скачать книгу бесплатно
Вона зайшла.
Передпокiй, як виявилось, був надзвичайно великий i феноменально захаращений; стiни, обвiшанi вперемiш плакатами, афiшами та календарями дворiчноi давнини, висока стеля, обклеена пожовклими шпалерами, i запилюжене взуття, що натовпом стояло навколо полички-пiдставки. Паула з подивом побачила тут зимовi хутрянi чоботи, кеди, кросiвки, босонiжки та рiзнобарвнi черевики – усi чоловiчi й усi одного розмiру. Все, чим користувався хазяiн минулi рiк-два.
Нерiшуче потоптавшись, Паула зробила рух, що мав означати бажання роззутися; Кович поморщився, й це означало, що знiмати туфлi не треба.
– Ви… як вас, до речi, звати?
– Паула.
– Отже, ти, Пауло, крiм «Дiвчинки…» нiчого бiльше не бачила?
– Бачила, – поспiшила пробурмотiти Паула, пробираючись за хазяiном серед полиць i стелажiв, серед мальовничого мотлоху – у вiтальню, величезну й несподiвано порожню.
З високих вiкон падали стовпи свiтла; на скрипучому паркетi лежав пил, i на журнальному столику, i на телевiзорi в кутку, i навiть на шкiряному диванi, здаеться, шарами лежало старе, як цей будинок, незаймане покривало пилюки. Пiд стiною стосами громадилися книжки, а на тлi дорогого, але теж запилюженого килима висiли поруч дерев'яна маска якогось демона з вишкiреними зубами i портрет самого Ковича, писаний олiею i, як здалося Паулi, досить бездарний.
– І що ж ти бачила? – недбало поцiкавився Кович.
– Усе… Усi вистави. Але, ви розумiете, «Дiвчинка й ворони», це було надзвичайно, це була найкраща ваша…
Паула затнулася.
Нiчого собi похвала. Так би прямо й сказала: «Ви поставили в життi одну виставу, все iнше – нiсенiтниця й пiна…»
І, прагнучи виправити жахливий промах, вона пробурмотiла, дивлячись у широку трiщину на паркетi:
– Я твiр у школi… про «Дiвчинку…». Я написала, що це про людину та ii страхи… Але менi трiйку, бо насправдi це про пошук мiсця в життi… А навiщо його шукати, воно в кожного й так е… Я хотiла…
Кович гмикнув. Змiряв Паулу очима – по спинi iй пробiгли мурашки, причому не гарячi, як вiд звичайного збентеження, а крижанi, наче вiд смертного жаху. Паула зiщулилась – iй удруге стало неприемно.
Кович зiтхнув, поморщився, глузливо скривив губи:
– Добре… З касет можу дати тiльки двi. Та й то хотiв би якнайскорiше одержати iх назад.
Паула знала, що треба вдячно кивнути й запевнити, та замiсть цього стояла посеред кiмнати непорушно й мовчки, наче обморожена.
Кович тим часом iшов до журнального столика; там, на запиленiй стiльницi, самотньо лежали двi вiдеокасети в яскравих коробках. Кович iшов довго, через усю велику кiмнату, i, як виявилося, ледь накульгував; час тягнувся й тягнувся, Паула стояла, дивилась i вiдчувала, як стигне в жилах кров.
Крок. Заноситься нога в чорному ворсистому капцi… Паула здригаеться. Наступний крок, ось вiн простягае руку до касет, ось обертаеться, ловить ii погляд, щось хоче сказати, але замiсть цього рiзко зводить брови:
– У мене що, дiрка на штанях?
Паула дивилася йому в лице.
Очi його сидiли так глибоко, що ледве можна було розрiзнити iхнiй колiр; через частку секунди вона зрозумiла, що очi в нього не коричневi, як iй здавалося, а блакитнi.
Чому iй здавалося, що очi в нього карi?!
Передчуття, що прокинулося на сходовому майданчику, якось незрозумiло росло й мiцнiло. З кожною секундою вона вiдчувала дедалi дужчий, просто-таки фiзiологiчний страх.
– Ось, – Кович говорив повiльно, не зводячи напружених очей з рiзко зблiдлого обличчя вiдвiдувачки. – Тут перша дiя «Блакитного Рогу», а тут «Залiзнi бiлки» повнiстю… Вам що, погано?
– Нi-i…
Кович постояв, простягаючи iй касети; вона не рушила з мiсця, i тодi вiн, насупившись, пiшов до неi сам.
