скачать книгу бесплатно
Вона подумала, що за цих обставин його тост звучить двозначно. Сьорбнула, як воду, раз, удруге i втрете – i на останньому ковтку поперхнулася, закашлялась, червонiючи й струшуючи сльози, що набiгли на очi.
– Скажи чесно, Пауло… – Кович помовчав, очiкуючи, поки вона вiдкашляеться. – Скажи чесно, чому тобi не подобаються «Залiзнi бiлки»?
Менi б твоi проблеми, втомлено подумала Паула.
– Чому ж не подобаються? Подобаються…
Кович зiтхнув:
– Добре… За що тобi подобалася «Дiвчинка…»?
Коньяк вiльно розливався всерединi Паули, зiгрiваючи й розслаблюючи, знiмаючи стрес; скiльки iх було, тих стресiв, за сьогоднiшнiй довгий день?!
– «Дiвчинка…» – вона поглядом пошукала, де сiсти, й опустилася на низьку м'яку лавочку. – Я ii дивилася разiв дванадцять… У першому складi – тричi, решту в другому…
Кович напружився:
– Чому?
– Тому, що та вистава була вiльнiша, – Паула дивилась у вiдкриту кватирку, туди, де горiли в прямокутнiй рамочцi двi гострi веснянi зiрки. – Як ланцюг… усi ланки вiльнi, а тримають мiцно. Чи так чи так його повертай, вiн залишиться ланцюгом… Не порветься… І приведе, куди треба… Залiзна палиця – теж непогано, але вона… некрасива… палиця та й годi. Вона не танцюе…
– А ланцюг танцюе?
Паула роззирнулась у пошуках свого дипломата. А, так, сьогоднi вона взяла сумку… Бо Митик…
Кович сидiв навпроти. На пiдлозi, схрестивши ноги, поставивши перед собою тарiлку з бутербродами, гублячи маслянi крихти в складки м'ятих штанiв:
– То «Дiвчинка й ворони» – це ланцюг? А «Залiзнi бiлки» всього-на-всього палиця? А ти знаеш, що «Бiлки» удесятеро розумнiшi… глибшi… досконалiшi? Що це не я придумав, це сотнi розумних людей…
– То й добре, – сказала Паула втомлено. Хвилиннi чари вiд алкоголю минули – вона втомилася, не було сили нi сперечатися, нi думати, нi боятися, ш дедалi дужче хотiлося спати.
– Каву питимеш? – запитав Кович пошепки.
Паула стрепенулася. Чашечка мiцноi кави була зараз единою силою, спроможною без втрат довести ii до дому.
– Пауло… знаеш, я весь час у шоцi. Вiдучора…
Кович стояв тепер над столом – нахилившись над увiмкненим у розетку кавником, нiби прагнучи допомогти йому власним теплом.
Вiн у шоцi, подумала Паула, витягаючи червону цукерку з купи зелених. Вiн у шоцi, чуете?… Вiн, здоровий iкластий сааг, у шоцi. А я нiчого – з Тританом ось познайомилася…
– Що ми можемо змiнити? – спитала вона меланхолiйно.
Кавник нарештi закипiв i забулькав; Кович звiдкись дiстав двi чашечки й бляшанку кави.
Скiльки я цiеi гидоти сьогоднi випила, подумала Паула з вiдразою. Цiлий день кава, кава, кава…
Кович знайшов у шафi одну чайну ложку. Порився в шухлядi стола i знайшов другу.
– Пауло… Скажи чесно – як це тобi вдаеться?
– Що? – запитала Паула пiсля паузи. Вона справдi не зрозумiла.
Кович побарабанив пальцями по столу:
– Тобi щастить? Так? Це просто везiння, удача, тобi щастить, так, Пауло?…
«Зразок яскраво виявленоi антивiктимноi поведiнки», – сухо сказав у Паулинiй головi чужий, туманно знайомий голос.
– Власне кажучи, – сказала вона, дивлячись у чашку, – менi переважно щастить, як потопельнику. То на масло сяду, то автобуса довго немае… А недавно пацюки дроти перегризли…
Кович знову сiв на пiдлогу – прямо перед Паулою:
– Ти розумiеш, ЩО сталося? Та, Пауло?…
Паула помовчала. Гмукнула й прогугнявила голосом противноi дикторки:
– «Сон ii був глибокий, i померла вона природною смертю!»
