скачать книгу бесплатно
– Я… – вона розшукала пiд крiслом свою сумку, боязко покосилася на лисого Борка, потiм на дверi. – Менi б…
– Ходiмо.
Кiмната здавалася перевертнем – половину ii було обставлено, мов шикарний кабiнет, проте за напiвпрозорою матовою фiранкою вгадувалися бiлi й нiкельованi лиховiсно-лiкарнянi обриси. Паула вiдчула тривогу; незнайомець приязно ш кивнув:
– Не любимо лiкарiв?
– А за що iх любити? – пробурмотiла Паула збентежено.
– Це як подивитися, – незнайомець усмiхнувся. – Вас звати Паула Нiмробець. А я – Тритан Тодiн… Просто Тритан. І я не лiкар. Я експерт.
– Дуже приемно, – сказала Паула непевно.
Десять хвилин тому – в туалетi – вона облилася дезодорантом, навiть, здаеться, трохи перестаралася; вмилася, зачесалася, напудрилася й пiдфарбувала губи – усе з гарячковим поспiхом. І все одно розумiла, що вигляд мае не найкращий. А який вигляд може мати жiнка, якiй три години морочили голову, а потiм прилюдно обiзвали дурною?!
Вона посовалася, вмощуючись у глибокому шкiряному крiслi, – мiнi-спiдниця здавалась iй тепер особливо недоречною.
– Шкодуете, що до нас прийшли?
Чоловiк на iм'я Тритан ждав, очевидно, щироi вiдповiдi.
Паула зiтхнула:
– Шкодую.
Тритан усмiхнувся знову:
– Наша провина… Моя провина.
– А до чого тут ви? – невпевнено спитала Паула.
Тритан сiв за стiл, висунув шухляду:
– До того…
У руцi його виявилась упаковка разових шприцiв: Паула сахнулася. Оце таке, з вогню та в полум'я…
– До того, – Тритан устав, виколупуючи з упаковки тонку довгу голку. – До того, що треба було заздалегiдь припускати… Давайте руку.
Паула вiдсахнулась; Тритан засмiявся, впiймав ii за рукав светра, тицьнув голкою, спритно затяг назад постраждалу петлю, так, що вiд зiпсованого не лишилося й слiду:
– Ну от…
Паула долонею провела по рукаву. Навiть майстриня Стефана навряд чи зробила б краще.
– Ну от, – Тритан повернувся до стола, недбало впустив голку в пластмасовий кошик для смiття. – На жаль, перший ваш досвiд роботи з нами виявився невдалий… І це майже трагiчно, Пауло. Бо ви – дуже цiнний працiвник.
– Я не працiвник, – гiрко вiдказала Паула. – Я цей… пiддослiдний кролик. От…
– Ви бiльше не будете працювати з Борком, – сказав Тритан, i голос його став геть низький, зiсковзнув на крайнiй для людини регiстр.
Паула напружилася. Їй дуже не хотiлося Тритана засмучувати, однак…
– Я… вибачте, що так вийшло, але я взагалi бiльше не хочу… тут працювати. У мене своеi роботи повно… Часу немае абсолютно, та й узагалi…
Тритан рвучко пiдвiв своi зеленi очi – круглi з подиву й образи. Хотiв щось сказати, але опустив голову, не промовивши нi слова.
– Менi дуже прикро, – сказала Паула тремтячим голосом. І розсердилася на себе – це ж треба, так швидко забула зуболiкарське крiсло, сенсори-присоски та нескiнченнi дурнi запитання. Їй, бачите, неприемно, що цей Тритан засмутився. А вона його бачить, мiж iншим, уперше в життi.
Тритан неуважно пригладив рукою свое коротке темне волосся:
– Пауло… Маю до вас дуже особисте прохання. Вислухаете?
Вона нервово розстебнула замок на сумочцi – i знову його заклацнула.
– Я попрошу вас попрацювати… Ще хоч один сеанс. Не з Борком. Зi мною.
Ресторанчик «Нiч» потопав у свiчках.
У глибокому пiдвалi не було жодного вiкна, жодноi лампочки. Свiчки лiпилися до стiн, на кожному столику стояло два канделябри. Паулi страшно було подумати, скiльки мороки з усiм цим горiнням i стiканням – зате ресторанчик мав свiй неповторний вигляд.
– Менi, Пауло, подобаеться ця можливiсть вiльно поводитися з порою доби. Посидiв серед ночi – виходиш у день чи у вечiр…
– Даруйте, а котра година?
– Пiв на сьому. Ви спiшите?
– Нi…
Паула була цiлком вiльна до десятоi вечора, часу зустрiчi з Ковичем, i тому Тританова пропозицiя «попоiсти» виявилася дуже до речi.
