скачать книгу бесплатно
Пiдшивки були тугi й важкi; «Сюжети» виходили щотижня, товстi, лаковi, форматом як невеликий рекламний щит. Паула раз у раз збивалася, розглядаючи шикарнi iлюстрацii, занурювалася в читання, вивчала добiрки про новомодний рух творчого туризму, про конкурс методичних програм для немовлят з несформованим «етичним кiстяком», i про останнi голоснi фiльми, i про новi розробки у ветеринарii, i про «культуру свят у складних клiматичних умовах», про нiчнi клуби, аукцiони акварiумних черепашок, про новiтнi космiчнi проекти, мистецтво влаштовувати рукотворнi гроти та про вечiрки за участi рок-зiрок. Через двi години, очманiвши вiд iнформацii, з важкою головою й затуманеними очима, вона наткнулася нарештi на статтю про Рамана Ковича.
Художнiй керiвник Психологiчноi драми сидiв у пiщаного кольору крiслi, Паула довго й утомлено дивилася в його жовчне, негарне й непривабливе лице. Вона аж бачила, як журналiст, беручи iнтерв'ю, звиваеться в пошуках слабкого мiсця чи пiкантноi подробицi, проте всi його випади розбиваються об кам'яну, непохитну самовпевненiсть першого режисера столицi.
«Скажiть, а чому з театру звiльнився такий-то?» – «Я не лiкар i не можу надавати психiатричну допомогу». – «Газети писали про гучний скандал, коли така-то, вiдсторонена вами вiд роботи, намагалася накласти на себе руки…» – «Бiдолашна не догравала на сценi, зате в життi переграе кого завгодно. Якщо хтось хоче накласти на себе руки, але його рятують, – виходить, що це вистава…» – «Усi кажуть, що ваша остання прем'ера…» – «А ви ii бачили?» – «Н-не вдалося, квиткiв, знаете…» – «Квитки всi продано на мiсяць наперед, але ви все одно спершу подивiться, а потiм поговоримо…»
Паула зiтхнула й вирiшила далi не читати, а просто вiднести Розганяевi ксерокопiю.
До вечора – до закриття бiблiотеки – ii здобиччю стала добiрка в журналi «Театр», кiлька схожих статей у не схожих одна на одну газетах та ядучий допис у «Плiткарцi» – останню прем'еру Рамана Ковича було обкусано й обсипано отруйними кпинами. Героi, мовляв, пересуваються тiльки колами, як на iподромi, i говорять тiльки штампами, як у провiнцiйному музеi, а якщо героiня оголюе груди, то хоч би намалювали той бюст, кружечками обвели, щоб глядач, так би мовити, хоч подобизну побачив… А що герой згоряе вiд пристрастi – про це в програмцi треба писати, оскiльки позбавлений темпераменту, безбарвний, як мiль, артист такий-то, загнаний режисером в оболонку скаженого ритму, схожий на дитяче брязкальце – так само порожнiй i так само голосний…
Бiблiотекарка вже стояла над Паулою, мов караюча примара; Паула замовила ксерокопii, вiдгризла кусень булки, що завалялася в дипломатi, та й побрела додому.
У дитинствi iй трапилося побачити одну з раннiх вистав Ковича, тодi ще чергового режисера якогось дрiбного театрика; «Дiвчинка й ворони» – прем'ера стала вибухом, i навiть через рiк квитки все ще неможливо було купити – по них простоювали ночами. Чотирнадцятилiтня Паула пiд ревним наглядом старшоi сестри Стефани потрапила на виставу випадково, на «зайвий квиточок», i потiм цiлий мiсяць перебувала пiд враженням, в ейфорii. І потiм дивилася знову, й знову, й знову, бо вистава йшла, напевне, рокiв десять…
Десять рокiв Кович сидiв на своему тронi – невiдступно. Тобто вiн, зрозумiло, мандрував по мiстах i селах, приходив у Драму головним режисером i йшов знову, зникав на рiк-два i знову повертався на гребенi скандалу, але трон найкращого режисера – i так вважала не одна тiльки Паула – бродив за ним, мов вiрний кiнь.