Воiстину, недовге спiлкування з Тританом пiшло iй на користь. Вона стала простiше ставитись до деяких понять.
Кович, утiм, з Тританом не спiлкувався; вiн смикнувся, як вiд удару:
– Ти не могла б…
– Вибачте, – сказала Паула, злякана власним цинiзмом. – Я не хотiла, чесно… Це… я теж, розумiете, трохи сама не своя…
– Ми з тобою обое ненормальнi, – сказав Кович з гiркотою.
Якийсь час вони думали кожне про свое, потiм Кович пiдняв голову:
– Пауло… А та машина, вчорашня – теж пощастило?…
Паула дивилася на нього, не розумiючи. При словi «машина» пригадувався лiмузин, у який ii посадив сьогоднi Тритан… i ще чомусь тюбик помади в щiлинi тротуару.
– Яка машина?
Очi в Ковича округлились, вона чомусь злякалася:
– То яка ж машина?…
Кович заговорив, повiльно й чiтко, нiби тлумачив роль нетямущiй актрисi; i з тим, як розвивалася його розповiдь, з Паулиноi голови вивiтрювались i сьогоднiшнiй день, i втома, i рештки сп'янiння. Долонi змокли – так, що iх доводилося раз у раз витирати об колiна.
– Вам здалося, – сказала вона нарештi.
Кович осмiхнувся – якось сумно.
– Вам здалося, – промимрила Паула майже крiзь сльози – i в цей момент згадала.
Так, був тюбик помади, який вона впустила перед пiд'iздом. Тiльки вiн володiв у ту секунду ii думками – тiльки вiн; пiдiбрати його здавалося справою життя, вона не звернула уваги на порив вiтру, на силует, що промайнув поряд…
Кович дивився, як вона згадуе. З цiкавiстю дивився – режисеровi завжди цiкавий процес. Що вiдбуваеться з людиною, як вона мiняеться зсередини…
– Це випадково, – сказала Паула сама собi, а страх рiс, чiплявся в неi вiсiмнадцятьма пазурами, повисав на ii душi, як кiшка на гардинi. – Це випадково. Машина… СПЕЦІАЛЬНО на людину? Щоб ЗБИТИ? Це ж… Маячня. Так не бувае…
Кович знизав плечима.
– Що ж, дякую, що ви менi сказали, – пробурмотiла Паула до пiдлоги. – Хоч краще б я… Не знала, то й нехай. Випадковiсть…
– Випадковiсть, – луною вiдгукнувся Кович. – Як у Печерi. Тричi випадковiсть… Я вже думав – може, це зi МНОЮ не все гаразд?…
У дверi нерiшуче пошкрябались; бабуся з ганчiркою зазирнула – i злякано зачинила дверi. Паула подумала, що бабуся чекатиме й годину, й двi – до ранку чекатиме бабуся, поки головний не наговориться, не звiльнить кабiнет, надавши бабусi почесне право зiбрати пил, що осiв на меблях у процесi творчостi…
Паула зiтхнула. Кович сидiв до неi боком, похмурий, якийсь жалюгiдний, наче гiрський орел, котрий узагалi-то могутнiй, але от саме в цю конкретну мить утомлений i хворий…
– А взагалi-то, – вона всмiхнулася, раптом вiдчувши перевагу своеi поiнформованостi, – взагалi-то бувають такi випадки… Антивiктимна поведiнка, дуже просто. А тому не терзайтеся так…
Вона не мала намiру багато розповiдати, але вона захопилася. Кович слухав уважно й напружено; Паула розповiла про Дода Дарнця, про гидкi датчики та iдiотськi питання, i про Тритана теж розповiла – зрозумiло, не згадуючи про ресторан «Нiч».
– Це нiби така соцiальна програма, i я в них – цiнний експонат, – вона всмiхнулася. – Трохи чуднi, звiсно, проте загалом вони – дуже цiкавi, симпатичнi люди…
Висловлюючись так доброзичливо, вона мала на увазi тiльки Тритана. Та Кович не мiг цього знати.
