скачать книгу бесплатно
Паула гiрко схлипнула:
– Ви ж мене нi про що не питали, пане Мирель…
Їй здалося, що цими словами вона вступила в мовчазну змову з Раманом Ковичем. Який наплiв Розганяевi казна-чого – навiщо? Щоб виручити ii, Паулу?… Царну?!
Змова саага й царни – проти злiсного телевiзiйного шефа… Паула всмiхнулася – крiзь сльози.
Розганяй помовчав. Роздратовано сьорбнув кави, поморщився, поставив чашку на наказ про Паулине звiльнення – так, що посерединi цiнного документа лишився коричневий слiд-обiдець.
– Отже так, Нiмробець… Вiн просив приiхати по матерiали пiсля вистави. Пiсля сьогоднiшньоi вистави, в театр, о десятiй вечора… Ти зрозумiла?…
Паула не зрозумiла нiчого, але треба було кивнути, й вона кивнула.
* * *
Сенсори, приклеенi стьожечками пластиру, заважали. Їх було повнiсiнько – на лобi й на шиi, на скронях i на зап'ястках, i навiть на потилицi; шкiра свербiла так, що несила було терпiти, та почухатись не було анi найменшоi змоги.
– Не рухайтеся, дослiджувана. Не ворушiться, бо буде спотворення на виходi…
Паула зцiпила зуби.
Пiсля обiду ii пiдстерiг у «скляночцi» Дод Дарнець – i, солодкий як мед, умовив «спробувати попрацювати». Роботи, за його словами, було щонайбiльше на годину, причому цiкава справа й симпатичнi люди не дадуть Паулi нудьгувати, а пiсля «тестування» спецiальна машина вiдвезе ii, куди вона скаже. Паула розвiсила вуха й, зiтхнувши, погодилась. Усе одно iй нiде було вбити час.
«Цiкава справа» виявилася зграею сенсорiв, що огидно липли до тiла, та нескiнченною серiею дурних питань. Скiльки це тривае? Двi години? Три? Перед початком «iспиту» Паулi запропонували зняти з руки годинник, i тепер вона бачила перед собою тiльки нудну стiну, обклеену корком, та схилену лису голову круглого чоловiчка в бiлому халатi – представника «симпатичних людей». Крiсло, неприемно схоже на зуболiкарське, давно натерло iй спину й намуляло зад.
– Жаби дуже бридкi, – лисий експериментатор бубонiв, не пiднiмаючи голови; на всi запитання Паула мала вiдповiдати тiльки «так» або «нi».
– Реагуйте швидше… Жаби дуже бридкi.
– Нi, – повiдомила Паула роздратовано.
– Червоний колiр викликае втому.
– Нi!..
– Я завжди без остраху беруся за ручку дверей.
– Т-так, – Паула затнулася.
Лисий чоловiчок залишався байдужим; руки його автоматично тарабанили по маленькiй клавiатурi.
– Я спокiйно ставлюся до страждань тварин.
– Нi!..
– Раз на тиждень у мене бувае запор…
– Нi!..
– Телеграфнi стовпи викликають думки про сексуальну агресiю…
– Нi!!
Експериментатор пiдвiв погляд – тьмяний, абсолютно вiдсторонений, наче в зуболiкарському крiслi перед ним сидить не жива розлючена дiвчина, а якась умовна гiпотетична iстота, цiлком байдужа i до жаб, i до червоного кольору, i до телеграфних стовпiв.
– Іде спотворення на прилади, – повiдомив експериментатор докiрливо й сумно. – Останню серiю доведеться повторити. Зосередьтеся: великi автомобiлi бажанiшi, нiж малi.
Паула мовчала.
Вона й сама не розумiла, чого й досi покiрно граеться в цю тяжку, нудну, неприемну гру. Чого й досi не сказала – годi? Спершу вона сподiвалася, що все це от-от закiнчиться, i тодi можна буде пiти тихенько, без конфлiкту, а на другий раз зi спокiйною совiстю вiдмовитися вiд «тестiв»…
Воiстину, ii здатнiсть влипати в неприемностi значно перевершуе всi iншi ii здiбностi. Розганяй це слушно зауважив…
– Дослiджувана, чого ви мовчите?
У тонi лисого експериментатора майнуло обурення. Наче Паула щось йому винна.
Вона опустила голову. Що простiше – дотерпiти до кiнця i вже бiльше нiколи сюди не приходити? Чи висловити… пояснити цьому чоловiчковi, що вона йому – не морська свинка?
