скачать книгу бесплатно
Минула недiля – Тритан не подзвонив; у понедiлок весна зiщулилась i почався дощ.
А разом з дощем почалися дивовижi.
Уранцi, вже у дверях, Стефана стягла з Паули ii улюблену легку курточку й всучила теплу – жовту, осiнню й смутну. Протестувати не було сенсу – будь-якi аргументи тiльки затягували заздалегiдь програну суперечку. Стефана особисто простежила, щоб проiзний i монети з кишень улюбленоi курточки перебралися в кишенi нелюбоi, – i аж тодi випустила Паулу, котра, зрозумiло, спiзнилася на роботу.
Розганяй не дорiкнув iй анi поглядом.
– Як? – спитала секретарка Лора, коли занурена у своi думки Паула повернулася в приймальню.
– З руки iсть, – повiдомила Паула i вийшла, лишивши секретарку в благоговiйному здивуваннi.
У фiльмотецi вже полагодили погризену пацюками систему, i бабуся-фiльмотекарка переписала для Паули замовлений матерiал; дощ за вiкном перiщив без упину. Знiмаючи з вiшалки жовту осiнню курточку, Паула оцiнила Стефанину передбачливiсть.
Руки ii звично пiрнули в кишенi; каблуки процокали по коридору – i нерiшуче спинилися.
Щось було не так.
Перша, найприроднiша, думка була – що куртка чужа. Дуже схожа на Паулину – вона взяла ii помилково, треба скорiше помiняти…
Але ii руки вже намацали в кишенях гаманець зi звичним брелоком, магнiтну картку для метро i зiм'яту кульку непотрiбних папiрцiв. Вона пiднесла iх до очей – точно, оце чек з магазину, це стара Лорина записка, це Митикiв паперовий кораблик…
Паула стояла посеред коридору, i вигляд у неi був, певно, дурнуватий.
Друга, найдивовижнiша, думка – що вона, Паула, зменшуеться. Якiсь лихi чари спричинили ii стрiмкий зворотний рiст, i незабаром вона стане завбiльшки як немовля… Саме тому ii стара, трохи тiсна куртка стала тепер величезною, побiльшала розмiрiв на три, саме тому вона висить на своiй власницi, як на городньому опудалi.
Паула повернулась до вiшалки. Переконалася, що iншоi жовтоi куртки на гачках немае; згадала Митиковi витiвки – i роздратовано вiдкинула цю думку. П'ятилiтне хлоп'я проникло в будинок телебачення, щоб мiстифiкувати неуважну тiтку…
Повз неi пройшло двое знайомих дiвчат з адмiнiстративного вiддiлу:
– Привiт, Пауло… Ти чого?
– Нiчого, – вiдгукнулася вона сухо. – Трамвая чекаю.
Дiвчата, мабуть, образились.
Добравшись до найбiльшого вiкна, вона розклала куртку на пiдвiконнi. На правому рукавi була запрана пляма – ще казна-коли Паула влiзла лiктем у тiстечко. Друга знизу кнопка трохи поiржавiла. Пiдкладку на кишенях було пiдшито коричневими нитками; з кожною новою деталлю, такою знайомою i такою красномовною, Паула дедалi бiльше торопiла.
Дощ за вiкном трохи вщух; рядами стояли яскравi машини з написом «Телебачення», i до однiеi з них прямував оператор Сава, а за ним асистент обережно тяг зачохлену камеру.
Паула оглянула себе. Джинси – ось вони, не побiльшали. Светр… туфлi, врештi-решт…
Вона пройшла в туалет i подивилася на себе в дзеркало. Про всяк випадок спробувала дотягтися до вимикача; усвiдомлення того, що вона принаймнi не малiе на зрiст, ii несподiвано заспокоiло. Дивна куртка повернулася на вiшалку – зрештою, до фiльмотеки два квартали, Паула добереться й так…
І вона поринула в буденну суету з дещо перебiльшеним завзяттям – якщо проблема нерозв'язна, то про неi краще забути. Паулине телевiзiйне життя звичайно переповнювали подii та емоцii, маленьку пригоду успiшно було витиснуто з думок i з пам'ятi, однак увечерi Паулi знадобилась неабияка мужнiсть, щоб пiдiйти до вiшалки.
Чого вона чекала вiд своеi куртки? Що та сплесне рукавами i скаже: «Ох, Пауло, чого ж ти так довго?…»
Куртка була на мiсцi. Цiлком колишня – звичайного Паулиного розмiру.
На другий день, рано-вранцi, задзвонив телефон; неуважна Паула не поспiшила до слухавки.
Поспiшив Митик.
Комунiкабельне дитя, чиi батьки поспiхом доiдали снiданок, а тiтка забарилась у своiй кiмнатi, – це дитя пiдскочило до телефону, i вже за мить Паула чула поважну розмову:
– Так! Здрастуйте! Немае! А, вона оженилась i переiхала… Ну, вийшла замiж, так… Па-па!
