скачать книгу бесплатно
Колесо покотилося. Важко, волочачи за собою криваву стежку, пiдстрибуючи на брукiвцi, раз у раз ризикуючи перекинутись, та море рук устигало пiдхопити його, пiдштовхнути й випрямити.
Чоловiк на колесi вмирав. Можливо, смерть його затягнеться, i, коли колесо, прокотивши по вулицях, зiштовхнуть нарештi з кручi у прiрву – можливо, вiн устигне вiдчути полегшення…
Його схопили за рукав:
– …дiвчисько?
Вiн дивився, не розумiючи.
– Танкi, де дiвчина? Ми знайшли звiдтiляка, ми давно до нього приглядалися, де дiвчина, ти не бачив?
Вiн перевiв погляд з червоного збудженого обличчя перед собою на колесо, що його вже викочували з майдану.
Власне, що вiн мiг зробити ТЕПЕР?…
…Вони знайшли джерело. Maxi знайшла. Вона мала хист знаходити воду.
Дзвенiли цикади.
Увесь свiт складався з цикад. Увесь свiт замкнутий був у кiльце гiр – далеких, синiх, i близьких, червоно-жовтих, i бiлих, укритих пiском, який так гидко скрипить на зубах…
– …i я давно вже здогадалася. Майже одразу.
Вiн струснув головою, проганяючи зацiпенiння:
– Я прослухав… Про що ти здогадалася?
– Що це ти людина ЗВІДТІЛЯ. Вгадала?
Високо в небi – чи глибоко в небi? – чорною цяткою висiв хижий птах.
– То й що? – запитав вiн без емоцiй.
Maxi мовчала.
– Ну то й що? – перепитав вiн майже зухвало.
– А вони думали, – Maxi криво посмiхнулася, – що це мiй тато… звiдтiляк…
– Я не мiг урятувати твого батька, – сказав вiн, дивлячись у пiсок. – Не встиг. Не знав…
– Вони стратили звiдтiляка… – промовила Maxi, i плечi ii дивно пiднялися. – Вони думають… а насправдi…
– Та я ж не мiг урятувати!..
Обое замовкли.
В обох у недавньому минулому була нiч, коли колесо з розiп'ятою на ньому людиною зiрвалося з кручi. Коли по всiх вулицях дiловито шастали хлопцi i, зустрiвшись, питали один в одного: Maxi не бачив? Коли вже готове було iнше, маленьке колесо, коли вулицю, де димiли залишки будинку, прочiсували й обшукували сусiди, i потомилися, так нiкого й не знайшовши, i пiшли до свiтанку, а вiн стояв перед димними руiнами вже в розпачi, та все одно знав, що перебере згарище по дощечцi, по цеглинi, але або знайде дiвчинку, живу чи мертву, або точно знатиме, що ii тут немае… Коли, пiсля довгих i даремних зусиль, вiн скорiше угадав, нiж почув, ii присутнiсть, i дiстав iз залiзноi бочки бiля паркана ii обм'якле…
– А чого ти не кажеш, що врятував мене? – спитала Maxi, водячи сухою травинкою по крайчику нижньоi губи.
– Чому? – перепитав вiн тупо.
– Ну, ти мiг би сказати… виправдатися… що ти мене врятував… якщо так вийшло, що мали вбити тебе, а вбили тата…
– Чому я маю виправдовуватися?
…Важке тiло обертаеться навколо осi, що стирчить iз живота…
– А правда, – запитала Maxi, не пiднiмаючи голови, – що звiдтiлякiв посилають до нас, щоб вони труiли криницi?
– Хiба я отруiв хоч одну криницю? – запитав вiн утомлено.
– Я не знаю, – Maxi зiтхнула. – Навiщо вони, тi звiдтiляки, взагалi тодi потрiбнi?
– Краще поспимо, – вiн пiдмостив пiд голову драну торбу. – Зараз виспимося – вночi пiдемо…
– Уночi… – сказала Maxi злякано. – Тут, у горах… Уночi…
– Не бiйся, – сказав вiн невпевнено.
Пiсок на сонцi здавався вогненно-бiлим. Тiнь, у якiй ховалися мандрiвцi, здавалася чорною мов нiч.
– Ми все одно не дiйдемо, – сказала Maxi байдуже. – Тут пости… тут щiлини, гiрськi князiвства, облави на волоцюг, на чужинцiв i на звiдтiлякiв… Танкi, а правда, що ТАМ добре?
