод статевого дозрiвання, та й то вони цього соромляться…
– Егей, Пауло… Ти чого?
– Нiчого… – вона опустила очi. – Зроблю…
– Маеш три днi. Бо ми й так не вкладаемося в термiни… Потрiбнi статтi шукай у торiшньому «Театрi». У «Сюжетах». Крiм того, недавно щось було в «Плiткарцi»… Фiгура вiн помiтна, я його розкручу, як клубочок… Зателефонуй йому, вiзьми касети з виставами, якiсь аматорськi зйомки, все пригодиться…
– Вiн менi не дасть, – сказала Паула похмуро.
У Розганяя злетiли вгору брови:
– Он як? То навiщо ж ти менi потрiбна?… Учися, люба, розмовляти з людьми. Треба, щоб дав… Подзвони йому, похвали останню прем'еру, ну, що хочеш…
– Остання його прем'ера – лабуда без солi, – так само гiрко повiдомила Паула. – Усi бiгають i галасують, то голоснiше, то тихiше…
– Плювати, – Розганяй смачно вiдсьорбнув з кавовоi чашечки. – Знайди гарнi слова… Працюй. Хочеш зробити кар'еру – вчися.
Паула зiтхнула.
В офiсi працював телевiзор; секретарка Лора закiнчила телефонну розмову, кинула слухавку, радiсно кивнула Паулi:
– Зараз наш новий анонс iтиме, хочеш глянути?
З екрана всмiхалася дикторка третього каналу, Паула ii знала як неабияку заразу. Дикторка говорила про перестановки в мiськiй адмiнiстрацii, про новий проект озеленення околиць, про вiдкритий Ярмарок iдей пiд патронажем Гуманiтарного унiверситету; Паула розглядала ii жакет. Елегантна споруда бездоганного крою, з пелюсткою на лацканi, нiби спецiально створеною для мiкрофона-петлички… Дикторка не зводила очей з камери, i мiльйони приемно вражених глядачiв думали, що вона дивиться iм просто у вiчi. Насправдi ж дама дивилася на рухомий рядок пiдказувача.
Секундна пауза; чарiвне обличчя вкрилося професiйним смутком:
– Мiська служба охорони здоров'я з жалем повiдомляе, що сьогоднi вночi пiшов з життя пан Петер Сухич, котрий був незмiнним мером столицi цiлих десять рокiв, аж до торiшнiх виборiв… Пан Сухич не страждав на смертельнi хвороби, однак солiдний вiк – йому виповнилося вiсiмдесят два роки – став причиною загального ослаблення органiзму… Сон його був глибокий, смерть настала природно. Завтра о десятiй годинi ранку вiдбудеться жалобна хода, i городяни, якi бажають скласти останню шану заслуженому спiввiтчизниковi, можуть з'явитися на дев'яту тридцять до будинку мерii…
– Пауло, що таке? – здивовано запитала секретарка Лора. «Сон Паули Нiмробець був глибокий, i смерть настала природно».
Паула ковтнула солону слину:
– Слухай…
Вона майже наважилася спитати, чи немае в Лори знайомого психоаналiтика. Наважилася спитати, проте в останню мить замовкла. Надто глибоко сидить заборона на соромiтне. А з Лорою ще працювати й працювати…
Якщо, звiсно, Розганяй не виконае своеi погрози й не вижене недбалу асистентку Нiмробець у три з половиною шия.
– Слухай, Лоро… Менi тут… Передача буде про Рамана Ковича, головрежа Психологiчноi драми… Ти на нього не маеш нiяких виходiв? Ну, знайомих там…
Лора дивилася недовiрливо. У Лори був чудовий нюх – вона прекрасно зрозумiла, що найголовнiшого Паула так i не запитала.
– Кович? Не знаю, що тобi… А, на п'ятому каналi е такий декоратор, Стесь, хороший хлопець, вiн колишнiй актор i якраз з Ковичем працював… Пауло, а чого ти сьогоднi мов у воду опущена?
Хороший хлопець Стесь повiв ii курити на сходовий майданчик.
Зрiдка прикладаючись – з чемностi – до цупкого смердючого фiльтра, Паула дивилась, як хороший хлопець Стесь, сорокарiчний брюнет з породистим, трохи спитим лицем, жестикулюе димучою сигаретою.
– Кович?…
Стесь зробив паузу. Майстерну, наповнену внутрiшнiм драматизмом; власне кажучи, вся мова колишнього актора складалася з самих пауз, а слова, скупi й до краю багатозначнi, служили всього-на-всього рiденьким крiпильним прошарком.