– Ти iм сказала? – неголосно запитав Кович.
Паула помовчала. Перепитала обережно:
– Про що?
Кович устав, перекинувши недопиту чашку кави. Пройшовся по кабiнету, сперся лiктями на письмовий стiл:
– Про те, що ми зустрiлися, вони, гадаю, знають. Ти казала iм про те, що ми одне одного ВПІЗНАЛИ?
Паула мовчала.
Пiд вiкном жваво гомонiли – працiвники театру розповзалися пiсля вистави; хтось засмiявся. Грюкнули дверi.
Власне, сьогоднi вона не сказала Тритановi… про Ковича. Можливо, дарма. Втiм, вона ж вирiшила сказати наступного разу…
Кович помiтив ii вагання:
– Не кажи. Не варто, Пауло. Послухайся… розумноi людини. Ну навiщо менi… навiщо це нам?… Кого це цiкавить, це нашi приватнi, iнтимнi справи… Ти ж не розповiдаеш усiм пiдряд, з ким ти спиш?…
Паула спала з гномом, вишитим на ковдрi, однак зiзнаватись у цьому Ковичу справдi не стала. Вiн сприйняв ii мовчання як пiдтвердження своiх слiв:
– От бачиш… Збережи… нашу скромну таемницю. Зроби менi ласку.
Паула мовчала.
Їй не хотiлося вступати в суперечку, але й обiцяти теж нiчого не хотiлося.
– Я подумаю, – примирливо сказала вона нарештi. – Як… вийде… постараюся.
Ледь вийшовши з театру, вона сахнулася вiд скромноi порядноi машини, що повiльно пливла з протилежного боку вулицi й нiкогiсiнько не займала.
Роздiл третiй
Сьогоднi Печера жила особливо голосно; бiлi царнинi вушка тривожно стригли, перебираючи силу-силенну звукiв, вiдокремлюючи випадковi вiд важливих i простi вiд небезпечних. Вона хотiла – i боялася – спуститися до водопою; табунець ii подруг нещодавно наткнувся там на пару голодних сiрих схрулiв, i на якийсь час вода забарвилась червоним… Ненадовго. Течiя вiднесла кров, а жертвою стала всього одна, стара й хвора, обтяжена роками особина, i схрулi бенкетували над ii тiлом, а потiм зчепилися за здобич з барбаком, що непрошений припхався на бенкет… Звуки i згуки розповiли царнi про коротку й жорстоку сутичку, про те, як ситi схрулi нарештi вiдступили, але барбак не задовольнився стервом – одiгнавши схрулiв, кинувся по гарячих слiдах табунця царн…
Вона хоче жити. І вона житиме довго; вона бреде по переходах Печери, де за кожним каменем ховаеться смерть. А маленька тваринка несе свое життя, мов свiчку, i вся сила йде на те, щоб зберегти, сховати од вiтру ii слабкий i гарячий вогник.
Посеред широкого тунелю, що круто йшов униз, царна спинилась. Зовсiм поруч чулося чуже дихання, швидке дихання дрiбноi iстоти; зовсiм поруч шкрябались кiгтики об камiнь, чулось, як хтось розсовуе мох, обривае лишайники…
Пiд воложистою стiною стояв на заднiх лапах тхоль. Молодий i жадiбний, жовтувата шкiра його здавалась у напiвтемрявi коричневою. Тхоль шукав у заростях моху личинки скельних хробакiв, знаходив, виловлював i iв; поява царни змусила його вiдiрватися вiд цiеi справи на секунду, не бiльше. Тхоль був голодний.
Дивлячись на нього, царна теж згадала про голод; мох, у якому дрiбний звiр ловив своiх личинок, цiлком годився в iжу. Свiжий мох i спрагу тамуе, а ш же страх як хочеться пити…
Вона ступнула вперед, уже вiдчуваючи язиком терпкий смак зеленi, проте не забуваючи напружувати круглi мушлi-вуха; серед вiдгукiв-ниток, серед скрипу, шелесту й дихання, що линули вiд тхоля, крiзь шлюбний спiв далекого й безтурботного барбака пробився раптом ледь уловний, ледь вiдчутний…
Їi високi ноги здатнi були на найдовшi, найкарколомнiшi стрибки. Вуха й ноги – де там зеленому схрулевi, схрулевi-пiдлiтку, полювати на таку дичину?!
