скачать книгу бесплатно
– Ви розумiете, що це означае?
– Розумiю краще за вас! – глибокий голос смаглявого прозвучав несподiвано рiзко. – Чудово розумiю, що… але якщо ми сховаемо голову в пiсок – ми програемо майже напевно! Метод Доброго Лiкаря спливе рано чи пiзно, а так ми могли б… грубо кажучи, знайти протиотруту. Дослiджувати механiзм… Донор з'являеться раз на сто рокiв! ТАКИЙ донор! Така можливiсть, а ви…
– Який темперамент, – жiнка криво посмiхнулася. – Розумiю, Тодiне, чого вашi пацiенти так вами захоплюються… А пацiентки особливо.
– Ви менi лестите, – вiдгукнувся смаглявий, миттю заспокоюючись. – Але як доказ, це ваше зауваження… небездоганне.
– Ми не зможемо забезпечити герметичнiсть iнформацii, – жiнка мiцно стисла губи, одразу ж утративши подiбнiсть з домогосподаркою. – Охоронна категорично проти.
– Це ii природний стан, – утомлено пробурмотiв зеленоокий.
– Не треба, Тодiне, – роздратовано зронив бородань. – Усi нервуються… Ваш проект справдi може спричинити руйнування особистостi донора?
Зеленоокий мовчав.
Люди за круглим столом чекали його вiдповiдi, але вiн мовчав, i вiдблиски барв з екрана робили його мовчання мальовничим, майже карнавальним.
Чоловiк з лицем, як емблема, складав бiлий аркуш паперу. Удвое, учетверо, увосьмеро, ушiстнадцятеро…
Жiнка з зовнiшнiстю домашньоi господарки тарабанила нiгтями по своiй пилочцi. На щоках ii палали червонi плями.
Блiдий юнак за плечем зеленоокого нервово сопiв.
Двое похмурих чоловiкiв, що сидiли праворуч i лiворуч вiд жiнки, похмурнiли дедалi бiльше.
По периметру великоi круглоi кiмнати йшла, опустивши хвоста, невелика сiра кiшка.
Ледь чутно гурчав кондицiонер.
– Починайте, Тодiне, – поволi мовив бородань. – Починайте, але… в разi застосування травматичних методiв вам будуть потрiбнi особливi санкцii. Звертайтеся в координатуру.
Жiнка рвучко пiдняла голову – бородань зупинив ii порухом руки. Сказав сухо, нi до кого зокрема не звертаючись:
– Повноваження за фактом антивiктимноi поведiнки передаються Пiзнавальнiй главi i пановi Тритану Тодiну особисто. Пiзнавальна глава повинна особливо дбати про збереження iнформацii i по змозi щадити людськi права суб'екта… Усе, панове. До появи додаткових обставин питання цiлком вирiшено.
Чоловiк iз зеленими очима вiдкинувся на спинку крiсла. Якщо вiн i був задоволений – зовнi це не проявилося нiяк.
Роздiл другий
Розганяй пробiг очима по оберемку ксерокопiй, довго вивчав ядучий допис у «Плiткарцi», нарештi, гмикнувши, пiдняв очi на Паулу:
– Мало.
– Скiльки було, – Паула прекрасно знала, що цим «мало» вiдгук про ii роботу не обмежиться.
– Довго запрягаеш, Нiмробець. По верхах хапаеш… Касети вiд Ковича вже мають лежати отут! – i Розганяй пальцем вказав мiсце для касет на своему захаращеному столi.
Паула зiтхнула:
– Вiн хоче особисто з режисером…
– Та менi начхати, що вiн хоче! Це твоя робота, ясно? Не в «скляночцi» каву пити цiлими днями i не з операторами женихатися, а розкрити рота, домовитися з Ковичем i принести менi касети!..
Паула спалахнула. Докiр був напрочуд несправедливий.
Сьогоднi вранцi вона справдi випила в «скляночцi» двi чашечки кави, але тiльки тому, що в неi злипалися очi! Тiльки тому, що вона до ранку боялася лягти в лiжко й заснула на свiтанку, в крiслi, за розшифровкою якогось дурного iнтерв'ю! І проспала – о щастя, глибоко й без сновидiнь – усього двi години чистого часу! Та Розганяй про це нiчого не знае, а цiлком безпiдставно лае за каву i за операторiв, бо в «скляночцi» Паула зустрiла Саву з чотирнадцятого каналу, а Сава ii навiть НЕ ВПІЗНАВ!..