– Так, – сказав вiн не замислюючись. – Там дуже добре, Maxi. Там люди не вбивають людей…
– Чому ж ти прийшов СЮДИ?
Вiн не вiдповiв.
– Може, ти не хотiв сюди йти? – i далi випитувала дiвчинка. – Може, тебе послали?
– Хто ж мене мiг проти моеi волi послати?
Maxi здивувалася:
– Хiба нема кому?
Тiнь пересунулася; мандрiвець пiдтяг торбу на нове мiсце й знову лiг, простягши ноги.
– Танкi… Це твое справжне iм'я?
– Майже.
– А скiльки тобi рокiв, Танкi?
Вiн мовчав.
– Ну, вiсiмнадцять хоч е? – вона була дуже серйозна, неначе од вiдповiдi на це питання залежало щось важливе.
– Ми дiйдемо, – сказав вiн крiзь зуби.
Maxi зiтхнула – втомлено, по-дорослому.
Гримiли цикади. На схилi далекоi гори здiймала куряву ледь помiтна звiдси бричка; мандрiвець звiвся на лiктi. Придивився, примруживши очi.
– Вони не думали, що звiдтiляки бувають такi молодi, – сказала Maxi, вдивляючись удалечiнь. – Інакше б вони подумали на тебе… І не займали б мого тата.
Мандрiвець мовчав.)
* * *
Паула поверталася в сутiнках.
Ішла, низько похиливши голову, погойдуючи важким дипломатом; уже вкотре за кiлька днiв вона була якась спантеличена. Наче й чекала дзвiнка, а тепер i не рада, бо ii зустрiч з Тританом вiдбудеться не в ресторанчику «Нiч», а в ще одному кабiнетi з хромом i нiкелем, iз зуболiкарськими крiслами, сенсорами та iншим непотребом…
Туди-сюди лiтали рiзнобарвнi машини; Паула з подивом усвiдомила, що йде по найдальшiй од них траекторii – краем газону i тротуару. І шкiрою вiдчувае, коли хтось iз безтурботних водiiв перевищуе швидкiсть.
Дивно.
З тiеi самоi митi, коли Кович розповiв iй про якусь сiру машину, що нiбито жадала ii кровi… З тiеi самоi митi Паулу не покидало вiдчуття, що з неi постiйно знущаються.
Ось i тепер…
Вона здригнулась i вiдiрвала очi вiд асфальту.
Посеред тротуару стояли дверi в добротнiй рамi. Широко вiдчиненi, оббитi дерматином дверi; мiдна табличка так i проголошувала: «Вiдчинено». Паула сповiльнила крок.
Повз дверi ходили люди. Хтось здивовано спинявся, хтось ковзав байдужим поглядом, хтось узагалi не помiчав; якась бабуся перейшла на другий бiк вулицi, а двое хлопцiв-пiдлiткiв гордовито пройшлися крiзь дверi туди-сюди. Потiм розвага iм набридла; вони подалися геть i, очевидно, вiдразу забули про химери мiського дизайну.
Паула зупинилась.
Нiхто з перехожих не брав безглуздих дверей надто близько до серця; Паула почувалася нещасною вiдступницею. Нiби чиясь безневинна витiвка – ще одна ланка в тоскному ланцюзi дурнуватих збiгiв.
Можливо, в неi манiя величi, але вона чомусь упевнена, що саме заради неi, непутящоi Паули Нiмробець, стоять посеред тротуару цi добротнi дверi з табличкою «Вiдчинено». Стоять i лякають ii до смертi. Цiлком безневиннi дверi.
«Вiдчинено»…
Паула зцiпила зуби. Хотiла обiйти дверi, але передумала, злiсно пирхнула, пiдiйшла i захряснула оббите дерматином полотно – з грюком, як пiсля скандалу. От, виявляеться, як це – «грюкнути дверима»…
Здивовано озирнулися перехожi. Озирнулися, знизали плечима, подались у своiх справах.
* * *
Раман чудово розумiв наслiдки пiдписання наказу. І навiть бажав цього – бурi, скандалу. Нехай напишуть у газету. Нехай поскаржаться в Управлiння. Нехай хоч голодовку оголосять…
І спочатку подii так i розвивалися – до скандалу; чутка про звiльнення одразу п'ятьох акторiв пролетiла по театру, мов пожежа, i Кович не без утiхи спостерiгав за шаленою жестикуляцiею групи курцiв на лавi коло службового входу.