А потiм вiн остаточно осiв у театрi Психологiчноi драми, розiгнав половину тамтешнiх акторiв i набрав натомiсть своiх людей. Паула бачила кiлька вистав – критики захлиналися вiд захвату, маючи перед очима найзвичайнiсiнькi прiснi глевтяки. Паула зiтхнула.
Уся родина була в зборi; Влай, Стефанин чоловiк, грався з Митиком у настiльний хокей, i вiд його темпераментних кидкiв чорна шайба раз у раз вилiтала за бортик i котилася пiд диван, i Митик по-начальницькому вказував пальцем, i Влай слухняно лiз у запилюжене царство загублених речей, вовтузився там, залишивши на поверхнi самi тiльки худющi ноги в спортивних штанях, i повертався задоволений, зi здобиччю. Стефана смажила млинцi – дим стояв коромислом; Паула нiтрохи не хотiла iсти, але звичний сестрин натиск змусив ii насилу прожувати кiлька ложок гречаноi кашi.
– А ми про Ковича робимо передачу, – похвалилася вона просто для того, щоб не мовчати.
– Так? – здивувалася Стефана. – Ой як цiкаво…
І продовжувала перервану розповiдь про справи в iнститутi, про молоду спiвробiтницю, що мае колосальнi успiхи й приречена на велике майбутне в науцi, про свого бездарного, але працьовитого заступника, про великий конгрес, що вiдбудеться наступного мiсяця i на якому вона, Стефана, вестиме секцiю.
Очi Стефанинi по-рисячи горiли. Про роботу вона вмiла говорити годинами; Паула кивала й колупала ложкою остигаючу кашу.
Тим часом чоловiча гра вихлюпнула за межi iграшкового поля; озброiвшись вiниками, хокеiсти ганяли по квартирi тенiсний м'ячик. Паула добиралася до своеi кiмнати обережно, мов альпiнiст на лавинонебезпечнiй дiлянцi. У коридорi iй перепало м'ячиком по нозi – Митик захоплено загорлав; Паула щiльно зачинила за собою дверi, сiла на диван i поставила на колiна жовтогарячу коробку телефону.
«Вiн менi касет не дасть». – «Он як? То навiщо ж ти менi потрiбна?… Учися, люба, розмовляти з людьми, треба, щоб дав… Зателефонуй йому, похвали останню прем'еру, ну, що хочеш…»
Паула скривилася.
Власне, що тут страшного? Що важкого й сумного залишилося в життi, якщо саага бiльше не буде?… Подумаеш, якийсь зарозумiлий режисер. Велике дiло…
Гудки тривали так довго, що вона вже потяглася до важеля, i саме в цю мить на тому краю проводу почулося похмуре:
– Говорiть!
Паула розгубилася. Вона, власне, й подзвонила для того, щоб говорити, але не чекала такоi грубоi й наполегливоi спонуки.
– Говорiть, ну?…
– Добрий день, – пробелькотiла Паула нiжним голоском, одночасно грайливим i елейним. – Пан Кович?
– Ну, – з вiдразою пiдтвердила слухавка.
– Вас турбуе студiя художнiх програм, четвертий канал… Ми готуемо передачу про вашу тво…
– Ім'я режисера.
– Що? – запнулася Паула.
– Ім'я режисера передачi, не ти ж ii робиш, так?
За дверима пронизливо заверещав Митик. Паула заткнула вiльне вiд слухавки вухо.
– А… режисера? Пан Розганя… Пан Мирель, автор циклу про…
– Вiн що, сам не може подзвонити?
– А… Я асистент i хотiла б… касети…
– Потiм, – сухо кинула трубка. – Я зайнятий.
Короткi гудки.
«Знайди гарнi слова… Працюй. Хочеш зробити кар'еру – вчися…»
Паула зiтхнула.
Видно, кар'ери iй не зробити нiколи.
* * *
Царна брела, низько опустивши грацiозну головку, повернувши розтруби вух до землi.