Паула кулею вилетiла з кiмнати; слухавка вже лежала на важелi, Митик задоволено посмiхався:
– А я дядька надурив! Я сказав, що ти оженилася на директорi цирку, i тепер у вас удома живе справжнiй слон!..
Не кажучи нi слова, Паула схопила паскудника за вухо.
На вереск вискочили з кухнi Стефана i Влай; ситуацiю з'ясовували недовго, зате голосно й бурхливо. Паула вирушила на роботу з пiдпухлими очима i розмазаною тушшю; на автобуснiй зупинцi бiля самоi будiвлi телецентру ii погукали:
– Дiвчино! Шановна дiвчино!
Здригнувшись – хоча з якого дива, власне, здригатися, – вона обернулася.
Хлопець був абсолютно незнайомий – рокiв двадцяти, привабливий, з голочки вдягнений, ретельно причесаний; в опущенiй руцi вiн тримав великий футляр вiд труби, i Паула механiчно подумала, що хлопець – студент консерваторii.
– Дiвчино мила, не хочете придбати змiю?
Паула не встигла й клiпнути, як хлопець розкрив футляр i витяг на свiтло невелику бридку змiйку з трикутною головою, роздвоеним язиком i липким гiпнотичним поглядом каламутних очей. Паула мимоволi вiдсахнулася.
– Чудова змiя, – сказав хлопець голосом бувалого торговця, який щодня реалiзуе по три десятки змiй. – Головне, дуже отруйна… Вiзьмiть у руки. За голову, бачите, отак!..
– Це гадюка? – запитала Паула вiдступаючи.
Хлопець щиро обурився:
– Що ви! Гадюку я не став би… Це дуже рiдкiсна, дорога змiя, окраса серпентарiю, одним укусом валить слона…
– У мене немае грошей, – сказала Паула, радiючи, що знайшла вiдмовку.
– Я вiддаю за безцiнь, – хлопець ясно, мило, геть по-хлоп'ячому всмiхнувся. – Буквально дуже дешево вiддаю. Подивiться, яка змiя!..
Змiiна морда опинилась коло самого Паулиного обличчя. І морда була прегидезна; змiя не просто могла завалити слона одним укусом – вона явно вже таке робила i прагнула зробити знову.
– Менi не треба, – вiдступаючи, Паула вперлася спиною в пластикову стiнку зупинки. – Менi не треба змii, я на роботу спiзнююсь…
Вона спробувала обiйти настирного юнака, однак той, усмiхаючись, загородив iй дорогу. Змiiне тiло, чорно-зелене, з огидним блиском, звисало з його кулака, наче живий пружний пояс.
– Дiвчино мила… Вам пощастило. Ви потiм лiктi кусатимете, це остання змiя з останньоi партii, це рiдкiсть, дуже дешево, ну вiзьмiть, потримайте в руках, вам потiм вiддавати не захочеться, тiльки вiзьмiть у руки!..
Пiдтверджуючи його слова, змiя почала звиватися активнiше й засичала.
Чого я й досi тут стою, подумала Паула безпорадно. Якийсь дурний розiграш… А може, купити? Буде Митиковi подарунок?…
Можливо, кровожерна думка вiдобразилася в неi на лицi – змiеторговець знову заусмiхався:
– У вас дома е акварiум? Немае? Пiдiйде велика каструля з кришкою… Берiть-берiть!..
Змiя ще раз моторошно зашипiла; Паула сховала руки за спину.
Чого вона стоiть i слухае цю маячню?! На роботу… Розганяй…
– Юначе, ця змiя продаеться?
Поруч з Паулою казна-звiдки взялася середнього вiку дама в крислатому капелюсi; очi ii горiли, наче вона сама не могла повiрити своему щастю:
– Дозвольте? Можна глянути?…
Юнак охоче подав ш змiю, а Паулу вже вiдтiсняв убiк лiтнiй чоловiк в окулярах, iз сивуватою лiкарською борiдкою:
– Це змiя? Вона продаеться?… Можна?
– Бачите, – докiрливо сказав Змiеносець Паулi. – А ви не хотiли… Вирiшуйте – ваше право першого покупця, але якщо ви скажете «нi»…
– Я готовий доплатити, – швидко сказав бородатий. Дама вже безстрашно вертiла змiю в руках.
Та вона ж iграшкова, подумала Паула з полегкiстю. Ох i хлопець, справжнiй клоун, вона ж механiчна, як вiн мене розiграв…
І, розсмiявшись, ухопила гадину за пружний хвiст.
Дотик живоi холодноi луски враз вибив ш з голови всi думки. І розумнi, й не дуже.
* * *
Чоловiк, потонулий у м'якому шкiряному крiслi, натиснув на «стоп». Повернувся до сiрого вiконця дисплея, де бiгли, пульсували два ламанi графiки – у правiй частинi чорний, у лiвiй – червоний. Чоловiк поклав руку на клавiатуру – графiки сумiстились; певний час вiн похмуро стежив за iхнiм танцем – видовище заворожувало, як полум'я. Як прибiй.