– Я вам не морська… – почала вона й затнулася. Вона не любила грубiянити – просто роздратування вихлюпувалось за край.
– Великi автомобiлi бажанiшi, нiж малi, – повторив експериментатор категоричним тоном, вiдмiтаючи можливi заперечення.
Паула покусала губу:
– Нi.
Светр на ii спинi здавався суцiльною цупкою мочалкою. Хотiлося закричати й щосили гупнути кулаком по бильцю крiсла; експериментатор нудив i нудив, здавалося, вiд Паулиних мук вiн мае неабияку втiху:
– Дивлячись на лимон, я вiдчуваю приплив тепла.
– Нi…
– Я завжди читаю газетнi передовицi.
– Нi…
– Малi дiти надокучливi.
Паула згадала Митика.
– Знаете, – сказала вона з ненавистю. – На сьогоднi, мабуть, годi.
Лисий пiдняв брови:
– Дослiджувана…
– Я вам не дослiджувана! – гаркнула Паула, намагаючись видряпатися з обiймiв крiсла. Це виявилося несподiвано важко – руки затерпли, а мереживо делiкатних, як здавалося, проводiв виявилося чiпким, немов тенета, i Паула боялася зiпсувати светр. Лисий холодно спостерiгав за ii спробами, потiм зверхньо випнув пiдборiддя:
– Зважте, якщо ваша ласка, що це обладнання коштуе дорожче, нiж весь ваш телецентр… Я не розумiю вашого роздратування – погоджуючись на експеримент, ви брали на себе певнi нескладнi зобов'язання, хiба не так?
– Нескладнi? – Паула вiдчувала, як тремтить ii голос. – Вашi iдiотськi… нескладнi?!
– Вгамуйтесь, – у голосi лисого змiцнiла крига, – iнакше доведеться визнати, що тест на психiчну врiвноваженiсть дав украй негативний результат.
– Менi плювати!.. – якийсь дротик, зачепившись клемою, таки видер нитку з Паулиного рукава, i плетений вiзерунок провис величезною потворною петлею. Паула закусила губу, щоб не розплакатись. Вона сама винна, ii iдiотська нерiшучiсть – ЩО ii змусило сюди припхатися?!
– Припинiть iстерику, – сказав лисий з огидою. – Раз у життi вам випала нагода зробити щось корисне для людей…
Вiд образи Паулi навiть плакати перехотiлося. Куций експериментатор мав за нiщо ii роботу, i навiть самий факт ii, Паулиного, iснування; на його думку, едино кориснi для людей були тiльки вiн сам та ще пiддослiднi пацюки, запакованi в зуболiкарське крiсло…
Лисий витлумачив ii онiмiння як готовнiсть до роботи. Чи просто скористався хвилинною слабкiстю жертви – вибрався з-за свого пульта, пiдiйшов до Паули, по-хазяйському поправив зiрванi датчики:
– Спочатку ви справляли значно приемнiше враження. Заспокойтесь i спробуйте зрозумiти, що ваша примха – це тiльки ваша примха, – товстий шмат пластиру лiг iй на праве зап'ястя.
Паула вiдчула свою безпораднiсть. Як любила казати Стефана – «вантажать на того, хто спину пiдставляе». Стефана нiзащо б не дозволила втягти себе в якусь дурнувату iсторiю. А якби й дозволила, то зумiла б сказати «нi», та так, що й лисий експериментатор почув би…
Безшумно вiдчинилися дверi. Тобто Паула дверей не бачила, але вiдчула, як миттевий протяг прохолодно лизнув ноги. Лисий пiдняв голову й недоброзичливо втупився за Паулину спину.
– Щось ви довго, – сказав хтось невидимий, i голос у нього був низький, наче в океанського теплохода, та якщо теплохiд реве на все горло, то чоловiк говорив тихо, майже пошепки.
– Я хочу виконати роботу, – повчально вiдповiв лисий. – Виконати ii якнайкраще, а не побити рекорди швидкостi…
Дверi причинились, i Паула злякалася, що чоловiк з низьким голосом задовольнився вiдповiддю лисого й пiшов, залишивши все як е; та через секунду вона зрозумiла, що помилилась. Невидимий спiврозмовник лисого зачинив дверi, зоставшись у кiмнатi.