І знову через усю кiмнату.
Паулi захотiлося вiдступити.
Паулi захотiлося втиснутися в стiну, а краще – кинутися навтьоки.
Геть з величезноi й запиленоi квартири, по сходах униз, униз, щоб гримiла луна квапливих крокiв…
…згук ратичок, що б'ють об камiння.
Вона судомно стиснула мокрi вiд поту долонi.
Кович зупинився, не доходячи трьох крокiв. Утупився в гостю запитальним поглядом; знову простяг злощаснi касети:
– На…
Паула не дивилась на його руку. Їй цiлком вистачало обличчя.
Розумне, загалом, тверде до жорстокостi, вольове жовтувате лице сорокалiтнього чоловiка, що вигляд мае на всi п'ятдесят…
Але звiдки цей непристойний жах?! Ще хвилина – i iй термiново знадобляться послуги певного санiтарного закладу…
– На, Пауло, бери…
Вiн рушив уперед – вона сахнулася.
І раптом побачила в його очах замiсть змiцнiлого вже роздратування – якесь незбагненне збентеження.
Вони стояли одне проти одного – блiда дiвчина з дипломатом пiд пахвою i чоловiк у чорному светрi, що простягав iй двi барвистi коробки; тепер його рука помiтно тремтiла. Паула чула стугiн кровi у вухах.
Чоловiк у домашнiх капцях нiчим не нагадував могутнього звiра, чия морда на двi третини складалася з iкластих щелеп.
І все ж таки вона тепер точно знала, ХТО стоiть перед нею на вiдстанi трьох крокiв.
Їi рука мимоволi потяглася до шиi. До того мiсця, де сходяться ключицi, де вiтер холодить неприкриту шкiру. Де зараз повинна бути залисинка.
Кович помiтив ii рух. І раптом сполотнiв сам – аж посинiв:
– Пауло…
Вона вiдступила на крок. Потiм iще.
– Пауло, – в його голосi промайнула безнадiя. – Касети вiзьми…
Вона схлипнула.
Стрiмголов, притискаючи дипломат до грудей, кинулася геть. Заплуталась у величезному коридорi, перекинула триногий табурет, ударилася в дверi – не замкнено; вилетiла на сходи, вхопила ротом повiтря, з тупотом скотилася вниз – i тiльки тодi, у напiвмороцi першого поверху, в оточеннi синiх поштових скриньок, примусила себе зупинитися.
Нiхто за нею не гнався. Не свистiло повiтря, яке розтинае стрiмким тiло, не ревiв хижак, упускаючи здобич…
Невже вчетверте?!
Вона поставила дипломат на пiдлогу й притулилася лицем до холодного залiза поштовоi скриньки номер шiсть.
Вона марить. Дод Дарнець, дивний журналiст, недарма придiлив iй стiльки уваги – i в денному свiтi, спокiйному й свiтлому, iй ввижаються примари Печери…
І вона уявила собi – не хотiла, але клята фантазiя вийшла з-пiд контролю – вона уявила собi, як вiдомий i шановний режисер Раман Кович вiдкидае вбiк нещаснi касети, одним стрибком наздоганяе жертву i встромляе жовтi, напевно нездоровi зуби в тремтливе горло непутящоi Паули Нiмробець.
* * *
Раман Кович не вирощував на балконi квiтiв, але й дерев'янi ящики, наповненi землею, викидати не спiшив. Зараз там зеленiла трава, цвiла самотня залiтна кульбаба та сiрими гiрками лежав попiл, що залишився од вiзиту приятелiв-курцiв.
Раман Кович вийшов тiльки для того, щоб ковтнути свiжого повiтря. Зараз йому дуже потрiбен був кисень; спершись на темнi вiд часу перила, вiн дивився, як по рудiй шапцi кульбаби повзе худа, якась понура бджола.
Балкон був кутовий; вiдразу двi вулицi, зеленi й тихi, лежали пiд ногами Рамана Ковича. Чудовий, престижний квартал, вулиця Кленiв та вулиця Надii; Раман укотре перевiв дух i важко опустився на низенький дерев'яний ослiн.
Вигнутi прути балкона огортали сидячу людину подобою клiтки; пiд дахом будинку навпроти билися за житлоплощу ластiвки. Раман зчепив пальцi.