Либонь, змiна виразу ii обличчя пiдказала Розганяевi, що цього разу вiн перегнув. Принаймнi iншi образливi слова, заготовленi ним для нехлюйки Нiмробець, так i залишилися невисловленi. Якийсь час Розганяй сопiв, скептично дивлячись у вiкно, неначе звiряючи побачене з учорашнiм прогнозом погоди; потiм сказав на тон нижче:
– Пiвгодини тому я дзвонив Ковичу, i вiн погодився дати касети. Вирушай негайно; адресу вiзьмеш у Лори. Я буду вельми вдячний, якщо ти нiчого не наплутаеш i не загубиш. Іди.
Паула посопiла, дивлячись у Розганяевi глузливi очi; потiм потупилась i сумно кивнула.
У лiфтi ii раптом наздогнав голод; може, тому, що швидкiсна кабiна, несучись униз майже у вiльному падiннi, завжди якось дивно дiяла iй на шлунок. Утiм, Паула сьогоднi не снiдала, а пора була вже обiдня, а на першому поверсi широким колом розташувався десяток скляних кафе, тому вона знехтувала недавнiй Розганяiв докiр i зайшла в «Крило грифона», чия назва на всiх поверхах давно звучала як «Кiло батона».
Поспiхом жуючи бутерброд зi свiжою рожевою ковбасою, вона раз у раз злодiйкувато поглядала на всi боки – чи не з'явиться за скляними стiнами кафе-акварiума жовчне Розганяеве обличчя. За сусiднiми столиками жваво базiкали: у когось шеф схвалив до випуску серiю передач, хтось добув генiальний сценарiй, хтось вискочив уперед у рейтингу; потiм у «скляночку» ввiрвалася цiла юрба, вишукала серед iдцiв блiдого, туманно знайомого Паулi хлопчика й накинулася на нього з поздоровленнями – виявляеться, у хлопчика вийшла перша передача, i приятелi стали в чергу заради права потиснути йому руку.
Спостерiгаючи за чужим трiумфом, Паула вiдсьорбнула гарячого чаю, закашлялася й тому прогавила мить, коли малознайомий журналiст – здаеться, з вiддiлу проблемних програм – надумав сiсти за ii столик:
– Не заважатиму?
Паула мотнула головою. Бутерброда лишалося менше половини; навряд чи малознайомий журналiст устигне iй завадити. Вона зараз пiде.
– А я вас, здаеться, знаю… Паула. Ви в пана Миреля асистентом працюете, правда?
Паула здивувалася. У «скляночках» не було звичаю заводити душевнi знайомства – по-перше, на роботi, по-друге, на очах… По-трете… ну, не було такого звичаю та й годi. Принаймнi з Паулою тут не знайомився нiхто й нiколи.
Вона кивнула – невдоволено i водночас розгублено. Їi спiврозмовник, навпаки, запалився:
– А мене звати Дод Дарнець, програма «Заборонене питання», ви, мабуть, бачили…
Паула бачила. У «заборонникiв» був високий рейтинг, хоч передача анiтрохи не була розрахована на широку публiку; там не було нi ведучого-провокатора, нi почервонiлих зiрок, нi оплескiв радiсноi юрби роззяв – серйозний, навiть похмурий iмiдж, напружене словесне дiйство i справдi гострi, напрочуд смiливi теми.
Паула не любила «заборонникiв» – хоч кiлька разiв, коли Розганяй наполiг, дивилася й аналiзувала. І оцього Дарнця, хоч убий, не пам'ятала… Втiм, це природно, чорнороби-журналiсти потрапляють у кадр дуже рiдко.
Їi спiврозмовник з розумiнням усмiхнувся:
– Думаю, Пауло, ви не любите нашоi передачi.
Вона здригнулася:
– Чому ви так вирiшили?
Дарнець сьорбнув зi своеi чашечки:
– Бачите… занадто гострi теми – це все одно що занадто гострi приправи. Хтось любить… Комусь неприемно. І не можна ж усе життя харчуватися самим хроном…
Паула машинально жувала бутерброд.
– І це, Пауло, цiлком правильно з вашого боку… Є речi, про якi вголос, з екрана, не говорять. І навiть ми не говоримо – не потрiбно… Але вiд нашого мовчання цi, як я сказав, речi з життя не зникають, згоднi?
Рожева ковбаса раптом стала Паулi в горлi – така раптова й сильна була тривога. І Дарнець, зрозумiло, все помiтив; вiн розвiв руками, нiби демонструючи добрi намiри:
– Нi, Пауло, тобто так, ви правильно подумали, але в цьому немае нiчого дивного чи страшного… Я журналiст, проте друга моя робота – консультант у центрi психологiчноi реабiлiтацii…
Вона нарештi пересилила неслухняне горло й мужньо ковтнула напiвпережований кусень.