Лисий тим часом поважно пройшов до свого пульта, пiдняв на Паулу очi – i погляд його був украй неприязний:
– Продовжимо… Носiння темних окулярiв призводить до iмпотенцii в чоловiкiв.
Паулi раптом стало смiшно.
Може, тому, що лисий поставив свое дурне запитання з перебiльшеною серйознiстю, а може, тому, що в особi новоi, невидимоi людини вона враз вiдчула пiдтримку, але вона розсмiялась i насилу видушила крiзь смiх:
– Ну… це… залежить… у яких… чоловiкiв…
– Що тут смiшного?! – загорлав експериментатор, причому доволi грубо. – Якщо ваших розумових здiбностей вистачае тiльки на це, то постарайтеся свою дурiсть приховати!..
– Це зайве, – неголосно сказали в Паули за спиною. – Цiлком зайвi слова, Борк.
Вона нарештi побачила власника низького голос – широку спину пiд коричневою замшевою сорочкою. Чоловiк обiйшов ii крiсло й попрямував до пульта. Ставши за спиною в лисого – той ледве сягав йому до плеча, – пiдняв погляд на Паулу; обличчя в нього було ледь асиметричне, вузьке й смагляве, i несподiвано свiтлими здавалися очi – яскраво-зеленi, вони дивилися пильно й водночас неуважно. Паула навiть здивувалась, як цей погляд примудряеться поеднати непоеднуване. Аж зiщулилась.
– Некоректнi показники, – повiдомив незнайомець, вивчивши нарештi Паулу й ковзнувши поглядом по пульту.
Лисий набурмосився:
– Бо дуже важко з ТАКИМИ працювати!
– То полегшiть собi роботу, – сказала Паула з крiсла. – Я до вас у пiддослiднi не напрошувалася…
Незнайомець нагородив ii неуважним зеленим поглядом, а експериментатор почервонiв, i навiть лисина в нього стала бузкова.
– Закiнчуйте серiю, Борк, – сказав незнайомець начебто байдуже, але Паулi одразу ж стало ясно, що лисий Борк – його пiдлеглий. І що начальник Борком незадоволений.
Експериментатор, досi червоний, кинув на Паулу войовничий погляд:
– Носiння темних окулярiв призводить до iмпотенцii в чоловiкiв!
Паула зустрiлася з незнайомцем очима. Стисла губи, намагаючись утримати на обличчi серйозний вираз:
– Нi-i…
– Кiшки бiлоi мастi часто страждають на глухоту!
Паула завагалася, здивована питанням, – i тут незнайомець за спиною в лисого на мить заплющив очi.
– Так! – повiдомила Паула радiсно. Їй справдi було приемно – так, наче на важливому iспитi ш зненацька й спритно пiдказали.
– Вечiрнi сутiнки викликають тривогу!
– Нi! – гаркнула Паула, дивлячись на незнайомця.
– Використовувати жуйку неестетично!
– Так!
– Барвиста постiль краща за бiлу!
Паула знов завагалася – незнайомець легенько хитнув головою.
– Нi, – з гордiстю повiдомила вона лисому. – Нiтрохи.
– Серiю закiнчено, – нудним голосом оголосив експериментатор не Паулi i не смаглявому, а, скорiше, власнiй клавiатурi.
– Я вiльна? – життерадiсно поцiкавилась Паула.
Лисий Борк засопiв, причовпав до Паулиного крiсла й почав знiмати сенсори – Паула вiдразу ж засичала вiд болю, бо з першим же пластиром позбулася десятка волосинок на руцi, тонких i непомiтних, але цiлком, як виявилося, вiдчутних.
– Обережно… Краще я сама…
Задзвонив телефон; Борк покинув Паулу й поспiшив до апарата, якийсь час у тишi кiмнати чулося тiльки його незадоволене бурмотiння:
– Нi… Очевидно. Обробка даних… наперед сказати… то й призначте йому на сьому…
Паула з прикрiстю дивилася на потворну петлю, що звисала з рукава ii нового светра; тим часом незнайомець мовчки пiдiйшов i став знiмати з неi прищiпки та пластирi, швидко й спритно; вона була вражена, якi в нього теплi руки, й боялася, що вiн почуе вiд неi запах поту, – вона так змучилася в цьому крiслi, наче пiсля бiгу на довгу дистанцiю…
– Уставайте.
Вона вчепилася за простягнуту долоню; в першу мить ш запаморочилась голова, через секунду вона iз запiзненням зрозумiла, що пора в туалет.