Подiя, що сталася з ним три хвилини тому, була абсолютно неможлива й тому особливо лякала. Вiн ПОБАЧИВ.
Байдуже, яка була з себе та дiвчина… як ii звали? Паула… Байдуже, бо дiвчина Паула була вдягнена так само, як сотнi iнших дiвчат, – якiсь джинси, щось коротке й обтисле, чи, навпаки, вiльне, балахонисте, чи те й те одразу… Раман давно не звертав уваги на таких звичайних, одна на одну схожих дiвчат. Обличчя, яке годi запам'ятати… Зате вiн чудово пам'ятав, яка була царна з залисинкою на грудях. Ох, вiн запам'ятав ту царну, вiн думав про неi вдень, вiн сподiвався зустрiти ii вночi, тонкi танцюючi нiжки, дзвiнкi ратички, вуха-локатори, живiт з пiдпалинами i вiдчайдушнi очi кольору мiцного чаю…
Раман здригнувся, притисся лобом до залiзних прутiв. Чи е рiзниця, яка з себе дiвчина Паула… якщо з ii очей глянули на нього зацькованi очi його невпольованоi здобичi?!
Якийсь внутрiшнiй сторож поспiшив йому повiдомити, що вiн упираеться в непристойне. Мить – i вiн почне думати про заборонене… Раман усмiхнувся. Вiн режисер, i тому його фантазiя вмiе просочуватися крiзь будь-якi табу.
Якби позавчора вночi вiн здiйснив те, чого так бажав, то дiвчина Паула нiколи б не прийшла до нього по касети.
Якби вiн дотягся до горла, позбавленого вовни… А вiн же нестерпно цього хотiв. З тiеi самоi хвилини, коли захоплена коло водопою жертва вiдмовилась гинути. Коли вiн промахнувся, а вiн не промахувався нiколи!..
Цей ii жест. Як вона потяглася рукою до залисинки – це було так само красномовно, якби вона просто крикнула йому у вiчi: «Я царна, царна, царна!!»
Раман труснув головою. Подii в Печерi завжди пам'яталися йому туманно, уривками, проте лють i роздратування тiеi ночi йому не забути нiколи. Неначе вiн… так, це буде правильне порiвняння. Наче його кликала до себе прекрасна оголена жiнка, а коли вiн, розпалений, почув ii заклики – спокусниця втекла, граючись i глузуючи…
Проте яка незначна була ймовiрнiсть iхньоi сьогоднiшньоi зустрiчi!..
Хоча…
Тисячi людей щодня зустрiчаються на роботi, в транспортi, у театрi… Сьогоднi вiн розiгнав у Печерi зграю тхолiв, а завтра привiтаеться за руку з людиною, яку трохи не…
Імовiрнiсть зустрiчi завжди е.
Немае змоги ВПІЗНАТИ одне одного. У Печерi немае людей – е царни й сааги, барбаки та тхолi, iнша живнiсть, а якщо припустити, що три ночi пiдряд не сааг ганявся за царною, а Раман Кович ганявся за Паулою… чи як там ii… Еге ж, таке припущення добряче похитне основи свiтобудови. Хоча, з другого боку, Раман Кович не несе нiякоi вiдповiдальностi за поведiнку дикого саага…
З пiд'iзду на вулицю Кленiв вислизнула дiвчина з дипломатом пiд пахвою. Навiть згори, з балкона, добре було видно й розпатлане волосся, i дивно згорбленi плечi, i непевнiсть, сум'яття в кожному кроцi; грюкнули, зачиняючись, дверi пiд'iзду. Молода мама, що стояла з дитячим вiзком по той бiк перехрестя, здригнулася й обернулась; дiвчина нервово понишпорила рукою в кишенi курточки, впустила на тротуар темний цилiндрик помади, подивилася на нього незрячим поглядом i якось розгублено подалася геть.
Раман Кович перервав своi роздуми, щоб устати й перегнутися через перила.
Нi, вiн не збирався накладати на себе руки. Вiн просто хотiв уважнiше подивитись на Паулу Нiмробець.
Розминувшись з присадкуватою бабусею – та здивовано озирнулась iй услiд, – розпатлана дiвчина бiгцем рушила через вулицю Кленiв; Раман бачив, як молода мама поспiхом пiдняла складаний каптур вiзка – так, наче почався несподiваний дощ.