– Отож… Ви собi не уявляете, якi подиву гiднi механiзми поеднують нас-денних з нами-в-Печерi… Не прямолiнiйнi. Не однозначнi, не завжди явнi. Це вельми цiкава структура, Пауло, я можу про це говорити не одну годину, проте боюся, що вам буде нудно чи неприемно… Ну?…
– Нi, – сказала Паула тихо.
Власне, Тритан був першою в ii життi людиною, з якою вона могла говорити про Печеру, не вiдчуваючи при цьому нiяковостi чи вiдвертого сорому. Вона марно намагалася збагнути, чому так виходить; можливо, причина цього – цiлковита Тританова природнiсть. Природнiсть i легкiсть. Ця людина цiлком вiдкрита i не соромиться цього, вiн легкий – i з ним легко…
– Тритане, а можна менi шоколаду з вершками?…
Ну з яким iншим чоловiком, котрий би нi з якогось дива привiв ii в ресторан, вона б зважилася на таку безневинну безпосереднiсть?!
І кому б iншому розповiла за один вечiр стiльки, скiльки навiть найближчi друзi про неi не знали?
Що було, коли п'ятнадцять рокiв тому загинули батьки. І що це за людина в Паулиному життя – Стефана…
Тритан хитнув свiчником, пiдкликаючи офiцiанта; на скатертину посипався дощ з барвистих воскових крапель.
– Шоколаду з вершками? Скiльки порцiй?
Який у нього дивний погляд. Погляд, що поеднуе непоеднуване.
– Пауло, може, тепер ви хочете мене про що-небудь запитати? Запитуйте. Про що завгодно.
Про що завгодно…
Про його родину? Про його життя?…
Вона перевела дух. Вiн терпляче чекав.
– Тритане, – сказала вона пошепки, дивлячись, як складно переплiтаються у вазочцi коричневi струменi рiдкого шоколаду та бiлi потоки вершкiв, – менi так не щастить у життi, бо щастить у Печерi? Так?…
– А хто вам сказав, що вам не щастить?…
Тритан неквапливо помiшував каву, Паула мимоволi всмiхнулася. Невже всього, що вона про себе розповiла, мало, щоб це зрозумiти?…
– Тритане… Я… Я сподiваюся, ТОЙ бiльше не буде… ну…
– Не буде, – вiдповiв вiн серйозно. – Усе буде гаразд.
Паула вiдчула пекуче бажання розповiсти Тритановi про зустрiч з режисером Ковичем.
Про те, що вони одне одного ВПІЗНАЛИ.
І ледве стрималася. І вирiшила зiзнатися – проте iншим разом.
* * *
О пiв на десяту шикарна машина пiдвезла Паулу до службового входу театру Психологiчноi драми. Пiдвезла й поiхала – йти на зустрiч з Ковичем було рано, тому Паула поволi прогулялася вздовж фасаду, розглядаючи рекламнi щити й по однiй нищачи цукерки, якими почастував ii новий знайомий. Тритан…
Вона бродила пiд лiхтарями й мимохiть усмiхалася. І, згадуючи журналiста Дода Дарнця, що втяг ii в усю цю iсторiю, не вiдчувала колишнього роздратування.
Потiм ii думки знайшли iнший напрямок; з величезних фотографiй на неi дивилися персонажi всiх спектаклiв театру – значну iх частину поставив сам Кович, а меншу – черговi режисери, його придворнi, годованцi, схожi на шефа, мов двi краплi води, тiльки цi дочiрнi краплi були дрiбнiшi й каламутнiшi… Сьогоднi йшла одна з другорядних вистав, «Корiвка», лiрична комедiя, i Паула легко знайшла ii рекламний плакат; фотографiй з «Дiвчинки й воронiв» не було нiде. Виставу знято зi сцени чотири роки тому. Паула згадала, як колись, давним-давно, вона годинами простоювала перед щитом з афiшею, вона й тепер пам'ятае мiсце, де афiша висiла, – там, де нинi пiстрявiе реклама «Залiзних бiлок»…
Потiм вона остаточно вислизнула з того щасливо-сомнамбулiчного стану, в який ii ввiв ресторанчик «Нiч». І якось мимоволi згадала, що ii очiкуе не просто зустрiч з постановником «Дiвчинки й воронiв», а зустрiч з цим…
З саагом, сказала вона собi, переступаючи через усi другоряднi мiркування. З саагом, дiвчинко, з твоiм персональним саагом.
