скачать книгу бесплатно
Митик пiдозрiло довго мовчав. Паула вiдiгнала важкi думки, посидiла, прислухалася, потiм тихенько встала й пiшла на кухню.
Ще в коридорi до неi долинуло зосереджене Митикове бурмотiння:
– Поворот, поворот… Пряма дорiжка… Поворот… Куди, куди?! Це не за правилами… Отут поворот, поворот…
Паула зазирнула.
Посеред кухнi стояв рачки захоплений Митик; з розсипаних кiсточок домiно складено було подобу лабiринту, i юний натуралiст водив по ньому прутиком з вiника, причому Паула не одразу роздивилася, що головним персонажем гри став очманiлий, середнiх розмiрiв тарган.
– Митику, тьху! Митику, яка гидота, негайно помий руки!
– Я його руками не торкаюсь, – буркнув Митик, не вiдриваючись од гри.
– Ану не муч комаху!
– Я не мучу…
– Ти слухатимешся чи нi?!
Скориставшись хвилинною неуважнiстю маленького дослiдника, тарган вирвався з лабiринту й пiрнув у щiлину пiд мийку. Митик обурено залементував; Паула мовчки взяла його пiд пахви й потягла у ванну, Митик вирвався, ображений, схопив пригорщу кiсточок од домiно й жбурнув об стiну:
– Ти! Нащо! Чого ти менi заважаеш?! Ти менi заважаеш!!
Паула плюнула, розвернулася й пiшла; хотiла замкнутись у своiй кiмнатi, але поверх незастеленоi постелi грудкою валялася нiчна сорочка, i Паула здригнулася, наче iй показали труп. Так i не наважившись торкнутися до власноi постелi, вона взяла зi стола диктофон, папiр i ручку, вийшла у вiтальню, вмостилася в крiслi й почала розшифровувати якесь довге, нудне й безглузде iнтерв'ю.
«Як ви вважаете, чому жанр еротичноi прози так тяжко прокладае собi дорогу в сiльськiй мiсцевостi?» – «Бачите, те, що ми звикли називати еротичною прозою, це насправдi поглиблений егопсихологiчний шар…»
У потилицю Паулi вдарив крижаний струмiнь води; пiдскочивши, вона впустила диктофон. Митик, озброений водяним пiстолетом, негайно чкурнув у ванну й замкнувся зсередини.
Поглиблений егопсихологiчний шар.
Паула побродила по кiмнатi, бездумно поводила пальцем по запилюженому екрану телевiзора; дощ за вiкном ущух, засяяло сонце.
Митик просидiв у ваннiй пiвгодини, i причиною його посидючостi виявилася картина, яку вiн малював на великому дзеркалi Паулиною новою помадою. Паула вивчила телефонний довiдник, у якому номерiв анонiмноi психiатричноi допомоги виявилось аж дванадцять – на рiзнi випадки життя; по обiдi повернулася Стефана, Паула мовчки передала iй притихлого пошкодерника й вийшла надвiр, бгаючи в кишенi папiрець з переписаними телефонами.
Вона сподiвалася, що обраний нею для першого дзвiнка номер – «iнформацiйно-консультативна служба» – буде вимкнений чи зайнятий; слухавку взяли одразу ж, без гудка:
– Добрий день, – привiтався м'який жiночий голос.
– Добрий… – вiдгукнулася Паула автоматично.
– Ви подзвонили нам – ви потребуете допомоги? Паула ковтнула слину.
– Я вiдповiм на всi вашi питання. І повiрте – все, про що ви збираетеся запитати, цiлком природно i нiчого соромитись не треба.
Паула мовчала; стiнки телефонноi будки вiдгороджували ii вiд свiту звуконепроникним синюватим панциром. У будцi вона почувалася на диво надiйно. Надiйнiше, нiж удома.
– Я три ночi пiдряд… потрапляю… туди.
Пауза була така коротка, що, можна сказати, ii й не було; жiнка в слухавцi не перепитувала:
– Так, це рiдкiсний випадок. Здебiльшого ми потрапляемо в Печеру не частiше, нiж раз на тиждень, це оптимальний режим для нервовоi системи в спокiйному станi… Може, останнiм часом ваше життя рiзко змiнилося? Щось нове, сильнi емоцii, якi вимагають виходу?
Паула чесно задумалася. І думала майже хвилину. Щоденнi Розганяевi догани навряд чи можна вважати сильним подразником…
– Нi.
– Гм… Можливо, причина чисто фiзiологiчна. У пiдлiткiв це пов'язано з гормональною перебудовою, у молодих жiнок… Ви ж молода, судячи з голосу?
Паула напружилась. Їй здалося, що вона втрачае дещицю своеi анонiмностi.
– Вам нема чого тривожитись. Розслабтеся – тепер, iмовiрно, ви потрапите в Печеру не ранiше, нiж тижнiв через два…
– Це ще не все! – вигукнула Паула.