Непримiтна сiра машина, що стояла за рогом, на вулицi Надii, раптом рiзко рвонула вперед – спортивнi моделi здатнi розвивати швидкiсть миттево, як гепарди.
Невiдомо чому, але Раман Кович мертвою хваткою вп'явся в перила.
Машина вистрибнула з-за рогу в ту мить, як Паула Нiмробець була вже на пiвдорозi до протилежного тротуару; Раман Кович умiв вiдчувати траекторii рухомих предметiв i виразно побачив точку, в якiй сiра машина й Паула конче мусили стрiтися. І навiть розкрив рота, щоб крикнути – крик, iмовiрно, пролунае через секунду пiсля зiткнення…
У цю саму мить непутяща асистентка Нiмробець лайнулася й дзвiнко ляснула себе по лобi. Розвернулася й бiгцем кинулася назад, туди, де самотньо лежав коло пiд'iзду темний тюбик недорогоi помади.
Сiра машина пролетiла мимо.
Рамановi здалося, що його стиснутi долонi здерев'янiли, ставши мов балконнi перила. Сiроi машини й слiду нема; Паула уважно оглянула кам'яний ганок, знайшла тюбик, витерла його об курточку й отак, з помадою в руцi, подалася геть.
Раман кинувся до виходу. Вмить перетнув квартиру, вискочив на сходи й збiг униз, ледь не гублячи по дорозi капцi.
Паула Нiмробець брела вдалечiнь по вулицi Кленiв. Брела, нiчого навколо не помiчаючи, а Раман Кович стояв бiля свого пiд'iзду й дивився iй услiд.
* * *
Сьогоднi ввечерi були його улюбленi «Залiзнi бiлки».
Вiн прийшов у театр за двi години до початку вистави; вiн перебував у тому найважчому станi духу, коли скрiзь – а особливо за спиною – йому ввижалися кривi погляди. Вiн зайшов у театр – i театр наче обiмлiв.
Вахтерова усмiшка здалась йому нещирою й надмiру влесливою: вiн погасив ii якоюсь дрiбною причiпкою. Завпост метнувся з його дороги – тодi вiн не полiнувався пройти на сцену i власноручно перевiрити декорацiю. Знайшов ваду, вилив роздратування, трохи заспокоiвся; прийшов до себе в кабiнет, замкнувся, розчинив вiкно, сiв на широке пiдвiконня.
Весняна вулиця роiлася, галасувала й цокала каблуками. На клумбi навпроти вогнем горiли тюльпани; день готувався стати вечором, весна готувалася стати лiтом. На лавi коло службового входу життерадiсно курили працiвники сцени, а прибиральниця меланхолiйно бродила навколо скляних дверей, пiдхоплюючи вiником рiзноманiтний весняний мотлох; потiм до робiтникiв приедналася молоденька дiвчинка-бiлетерка, що, як добре видно, мрiе стати актрисою, – i веселощi на лавi сягнули апогею.
Раман вiдчув потужне бажання зiйти вниз. Розiгнати хлопцiв по робочих мiсцях, а дiвчиськовi повiдомити, що актрисою вона не стане. Нiколи; що вона бездарна, що iй треба думати про геть iнший фах, вступати в технiкум чи в iнститут…
Вiн себе стримав. Трьома широкими колами пройшовся по кабiнету, сiв за стiл, пiдсунув до себе чистий аркуш паперу.
Пункт перший. Нiколи не слiд проводити паралелi мiж свiтом людей i свiтом Печери. Впольовуючи царну, вiн усього-на-всього вбивае слабшого звiра. У згодi зi своiм iнстинктом хижака i вiдповiдно до ii ролi жертви…
Вiн намалював на чистому аркушi жирну одиницю й обвiв ii бубликом.
Неприроднiсть. От що лякае. Те, що з ним сталося, – збочення. Одна ненормальнiсть за одною – спершу триразовий промах… Чи змiг би вiн упiзнати жертву, якби не упустив ii тричi? Нi. Чи могла б вона впiзнати його?… Поза сумнiвом, не могла б. З цiлком об'ективних причин.
Вiн домалював одиницi руки й ноги.
І нижче намалював чомусь дитячий возик. І ще один, iншоi модифiкацii. І ще.
Це тут, у театрi, вiн може дозволити собi ненормальнiсть. Мистецтву цiкавi збоченцi… Сааги повиннi бути НОРМАЛЬНІ. Як нормальнi всi звiрi. Іншi просто не доживають до зрiлостi…