Сам собою втягнувся живiт. Добре, що був у ii життi ресторанчик «Нiч», – страшно подумати, що цiлу другу половину дня вона могла б зосереджено чекати майбутньоi зустрiчi…
Годинник над театром показував за п'ять десяту, коли з дверей висипала втiшена видовищем публiка; натхненна молодь, статечнi пари, що вважають вiдвiдування прем'ер своiм найпершим обов'язком, навiть якiсь дiтлахи з батьками – Паула стояла й дивилась, як усi цi безтурботнi люди розтiкаються по вулицi нагору i вниз, переходять дорогу, завертають за рiг, заходять у метро… Чи не всi вони були впевненi, що чудово провели час, – а Паула вважала «Корiвку» пустушкою, бiльше нiчим. І людина, що заохочуе таких «Корiвок» на сценi довiреного йому театру, глибоко зневажае публiку. І цiлком слушно, бо обманута публiка у захватi…
За п'ять десята Паула подзвонила Стефанi й просила не тривожитись, вислухала лекцiю про «цi дурнi нiчнi доручення» й пообiцяла повернутися до одинадцятоi; рiвно о десятiй вона переступила порiг службового входу й глухо звернулася до дiдуся на вахтi:
– Менi пан Кович призначив зустрiч. Пiдкажiть, куди треба пройти.
Дiдусь заметушився, пiдняв слухавку старенького телефону, заговорив шанобливо, ледь не улесливо, потiм гукнув хлопчака, що нудьгував на лавi, й велiв провести.
Хлопчак провiв. І показав Паулi дверi кабiнету зi строгою табличкою – показав оддалеки, наче саме наближення до лiгва головрежа чимось йому загрожувало.
Прямуючи до цих дверей – по червонiй килимовiй дорiжцi, наче адмiнiстратор до трапа лiтака, – Паула встигла подумати, що нiчого страшного, що вся ця iсторiя з кровожерливим саагом закiнчиться через десять хвилин. Вона вiзьме касети, подякуе…
Розумнiше було б, якби Кович додумався залишити касети вахтеровi. Розумнiше… i зручнiше. І гуманнiше, мiж iншим.
А ЧОМУ вiн захотiв саме особистоi ЗУСТРІЧІ?!
Таке просте питання, таке важливе, таке очевидне, таке природне – прийшло до неi тiльки тепер. Коли вона пiдняла руку, щоб стукати.
І тому рука зависла в повiтрi. Збоку могло б здатися, що посеред безлюдного коридору Паула голосуе, намагаючись пiймати таксi.
Стiльки смiття в головi… Розганяй… Розплавлений Митикiв пластилiн, Дод Дарнець, центр психологiчноi реабiлiтацii, «жаби дуже бридкi»…
Про таку смiшну дрiбничку не встигла подумати. А тепер пiзно.
Вона перевела дух. І подумала: все одно. Вiзьму касети й пiду, i бiльше нiколи не побачу…
Ця думка додала iй вiдваги.
Паула стукнула в чорну дерматинову оббивку – звуку не вийшло нiякого, ii палець нiби потонув у ватi, однак не грюкати ж кулаком; вона постояла, мiркуючи, як iще можна повiдомити про свiй прихiд, – у цю мить дверi розчинилися.
Чомусь Паула думала, що Кович зустрiне ii в тому самому светрi й у тих самих спортивних штанях; а вiн стояв на порозi в бiлiй сорочцi i в м'ятих лiтнiх штанях, а замiсть ворсистих капцiв були жовтi спортивнi туфлi. І знову ж таки нiчого саажачого не було в аскетичному, ледь жовтуватому обличчi, проте Паула вiдступила. Мимоволi. Автоматично.
Проте Кович теж вiдступив. Як в акторськiй вправi пiд назвою «Дзеркало»; Паула подивилася на його руки, сподiваючись побачити в них касети. Один рух – простягти руку – взяти – попрощатися – повернутися – пiти…
– Привiт, Пауло, – режисер Кович був, здаеться, ще й непоганим актором, а тому слова його пролунали цiлком природно. – Заходь…
– Я спiшу, – сказала вона швидко.
Вiн наче спохмурнiв:
– А я тебе не затримаю… П'ять хвилин ти ж маеш?
Паула повагалась i зайшла.
Робочий кабiнет Ковича разюче вiдрiзнявся вiд його квартири: вiн був тiснуватий, i тут панував порядок. Навiть макети декорацiй – а iх, громiздких, було штук п'ять – наводили на думку не про склад, а радше про музей чи виставку.
– Я спiшу, – повторила Паула мов заклинання.
Кович пройшовся навколо стола, де серед паперiв i саморобних палiтурок височiло щось прикрите бiлим рушником; зiтхнув, змiряв Паулу запитливим поглядом, узявся за край тканини, нiби збирався вiдкрити пам'ятник.
Пiд рушником виявилася пляшка коньяку, двi вишуканi скляночки i двi тарiлки – одна з бутербродами, друга з цукерками. Щастить менi сьогоднi, байдуже подумала Паула.
Кович мовчки вiдкоркував пляшку; Паула мимоволi втягла носом повiтря – вона любила коньяк, та мало на ньому зналася i не могла вважатися його цiнителькою.
– На.
Паула взяла з його рук наполовину наповнену скляночку. Вiдмовлятися було незручно… нешляхетно було вiдмовлятись. У Ковича було зараз таке нещасне лице, наче вiн збирався пити на власних поминках.
– Пауло… за твое здоров'я.