Камiння вiдгукуеться перше. Камiння здригаеться вiд крокiв, i вiдзвуки iх, глухi й дзвiнкi, лунають на багато переходiв навкруги, i царна знае, що хвилину тому в кривому коридорi на два яруси вище жадiбний коричневий схруль роздер самицю тхоля. Роздер, угамувавши спрагу кровi, i тепер не знае, що робити з кiстлявим розтерзаним тiльцем – i так уже ситий…
Дихання. Царнi здавалося, що вона його чуе з усiх бокiв, – рiзними голосами дихав вогкий вiтер. У темрявi переходiв товстий, громiздкий барбак гнався за барбачихою – i наздогнав, i до любовного iгрища додалася неабияка частка жорстокостi. Барбаки хтивi; царна злякано смикнула вухами.
Їi вабила вода, проте шлях до рiчки перегороджував страх. Вона бродила в далеких порожнiх коридорах, ловила вухами зiтхання та згуки, однак – дедалi яснiше й чiткiше – усвiдомлювала, як наповзае, як сочиться з провалiв лихо.
Вона пiднялась на ярус вище. За три проходи обiгнула пару таких, як вона сама, царн на пашi, пiднялася знову, обережно обiйшла ситого схруля й знову нашорошила мушлi вух, намагаючись виокремити з хору безпечних звукiв ноту свого неспокою, – дарма. Нiщо не порушувало розмiреного життя Печери, i водночас тваринка з залисинкою на грудях дедалi частiше здригалася, прислухалася й озиралася.
Їi шукали.
Їi шукав напружений погляд, i величезнi нiздрi приплющеного чорного носа цiдили вiтерець Печери, по крихтi виловлюючи ii запах; царна, майже позбавлена нюху, iнтуiтивно вiдчувала, як розтiкаеться ii дух по коридорах i по ярусах, як вiн цiвкою збiгае вниз i пiднiмаеться нагору, повисае над кам'яною долiвкою, грузне в мохах…
Вона брела розгублена. Вiдчуття неправильностi, неможливостi навколишнього позбавляло ii сили.
Потiм родина маленьких тхолiв, що вовтузились у вологому закапелку, з жахом кинулася тiкати; це сталося на два яруси нижче, там, де щойно стояла й прислухалася царна з залисинкою i звiдки ii вивело, наростаючи, передчуття. Один з тхолiв потрапив на чиiсь зуби й наповнив печеру передсмертним вереском – iншi його родичi врятувалися, забившись у нори.
Царна стояла непорушно, мов статуя. Слух зараз був единою зброею, здатною ii захистити.
Застукотiли по камiнню ратички. Парочка закоханих царн мчала геть, наче рятуючись од певноi смертi, i незабаром стукiт ратиць завмер удалинi – навiть згуки згасли, з'iденi мохом та вiдстанню.
Потiм метнулися, з тупотом розбiглись, недопарувавшись, барбаки.
Царна стояла, i ш здавалося, що все живе в Печерi тремтить, розбiгаеться, ховаеться, з жахом звiльняе дорогу смертi, що суне по коридорах.
Тупiт нiг, звуки квапливих крокiв; мiж царною i тим, що наближалося, дрiмав пiсля трапези ситий схруль.
Глухе ухкання. Гуркiт, струс стiн, жалiсний крик. Очевидно, схруль спросоння вирiшив вступити у двобiй, а второпавши, хто перед ним, не мав уже змоги вiдступити…
Царна затамувала нерiвне дихання. Розрядивши злiсть у сутичцi зi схрулем, переслiдувач зупиниться… Його iнстинкт на сьогоднi вдоволений, вiн не витрачатиме сили на виснажливе вперте переслiдування…
Вона помилилася.
Тепер ii вуха ловили вже вiдлуння крокiв. Ледь чутний трiск зеленоi пiдстилки – бо по висхлому моху неможливо пересуватися безшумно…
Вона й досi стояла. Уже розумiючи необхiднiсть утечi, вже усвiдомлюючи безглуздiсть опору. У наближеннi того, хто ii шукав, була якась гнiтюча невiдворотнiсть. Неначе там, уперше, бiля води, було допущено помилку. І те, що не здiйснилося тодi, обов'язково вiдбудеться сьогоднi – зараз…
Ледь чутний звук виник наприкiнцi коридору – i тодi вона не витримала й побiгла.
І вiдразу зрозумiла, що переслiдувач побiг теж.