– Обмаль даних, – розчаровано сказав лаборант за його спиною.
– Вистачить, – зронив чоловiк у крiслi. Перемотав плiвку, знову натиснув на «Пуск».
«Чудова змiя. Головне, дуже отруйна… Вiзьмiть у руки. За голову, бачите, отак!» – «Це гадюка?» – «Що ви! Гадюку я не став би… Це дуже рiдкiсна, дорога змiя, окраса серпентарiю, одним укусом валить слона…» – «У мене немае грошей…»
Камера смикнулася, розгублене обличчя дiвчини ковзнуло вбiк – i знову повернулося в кадр. Спостерiгач бачив його в дрiбних деталях – рух вiй, рух зiниць, бачив, як на мить стислися пересохлi губи.
«Я вiддаю за безцiнь… Буквально дуже дешево вiддаю. Подивiться, яка змiя!..» – «Менi не треба… Менi не треба змii…»
– Невиразно працюеш, – зiтхнув спостерiгач, зупиняючи запис. – Прiсно.
Вiн пiдвiвся, замислено стяг iз себе бiлий короткий халат – пiд ним виявилася коричнева замшева сорочка.
Лаборант, молодий хлопець у франтуватому костюмi, образився:
– Берiть професiйних акторiв… А даних мало, бо сенсори пора вживляти…
– Повчи мене, – беззлобно вiдгукнувся чоловiк у замшi. Лаборант напружився й трохи вiдступив; його спiврозмовник пройшов до телефону.
– Алло… – На тому кiнцi дроту його усмiшки не бачили, та вся ii чарiвнiсть вiдбилась у голосi, низькому, мов рик. – Добрий день… Покличте, будь ласка, панну Нiмробець.
Розмова тривала хвилин п'ять, потiм лаборант пiшов, а чоловiк у замшi залишився. Зчепив пальцi, опустив на них тонке смагляве обличчя й утомлено перевiв дух.
(…За годину до свiтанку вiн вийшов нiби на полювання; вiн не вмiв i не любив полювати, але для вiддалених самотнiх прогулянок не було природнiшого й кращого приводу. Пiвнiчнi схили ненависних йому гiр покритi були подобою лiсу: жорсткою, колючою, скорiше коричневою, нiж зеленою; до умовного мiсця – вершини з бiлим каменем – було години три ходи.
Вiн нiкого не зустрiв.
На вершинi вiн сiв i роззирнувся – лiс не добирався сюди, бiлий камiнь здавався самотнiм бiльмом на лисiй головi велетня.
Мандрiвець дiстав з мисливськоi сумки вабик-iдентифiкатор – губку з iдким специфiчним запахом.
Ще година пiшла на чекання. Ненависне йому сонце пiдбиралося до зенiту, коли з глибини бiлястого неба з'явився сiрий криводзьобий птах з жовтогарячою капсулою на правiй нозi.
Вiн нагодував гiнця власним бутербродом. І тiльки потiм, закусивши губу, розкрив капсулу.
Знак був один, знак сиротливо чорнiв посеред великого бiлого аркуша, знак означав вiдмову, вiдхiд, майже втечу.
Власне, чогось такого вiн i сподiвався. У нього було лихе передчуття; або його роботою незадоволенi, або люди, якi послали криводзьобого птаха, точно знають те, про що вiн, мандрiвець, мае тiльки неясну пiдозру.
Люди, якi послали птаха, знають правду про смертельну небезпеку, яка йому загрожуе.
Вiн сидiв на вершинi пiд бiлим каменем, i палюче промiння полуденного сонця обливало його морозом. Певно, вiн зробив помилку, а яку, йому скажуть потiм…
Якщо вiн доживе.
Чи варто повертатися в село? Вiн би й не повертався, якби не знав достеменно, що без спорядження й припасiв йому нiзащо не перейти гiр. Не перейти долини, не добратись до хазяiв криводзьобого птаха.
А тому, коли власна його тiнь перестала ховатися пiд ногами й наважилася вiдповзти по камiнню трохи далi, тодi вiн устав i поспiшив униз.
…запах диму.
Недобрий запах. Не вiд багаття, не вiд домашнього вогнища – страшний запах палаючого людського житла.
Мандрiвець спинився всього на мить.
Чи був у нього вибiр?…
Власне кажучи, тепер це не мало значення. Бо вiн зрозумiв, чий саме дiм перетворюеться зараз на купу головешок.
Але збагнути, куди бiжать з усього села люди, i що це за гвалт на майданi, i що за лемент – щоб це збагнути, йому забракло мужностi.
Вiн уже тiкав.
Посерединi майдану, на вiльному вiд людей клаптику, безлiч рук пiднiмали й ставили на ребро величезний залiзний обруч. Усерединi обруча розтягнутий був за руки й за ноги голий чоловiк, iз живота в нього стирчало вiстря осi, але вiн ще був живий.
– …Коти! Ану! Коти! Звiдтiляк! Звiдтiляк! Печерна змiя!