– Я слухаю, – голос у трубцi посерйознiшав.
– Я… тричi… усi цi три рази… на мене полював той самий…
– Не хвилюйтеся, – м'яко попросила жiнка в слухавцi. – На вас полював хижак?
– Сааг, – видихнула Паула.
Жiнка в слухавцi зрадила свое збентеження секундним мовчанням.
У Паули спiтнiли долонi. Їй дедалi дужче хотiлося кинути слухавку на важiль.
– Я вам спiвчуваю, – промовила нарештi жiнка. – Ви, очевидно, зазнали дуже сильного струсу…
– Але тричi! Тричi!!
– Не хвилюйтесь… Усе минуло.
– Ану ж вiн… знову?!
– Не хвилюйтеся. Вчетверте таке не повториться… Насамперед вам не слiд розглядати те, що з вами сталось, як щось цiлком неможливе. Такi випадки рiдко, та все ж бувають, це як народження сiамських близнюкiв, сумно, однак при нинiшньому рiвнi медицини аж нiяк не трагiчно… Зараз я вам дам номер телефону, яким ви при бажаннi можете скористатися, вам вiдповiсть консультант, що спецiалiзуеться саме на багаторазовiй небезпецi… Ви записуете?
– У мене немае ручки, – сказала Паула розгублено.
– Не страшно… Ви будь-якоi митi можете передзвонити по цьому телефону, i вам продиктують… Та насамперед – не хвилюйтеся. Знайте, що таке саме вже ставалося з десятками iнших людей. Переважна бiльшiсть iх прожила довге щасливе життя, але якщо у вас виникнуть новi страхи – ви завжди зможете зателефонувати…
– Якщо прокинуся, – пробурмотiла Паула глухо.
– Спробуйте прийняти легке заспокiйливе…
– Добре. Дякую.
Паула повiсила слухавку. По той бiк вулицi, коло входу в невеликий скверик, стояла й сяяла на сонцi чудова доглянута машина.
Паула блiдо всмiхнулася.
Вона дала зрозумiти незнайомiй жiнцi, що ii розради нiяк на Паулу не подiяли, – однак це була неправда.
Подiяли.
Подiяли аж так, що, повернувшись додому, вона насамперед подалась у свою кiмнату й ретельно, без усяких зайвих думок, застелила лiжко, яке досi так ii лякало.
* * *
– …таким чином вiдсоток результативноi агресii становить на сьогоднi три i вiсiм сотих вiдсотка. За минулi десять дiб виявлено дванадцятеро осiб, чия норма агресивноi поведiнки перевищувала встановлене число у два й бiльше разiв… Десятьох лiквiдовано. Двое перебувають пiд посиленим контролем; усi показники за минулу декаду перебувають у рамках норми i дозволяють охарактеризувати ситуацiю загалом як стабiльну.
Худорлявий жовтолиций чоловiчок нарештi пiдняв очi вiд блокнота. Його трикутне обличчя було навдивовижу схоже на емблему – емблему Робочоi глави, вшиту в лацкан його строгого пiджака. Обличчя як емблема – виразне й абсолютно непорушне.
Певний час тривала пауза. Люди, що зiбралися тут за круглим столом, чогось чекали. Проте нiхто не хотiв починати розмову перший.
– Дякую… – пробурмотiв нарештi дебелий бородань, чие крiсло здавалося вищим i вагомiшим за iншi. – А тепер… що ж. Тепер щодо антивiктимноi поведiнки. Щодо цього дикого випадку, про який ви згадали… Дикого, оскiльки максимальний зареестрований iндекс антивiктимностi… сто дев'яносто три, якщо не помиляюся?
– Не помиляетеся, – неголосно проказала едина за столом жiнка, повна, зi звичайною зовнiшнiстю домогосподарки. Погляди звернулися на неi, а вона продовжила перервану справу – шлiфування нiгтiв маленькою, з тьмяним поблиском, пилочкою.
Чоловiк з трикутним обличчям i емблемою на лацканi кашлянув, наче йому зненацька задерло в горлi:
– У нашому випадку – майже триста вiдсоткiв, пане координатор.
Бородань пiдняв брови:
– Тобто? Ви, сподiваюся, цiлком виключили випадковiсть, помилку, ненавмисне перекручування фактiв?
Чоловiк з трикутним обличчям дозволив собi скривджено стиснути губи:
– Робоча глава помиляеться нечасто, пане координатор.
– Слiдчий експеримент?
– Імовiрно, буде потреба. Проте… не найближчим часом. Спричинення психологiчних травм, не сумiсних з життям…
Люди за столом засовалися в крiслах, всiдаючись зручнiше, – так, наче у всiх одночасно затерпли ноги.
– Чи не було нестандартноi поведiнки з боку хижака? – продовжував допитуватись бородань. – Можливо, незавершена агресiя? Чи, навпаки, перевищення припустимого iндексу?