Усе повторювалося, але тепер вона не вiрила в порятунок.
Зливалися перед очима мерехтливi плями лишайникiв; звук ратиць, наполовину з'iдаючись тонким шаром моху, метався серед кам'яного громаддя, i аж в останню мить царна знаходила прохiд. Хвилина – й вона вирвалася в темний зал, заставлений колонами сталагмiтiв, метнулася в перший-лiпший коридор – i помилилася, бо там виявився глухий кут.
Спочатку голий камiнь, дзенькаючи пiд ратичками й надаючи свiтовi ясного об'емного звучання, порадував ii i вселив надiю, та вже за другим поворотом вона збагнула, що спереду нема нiчого. Що звук повертаеться, вiдбиваючись од нездоланноi перешкоди, що перед нею стiна. І вона хотiла розбитися об стiну з розгону – проте природна живучiсть не дозволила.
Коридор загинався догори; царна стояла в найвищiй його точцi, спиною до порослоi мохом перешкоди. Тут усе поросло мохом, тут було розкiшне пасовище, а в глибокiй розколинi, прихованiй пишним зелено-коричневим килимом, бiгла цiвка води. І якщо обережно розгребти мох ратичкою…
Царна дивилась у вiчi своiй смертi.
Сааг був великий навiть для iхньоi породи. У жертву втупилися жовтуватi, широко посадженi очi з величезними, байдужими до темряви зiницями. Другою парою очей здавалися роздутi нiздрi; на третю – i четверту – пару скидалися, волого поблискуючи, чорнi iкла. Переднi лапи саага, широкi, мов щiтки, приховували в собi по два набори втяжних пазурiв. Вигнутих ножiв, що вмiють протикати жертву наскрiзь. Чорна короткошерста шкiра щiльно облягала могутнi, бридко випнутi м'язи; сааг був на вершинi форми. Не молодий i не старий, ненаситний, фанатично впертий сааг, що врештi-решт досяг свого.
Царна важко дихала. Холодний вiтер Печери торкався прогалини на грудях, i iй здавалося, що крижанi пазурi вже добралися аж до серця.
Ледве чутно шелестiв пiд мохом струмок. Можливо, сааг унюхав воду, проте нiжного дзюркотiння вiн чути не мiг; круглi вуха-мушлi здригнулися, готовi похилитися.
Сааг рушив уперед. Безпораднiсть жертви додавала майбутньому вбивству своерiдного солодкуватого присмаку. Сааг iшов – радше, тiк назустрiч загнанiй царнi. Переливалися м'язи пiд лискучою чорною шкiрою.
Царна дивилась; у ту саму мить, коли ii смерть робила крок над невидимим струмком, в обдертих грудях приреченоi тваринки беззвучно вибухнуло бажання жити.
Вона стала дибки; рух скорiше жалюгiдний, нiж грiзний. Їi крихiтнi ратички не спроможнi завдати сааговi шкоди, а виводячи з-пiд кидка шию, вона тим самим пiдставила пiд кiстяний нiж свiй нiжний, з пiдпалинами, живiт.
Сааг це зрозумiв, однак у ту ж саму мить його м'язиста лапа, задня права, вже напружена перед стрибком лапа, втрапила у сховану вiд очей розколину.
Те, що вiдчували круглi вуха царни, виявилося для саага несподiванкою. Сп'янiлий од своеi влади, ошалiлий од смаку ще не пролитоi кровi, здивований поривом безпомiчноi жертви, вiн припустився помилки – не пов'язав у свiдомостi запах води та образ розколини, по якiй ця вода, здебiльшого, тече.
Хижак, що за все життя не зробив жодного хибного кроку, волею обставин став незграбний, мов барбак; лапа загрузла глибоко в розколинi, роздратований рев пiдхльоснув царну – стрибнувши з мiсця, вона пролетiла аж попiд самою кам'яною стелею, над головою ревучого звiра, над арсеналом iклiв та пазурiв, над неспроможною люттю, над криком про несправедливiсть та нечесну гру; вона мчала, нiчого не тямлячи й нiчого не вiдчуваючи, i тiльки iнстинктивно вишукувала серед камiння едино правильний, невидимий для ока вихiд.