Потiм прийшла делегацiя – представники акторського цеху, всього четверо. Старiюча примадонна, що колись дружила з його колишньою дружиною. Молодий i перспективний хлопець – от дурний, навiщо вiн у це влiз?… Провiдний актор театру, що вiддавна мав з Раманом натягнутi стосунки, очолював опозицiю – якщо цю жалюгiдну жменьку невдоволених можна було назвати опозицiею… І ще один, сумлiнний служака других ролей i епiзодiв – Раман його в глибинi душi поважав. Можливо, тому, що той анiтрохи не боявся головрежа. Нiколи.
Усi вони прийшли й сiли на м'якiй лавочцi, як учнi; власне, для цього Раман i тримав лавочку. Примадонна нервувалася; молодий актор метав очима блискавки – через молодий вiк вiн плутав сцену з життям i тому сам собi здавався безкомпромiсним героем, борцем за справедливiсть; ще полякае, боронь боже, на знак протесту пiти з трупи…
Розмови не вийшло.
Тобто спершу все йшло наче в п'есi – провiдний актор довго й логiчно говорив про найкращi роки, що iх найкращi люди вiддали найкращому театровi i за це одержали вiд найкращого театру гiркого копняка; примадонна скорботно кивала, а хлопець сопiв i мовчки рвався в бiй. І вирвався, i його понесло, i вiн почав верзти нiсенiтницi, щедро присмаченi словами «зрада», «несправедливiсть», «сваволя»; Раман слухав, примружившись, i бачив, як округляються очi в iнших делегатiв – вони давно вже не радi були, що допустили у своi лави дурну молодь.
Хороший був хлопець, з жалем подумав Раман. Хороший би вирiс актор, майстерний, сильний…
– Що ви маете на увазi пiд «сваволею», Гришко?
Хлопець осiкся. Звiв брови:
– Якщо люди, якi все життя вiддали театру…
– Що ви маете на увазi пiд «сваволею»?
– Та вони були тут… тридцять рокiв тому!.. Сорок… Коли нi нас тут iще не було, нi…
Усе-таки й дуростi бувае межа; хлопець загнувся. Хоч, можливо, це актор на епiзодах штрикнув його чимось у спину…
– …нi мене, ви хочете сказати, Гришко? Не було нi вас, нi мене?
Хлопець мовчав, i решта трое теж мовчали. Мовчала, стиснувши губи, примадонна. Мовчав голова опозицii, провiдний актор театру, улюбленець публiки… Мовчав, хоч мiг би сказати!.. І навiть актор на виходах теж мовчав. Бо розумiв, що слова його марнi… І Раман раптом ясно зрозумiв, що скандалу не буде. Видихнувся скандал.
Та невже ж я таке чудовисько, подумав вiн байдуже. Та невже ж я всiх iх так залякав. Прямо культова фiгура якась – Раман Кович у жорсткому крiслi художнього керiвника…
– Не розумiю, що за трагедiя? – вiн вiдхилився на спинку. – Належна шана, безумовно, ми влаштуемо урочистi проводи…
– Похорон, – упiвголоса сказав актор на виходах.
Раман вирiшив не почути:
– …Тягар рокiв, заслужений вiдпочинок, пристойна пенсiя i на спочинку – гiдна пошана?
– Це забуття, – тихо сказала примадонна, i очi ii блиснули холодно й гнiвно. – Ви чудово розумiете. Крiм «пристойноi пенсii» е ж iще… Їх можна було б лишити на разових… на виходах… i люди почувалися б потрiбними. Але, як я розумiю, ми дарма сьогоднi прийшли…
– Недарма, – Раман зiтхнув. – Тепер я принаймнi маю уявлення про… Гришко, чи дозволить вам ваше сумлiння працювати в трупi, де пануе «сваволя», «несправедливiсть» i навiть «зрада»?
Зависла мовчанка. Хлопець набрав у груди повiтря:
– Я хотiв сказати…
– У згодi зi своiм сумлiнням ви, Гришко, повиннi негайно зажадати у мене звiльнення. І повiрте, я задовольню ваше прохання… Це все, добродii?
Вони й далi мовчали.
Хлопець усвiдомлював науку, примадонна лаяла себе за змарнований час, провiдний актор мiркував про власну долю, бо нинiшнього улюбленця публiка завтра забуде, критики осудять його за найменший огрiх, а головний режисер двiчi й тричi повторить перед телекамерою, що в його театрi головне не «зiрки», а ансамбль, атмосфера…