А мисливець-схруль i справдi був пiдлiтком. Дуже молодий, недосвiдчений, невмiлий хижак, i на царну йому було наплювати. На перший раз йому цiлком вистачало й тхоля.
Не пiдкрiплений нi досвiдом, нi навичками, iнстинкт хижака все одно був смертельною зброею. Значно сильнiшою, нiж незмiцнiлi зуби й маленькi пазурi; тхоль, для якого трапеза виявилася останньою радiстю в життi, заверещав.
Царна готова була зiрватися з мiсця й тiкати, але ii iнстинкт, перевiрений iнстинкт жертви, сказав ш, що небезпеки немае. Немае, поки вона не помчить стрiмголов, не побiжить по коридорах, де тiльки цокiт ратиць i нiколи виловлювати зi звукiв небезпеку; тодi, на бiгу, вона буде вразлива…
І вона лишилася стояти.
Останнiй крик тхоля тривав недовго; пiдлiток-схруль, завбiльшки такий самий, як його дрiбна жертва, намертво перетис зубами волаюче горло. Звук обiрвався; тепер царна чула потривожену Печеру. Ярусом нижче шлюбилися хтивi барбаки; смертний тхолiв крик iм не завадив. Десь удалинi стадо царн перестало скубти мох й попiднiмало голови, намагаючись збагнути, звiдки долинае чужа смерть; неподалiк iнший тхоль, байдужий до долi побратима, так само безтурботно виловлював i поiдав личинки скельних хробакiв…
Царна чула, як дихае схруль. Нерiвно, гаряче; тхолева кров розтiкаеться майже беззвучно – занадто мало ii, кровi, у кволому тiльцi…
Вона повернулась i пiшла геть. Їi вуха не послабляли напруженого очiкування – смерть оминула ii, забравши iнше життя, i перед лицем чужоi загибелi царна не вiдчувала нiчого, крiм бажання знову вижити.
* * *
…Вихiднi минули зовсiм по-весняному, затишно й сонячно, мiсто цвiло всiма своiми клумбами, садами й парками, i Паула остаточно повiрила, що все дивне й неприемне в ii життi зосталося далеко позаду.
Кожен телефонний дзвiнок змушував ii серце пропускати один удар – не зiзнаючись навiть сама собi, вона чекала дзвiнка вiд Тритана. Не дiлового – просто дружнього дзвiнка.
Минула субота, Тритан не подзвонив; Паула зiтхнула й дозволила Стефанi витягти себе на недiльну прогулянку в зоопарк.
Усе йшло чудово, поки Митик не плюнув у верблюда – хто б ото подумав, що п'ятирiчне маля вмiе так прицiльно й потужно викидати слину. Верблюд, на щастя, виявився куди розумнiший i вихованiший, а тому на образу вiдповiв тiльки здивованим поглядом… Стефанинi виховнi зусилля пропали марно; через п'ятнадцять хвилин Митик, якого посадили на крихiтну конячку, смикнув ii за вухо i цим зiрвав катання. У будь-який iнший день Паула б розгнiвалася, але не сьогоднi; вона перебувала в станi чудовоi байдужостi, а тому кожну прикрiсть розглядала як безглузду й незначну дрiбницю, якою вона, власне, й була.
Мiсто цвiло. Мiсто розливалося святковими юрбами; у теплих сутiнках Паула вийшла прогулятися, вибираючи улюбленi безлюднi провулки, особливо чарiвнi в мiсячному сяйвi; досхочу впившись самотнiстю та запахом бузку, вона за своею звичкою загубила гаманець – якомусь випадковому перехожому довелося бiгти за нею цiлий квартал: «Дiвчино! Гей, дiвчино, ну що ви за роззява!..»
Паула неуважно подякувала хлопцевi, вручивши йому самотнiй розцвiлий тюльпан.