* * *
Лора злякалася, почувши у слухавцi ii голос.
– Паула?! Що з тобою, я тебе навiть не впiзнала…
– Я занедужала, – сказала Паула хрипко. – Я… хвора.
Лора помовчала. Запитала обережно:
– Лiкаря викликала?
– Я сьогоднi вдома попрацюю, спитай у Розганяя… Можна, я сьогоднi вдома попрацюю. Я йому… iнтерв'ю розшифрую. Я захворiла…
Лора зiтхнула:
– Я передзвоню…
І передзвонила через хвилину:
– Добре, один день маеш, але щоб усе iнтерв'ю, щоб на завтра, i щоб матерiали про Ковича… Щось вiд болю прийми, Пауло.
– Ага, – сказала Паула й поклала слухавку.
Стефана примусила ii помiряти температуру, хоч Паула й повторювала похмуро, що нiякоi температури в неi немае й бути не може. Стефана не заспокоiлася, поки сестринi заяви не було пiдтверджено показами термометра; досвiд численних Митикових хвороб привчив ii вiрити, що як немае температури, то про серйозну хворобу не йдеться.
– Пауло, ти сьогоднi вдома? Я тодi малого в садок не поведу – i дощ, i все одно вже спiзнилися… Добре?
Паулi було все одно.
Сидячи на широкому пiдвiконнi, вона байдуже дивилась, як Стефана – величезна бузкова парасолька – бiжить через мокрий двiр; пiд дощем бiлi плити дорiжки здавалися скляними. По шибцi скочувались краплини, Паулi здавалося, що весь великий свiт, у якому вона звикла почуватися мов удома, – що цей свiт пливе, стiкае, гойдаеться.
– Пауло! А ти отак не вмiеш!..
Задоволений Митик стояв обома ногами на двох великих термосах. Скориставшись тiтчиною розгубленiстю, вiн устиг продемонструвати, чого саме Паула не вмiе, – зiстрибнув з саморобних котурнiв, од чого зелений термос перекинувся й покотився, а червоний лунко трiснув розтрощеною колбою.
– Усе розкажу мамi, – повiдомила Паула байдуже. Митик засмiявся; Паула знов обернулася до вiкна.
Царна НЕ ПОВИННА три ночi пiдряд рятуватися вiд того самого саага. Тобто вона, звiсно, МОЖЕ тричi вiд нього врятуватися… Як не виключено, що соняшниковi зернята, висипавшись з торбинки, складуться на пiдлозi в графiчне зображення статуi Натхнення. Немае таких фiзичних законiв, щоб насiння не склалося в картину. Та чомусь нiколи не складаеться!..
Паула закусила губу. Виявляеться, вона все життя пiдсвiдомо цього боялася – у неi, напевно, психiчне вiдхилення. Вона справдi хвора, тiльки не так, як думае Лора, i геть не на ту хворобу, на яких знаеться озброена градусником Стефана…
– Пауло, а давай у хокей!..
Не обертаючись, вона хитнула головою; Митик загорлав так пронизливо, що у Паули запаморочилося в головi:
– Ну давай…
Закусивши губу, вона загатила в Митиковi ворота три шайби пiдряд; на четвертiй вражене самолюбство юного спортсмена викинуло фортель, Митик з люттю жбурнув шайбу пiд крiсло й пiшов сердитись на кухню. Паула полегшено зiтхнула й знову вилiзла на пiдвiконня.
У принципi, вона може подзвонити в анонiмну психiатричну службу. Хоч зараз. Втiм, краще, зрозумiло, з телефону-автомата… Вона пояснить, що i як, i попросить поради. Незручно й обтяжливо, та все ж краще, нiж… Зрештою, е ж якiсь стимулятори. Якi усувають сон. На день, на два… Скiльки людина може протриматися?… «Сон ii був глибокий, i смерть настала природно…»
Та нi, те, що витворяе цей сааг, – воно ж узагалi нi в якi ворота не лiзе!.. От кому треба звернутися до психiатра, якщо вiн, звiсно, не хоче, щоб його незабаром прибив, як скаженого, якийсь егер…