Його спiврозмовник ледь пiдняв пiдборiддя:
– І нам спадало на думку це питання. Спецiальне дослiдження пiдтвердило: хижак дiяв стандартно, в рамках своеi особистоi норми агресii. Вона в нього досить висока… Інша рiч, що саме в цьому випадку перевищення визначити складно – занадто нестандартна, е-е-е, ситуацiя. Але, треба сказати, ця людина сама пiшла на те, щоб дати iнформацiю… Про всяк випадок ми взяли ii пiд контроль.
– Дивовижна передбачливiсть, – неголосно зронила жiнка. І поклала пилочку на стiл.
– Охоронна глава чимось незадоволена? – поцiкавився чоловiк з емблемою.
Жiнка пiдвела погляд; на ii заплилому, позбавленому косметики лицi сидiли чiпкi, мов гаки, пильнi очi.
– Охоронна глава, – жiнка говорила недбало, з ii голосу можна було подумати, що вона розмовляе з подругою по телефону, – мае данi про витiк iнформацii… скажiмо так, про можливiсть такого витоку.
Якийсь час було тихо.
– То можливiсть витоку чи витiк? – повiльно перепитав бородань.
– Манiакальна пiдозрiливiсть, – сказав чоловiк з трикутним обличчям, погладжуючи свою емблему, – це необхiдна особливiсть охоронних структур… Факти?
Жiнка помовчала, пронизуючи його поглядом. Потiм обернулася до бороданя:
– Охоронна просить повноважень для роботи з цiею… несподiваною проблемою.
– У нас виникла не тiльки проблема, але й можливiсть, – неголосно сказав чоловiк, що сидiв навпроти.
У нього було вузьке, смагляве, ледь асиметричне лице, дуже яскравi, ясно-зеленi очi й низький, часом аж до глибоких басiв, голос. Говорячи, вiн не зводив очей з екранчика кишенькового комп'ютера – там змiнювалися мальовничi поеднання барв.
– Я знав, що Пiзнавальна зацiкавиться, – з напруженою усмiшкою проказав бородань.
– Так, пане координатор. Ми вже зацiкавились. Небувалий в iсторii випадок, небувало високi показники… Пiзнавальна просить повноважень для себе.
– Виняткових, – упiвголоса додав блiдий юнак, що сидiв поруч.
– Природно, – смаглявий пiдняв брови. – Природно, виняткових, Пiзнавальна здатна подбати i про спостереження, i про безпеку, i про…
– Охоронна висловлюе протест, – голос повноi жiнки зберiгав байдужiсть, проте очi блиснули так, що бородань у крiслi нервово моргнув. – Це гра з вогнем! Вiдомi всiм нам сили не втратять нагоди… А всяка iнформацiя, що якимось чином од нас витече, рано чи пiзно потрапить до них.
– Факти? – скривджено повторив чоловiк з трикутним обличчям, звертаючись чомусь до пилочки для нiгтiв. – Факти, докази, що пiдтверджують наявнiсть витоку? Чи буде, як того разу?
Смаглявий нарештi вiдiрвав своi зеленi очi вiд барвистих поеднань на екранi. Ледь усмiхнувся; подивився собi на руку, потiм на повну жiнку з очима, як сталевий гак.
– Порушення людських прав… суб'екта, – вiн загнув одного пальця на своiй смаглявiй руцi. – Спричинення травм, не сумiсних з психiчним здоров'ям… – другий палець. – Репресивнi заходи, що суперечать кодексовi Триглава… що ще новенького може запропонувати нам Охоронна?
– Вам не слiд говорити в такому тонi, Тодiне, – знехотя огризнулася жiнка. – Ви чудово розумiете, що вашi дослiдження теж не тее… Як ви, цiкаво, збираетесь працювати? Шлях до результату… до того результату, що вас цiкавить…
– Який нас усiх цiкавить, – холодно зауважив смаглявий.
Жiнка вишкiрилася, й цей вишкiр страшнувато контрастував з м'якими рисами домогосподарки.
– Добрий Лiкар використовував методи, що призводили до калiцтв, – нiби нiчого й не сталося продовжував смаглявий. – Ми сподiваемося… знайти iнший шлях.
Жiнка гмикнула, всiм своiм виглядом тавруючи спiврозмовника за неправду.
– Одне можу сказати напевно, – на обличчi смаглявого не здригнувся жоден м'яз, – двi Глави навколо об'екта не тупцюватимуть. Або Пiзнавальна, або ми втрачаемо свiй шанс.
Стало тихо. Чоловiк з емблемою Робочоi глави нарештi всiвся в крiслi й полегшено вiдкинувся на спинку – немовби все, що буде далi, його не стосувалося.
– Тодiне, – повiльно, нiби мiркуючи, запитав бородань, – ви справдi можете… одержати ТОЙ результат?
– Майже напевно, – пробурмотiв зеленоокий, дивлячись на свiтний екран.