– Вам дико, що я говоритиму з вами про Печеру. Повiрте, справа варта того, щоб цю нiяковiсть перебороти…
– Яка справа? – вичавила Паула.
Дарнець зiтхнув. Усмiхнувся. З'еднав кiнчики розчепiрених пальцiв:
– З вами стався рiдкiсний випадок. Тричi пiдряд…
– Як ви знаете?!
Хтозна, який це вигляд мае збоку. Паула зробила все можливе, щоб зберегти незворушнiсть на лицi, i iй дуже допомогло усвiдомлення, що вона сидить серед маси людей. Що всi навколо тiльки на неi й дивляться…
Дарнець усмiхнувся:
– Не тривожтеся, Пауло. Це закон сприйняття – у людному мiсцi на нас нiхто не звертае уваги… Ваш шеф у себе в кабiнетi. Не переживайте.
– Як ви знаете про…
– Випадок такий нечуваний, що приховатися вiд нас вiн просто не мiг. Це… якесь феноменальне везiння. При тiм, що ваш… сааг доклав усiеi своеi чималоi сили, щоб це везiння урвати. Вiн, можете повiрити, сам вражений не менше, нiж ви…
– Вiрю, – процiдила Паула крiзь зуби. – Я, знаете, чомусь завжди надiялася, що телефони довiри – це саме телефони ДОВІРИ. Якби я знала, що пiсля единого випадкового, пiд настрiй, дзвiнка…
– Пауло, дорога… Ваш дзвiнок тут геть нi до чого. Якби центр психологiчноi реабiлiтацii не мав власного доступу до iнформацii Триглава… повiрте, силi-силеннiй наших спiввiтчизникiв було б дуже погано. Знаете, я за свою практику бачив стiльки людей, що потребували допомоги…
– Я не потребую допомоги, – сказала Паула рiзко. Втiм, у якусь мить в ii душi ворухнувся слабенький i теплий черв'ячок – а що, як узяти та й перекласти своi страхи на вузькi плечi Дода Дарнця…
– Я зустрiчав i нинi зустрiчаю безлiч людей, що потребують допомоги, – незворушно повторив ii спiврозмовник. – Зокрема, вашоi допомоги, Пауло.
Вона помовчала, здивовано розглядаючи недоiдений бутерброд.
– Я поясню… – ii спiврозмовник знову сьорбнув з чашечки. – Щодня тисячi людей несуть у Печеру своi комплекси й страхи – тягнуть це смiття в чистий i чесний свiт, де мiсце тiльки чеснiй боротьбi i первiсним iнстинктам. Щодня сотнi людей звертаються до телефонiв довiри, бо iм здаеться, що в Печерi щось не так, що iхня поведiнка виходить за звичнi рамки… Йдеться про манiякiв-садистiв, яким, на жаль, майже неможливо допомогти. Йдеться про природжених жертв, якi, на жаль, закiнчують свiй шлях ще замолоду… Йдеться про людей, котрi щодня почуваються так само, як почувалися ви, набираючи телефон довiри… Пам'ятаете?
Паула мимоволi зiщулилась.
– От-от… І наша з вами мета – пояснити цим людям, що нiчого жахливого з ними не вiдбуваеться. Що жертва, навiть загнана в кут, мае шанс на порятунок… О, я не сказав, що приблизно вiсiмдесят вiдсоткiв консультованих нами – неагресивнi за орiентацiею.
Паула мовчала.
Дарнець удруге ii приголомшив – якось так непомiтно вийшло, що зi смугастоi лiкарняноi пiжами Паула раптом переселилася в бiлий накрохмалений халат. Дарнець пив свiй чай i розмовляв не з пацiенткою, а з колегою i соратницею, чия порада мала для нього виняткову вагу.
– Пауло… Феномен, який ви продемонстрували, називаеться «яскраво виявлена антивiктимна поведiнка». Наш центр буде вдячний, якщо ви допоможете нам у роботi… Вiзьмете участь у деяких дослiдженнях, нiби як у соцiологiчних опитуваннях… Знаете, це дуже важко пояснити на пальцях, але я гарантую вам цiкаву роботу, товариство розумних привабливих людей… І цiлковиту конфiденцiйнiсть, Пауло. Розумiете?