– Кович… М-м-м. Час iде, а люди нiчого не вчаться. Нiчого, – Стесь примружився, мiряючи Паулу палаючим поглядом чорних очей. Кожен його жест був широкий, красивий i вивiрений; Паулi раптом спало на думку, що такий примружений крiзь сизий дим сигарети погляд вона вже не раз десь бачила. В кiно.
– Кович… Уся ця отара iдiотiв. Усе однакове, й вони кричать те, що кричить сусiд… А я, дiвчинко, – вiн раптом нахилився вперед, свердлячи Паулу очима, – а я нiколи в життi нiкому гузно не лизав. Так i запиши.
Запишу, похмуро подумала Паула.
Стесь докурив. Задумливо кинув недопалок у залiзну урну, не влучив, скептично стис губи:
– Кович… Лайно твiй Кович. Падлюка й провокатор. У нас таких люблять…
Вiн раптом узяв Паулу за гудзик. Замисленим довiрливим жестом:
– Ти, дiвчинко, бережи честь змолоду. Ти, бачу, така гарна… Повнiсiнько iдiотiв, тiльки й думають… А ти пам'ятай! – вiн випустив Паулин гудзик, щоб повчально пiдняти пальця.
Паула похмуро кивнула.
Пiсля обiду Розганяй вилаяв ii за старi фiльми, якi вона мала привезти з фiльмотеки й не привезла. Фiльмотека була за два квартали вiд студii – Паула пiшла пiшки, i буйний переможний травень усiма силами атакував тугу, що гнiздилася в ii душi. Атакував i домiгся певного успiху – побачивши в дзеркалi вiтрини свое кисле блiде, похнюплено зморщене лице, Паула засоромилася й скоренько зобразила усмiшку. Пам'ять м'язiв – а ii обличчя добре пам'ятало, як усмiхатися, – визволила в душi резерви оптимiзму; переступаючи порiг фiльмотеки, Паула вже наспiвувала. Бо довгий смуток стомлюе. Бо сьогоднi вночi ii чекае спокiйний сон без сновидiнь, i завтра, i пiслязавтра, а потрапивши, зрештою, в Печеру, вона бiльше нiколи в життi не зустрiне саага.
Жодного.
За законом статистики.
І вона розсмiялася, i так, з милою усмiшкою, вислухала повiдомлення бабусi-фiльмотекарки, що замовлених фрагментiв немае i ще довго не буде. Бабусi було нiяково, вона раз у раз знизувала похилими плечима:
– Якийсь дурень в апаратнiй пиво розгатив, лiтрову пляшку… А вони пива нанюхалися – й показилися. Щурi. Видно, нализалися, все пожерли, ну геть усе поперегризали, нiщо не працюе, свiтла нема, приiдуть монтери – пiдлогу здиратимуть… Щурi, вони вiд пива подурiли. Ранiше дротiв не гризли, а тепер отаке… Отож, дiвчинко, не буде замовлень, з тиждень iще не буде, тут зранку такий тупiт з-пiд пiдлоги чувся – страшне…
Усмiшка на Паулиному обличчi помалу зiв'яла. Подякувавши бабусi-фiльмотекарцi – цiкаво, за що, за добру звiстку?! – вона побрела назад i, побачивши в дзеркальному склi шикарноi машини свое охоплене розпачем лице, навiть не спробувала розгладити зморшку на лобi. Та ну, яка рiзниця…
Розганяй довго мовчав. Як завжди бувае в таких випадках, утраченi фрагменти старих фiльмiв щосекунди набували в його очах дедалi бiльшоi цiнностi – зараз вiн повiрить, що без них завтрашня передача взагалi неможлива.
– Ну, ви даете… – тихо сказав вiн нарештi.
Паула уривчасто зiтхнула. «Ви даете» – наче то вона поперегризала дроти у фiльмотецi!..
– Усе, за що ви беретеся, Нiмробець, – з тугою в голосi повiдомив Розганяй, – усе, за що ви беретеся… То дощ пiде, то автобуса нема, тепер от щурi…
– Я iх не запрошувала, – сказала Паула щиро.
Дуже скоро виявилося, що iлюстрований журнал «Сюжети» не мае звички друкувати на першiй сторiнцi змiст. Хочеш щось знайти – будь ласкава, гортай сторiнки.
Паула гортала.