Вона й далi мовчала, iй здавалося, що за скляними стiнами кафе минули довгi роки, що Розганяй постарiшав i вийшов на пенсiю, що касети Рамана Ковича розсипалися вiд часу, що будинок телецентру сто разiв перебудували, що Митик няньчить онукiв, а вона й досi горбиться над рожевим недоiдком ковбаси, i чоловiк, що сидить з нею за одним столиком, цiлковито заморочив iй голову i розм'якшив мозок.
– Можете зараз не вiдповiдати. Просто подумайте… Повторюсь – я розумiю, яка це делiкатна тема. Як ви серйозно до цього ставитеся… Але, можливо, саме з вашою допомогою буде зроблено вiдкриття… яке врятуе вiд божевiлля тисячi людей. Ви подумаете, Пауло?…
– Подумаю, – сказала вона майже полегшено.
Бо дивна розмова, здаеться, вичерпалася й дiйшла кiнця.
* * *
У лункому пiд'iздi з високою стелею пахло вологим пилом; бiля лiфта стояла величезна, на голову вища за Паулу, дiвуля в екстравагантному макiяжi – iй, очевидно, нiхто нiколи не казав, що темно-коричневих губ у здорових людей не бувае. Дiвиця змiряла Паулу холодним байдужим поглядом – так, нiби перед нею раптом виник у повiтрi якийсь неживий предмет; Паула, котра боялася жiнок-гадюк i соромилася цього свого страху, гордо пройшла повз неi – до сходiв.
Кович жив на четвертому поверсi. Сходинок, що вели до нього, виявилося зненацька багато, однак Паула не нарiкала – нехай дорога буде якнайдовша. Майбутня зустрiч ii анiтрохи не тiшила; якийсь час постоявши на просторому майданчику й провiвши очима лiфт, що понiс угору дiвицю з коричневими губами, Паула стала нарештi перед дерматиновими дверима, мiж iншим, обладнаними замком.
Паула не любила людей, що замикають дверi свого дому. Щоправда, серед ii знайомих таких не було.
Здивована режисерською примхою, Паула натисла на залiзну кнопку дзвiнка; ш не вiдчиняли довго, так довго, що вона стурбовано полiзла в портфель, щоб перевiрити адресу. Вона стояла, мов чапля, на однiй нозi, поклавши дипломат на колiно й риючись у його надрах, коли оббитi дерматином дверi розчинились i протяг умить пiдхопив безцiннi Паулинi аркушики i мальовничо розкидав iх по сходах.
Паула пiдняла розгублений погляд.
Чоловiк, що стояв у дверях, був iй багато разiв знайомий зi знiмкiв, прем'ер та презентацiй; чорний обтислий светр пiд горло i теж чорнi спортивнi штани робили його схожим на лiтнього мiма. Паула встигла подумати, що сорокалiтнiй Кович мае вигляд набагато старший за своi лiта i що чорний колiр йому не до лиця.
– Добрий день… Я Паула Нiмробець, студiя художнiх програм, четвертий канал, вiд пана Миреля, режисера, вiн домовля…
– Зрозумiло, – з огидою сказав чоловiк, стоячи у дверях.
– Вибачте, я зараз…
Прилаштувавши дипломат на килимок перед дверима, Паула кинулася хутко збирати свiй розвiяний скарб; Кович стояв непорушно, Паула скоса позирала на ворсистi кiмнатнi капцi, що вартовими застигли на порозi.
І в ту мить, коли останнiй клаптик паперу був уже в неi в руках, – саме в цю мить ii вперше штрикнуло незбагненне, неприемне передчуття.
Чорний ворс.
Огидно.
Затиснувши дипломат пiд пахвою, вона випросталася; Кович дивився прямо на неi, i на негарне його лице, здавалося, найшла чорна хмара.
«Учися, люба, розмовляти з людьми, – так не раз казав розумний Розганяй. – Похвали його останню прем'еру… Знайди гарнi слова…»
– Ви знаете, – почала вона вибачливим тоном, – ми… ну, ця передача… Вашу творчiсть треба… ну, я була глибоко вражена «Дiвчинкою й воронами», це була немислима, генiальна вистава…
Вона ледь затнулася на словi «генiальна». Хоч би не перестаратися зi славослiв'ям; кожну нормальну людину таке означення збентежило б. Кожну, але не Ковича – це просто його службовий обов'язок – вiрити у власну генiальнiсть…
– Менi тiльки касети, – Паула винувато всмiхнулася. – Менi тут зачекати?
Якщо вiн i збирався тримати ii на порозi, то тепер передумав. Розтанув од ii незграбних похвал?… Та хай там як, але холодний Ковичiв погляд помалу уважнiшав; нарештi вiн знизав плечима i вiдступив у глибину передпокою:
– Заходьте…
