скачать книгу бесплатно
– Ольго, – почав лiкар, – дорога Ольго…
– Йдiть, – сказала вона, – се мусить бути щось гарне, дорого могутне, що ви чуете тепер. Се гарне, нехай не вмирае поволi, через спiльне життя, через призвичаення, через – нi… йдiть, iдiть! Я не хочу смертi за життя!
Вiн пiшов. Замикаючи дверi, бачив, як Ольга гладила нiжно лице померлоi сестри, але та нiжнiсть не зiгнала твердого упертого виразу з ii лиця, не засвiтила тепла в ii гордiм поглядi…
ВЕЧІРНІ ДУМКИ
І
…А тодi – ще сегодня наповняесь мое серце болючим горем, если згадаю той день – тодi, як ти вiд мене вийшов, проклинаючи мене i свiт цiлий, як дверi за тобою назавше зачинились – назавше! – тодi здавалось менi, що бiля мене грiм ударив. Все пропало, все минуло! Я тремтiла, я тряслась з горя i упала немiчна на крiсло. Я була мов оголомшена. Перед моiми очима крутилось все, мов дим в полумiнi. Потiм не чула я i не бачила вже нiчого. Як довго се тривало? – не знаю. Може, година перейшла. Тодi пробудилась в моiй душi якась невсипуща туга, мороз перебiг по моiм тiлi, студений, страшний. Я випрямилась д’горi, думаючи, що так стрясу, вiджену вiд себе сю муку! Дарма! Я не находила в собi вiдваги, не находили сили, щоби прийти до себе, щоби зрозумiти те, що сталось. Отже все скiнчилось, навiки скiнчилось! Я приступила до вiкна i притулила палаюче чоло до зимних шиб. Менi трохи полегшало. Я дивилась на улицю. Там падав дощ, десь далеко неслася мряка вгору, був поганий, вогкий день. Поволi повертало до мене чуття. Я могла яснiше думати, спокiйнiше вiдчувати. Того, що сталось, не мiг нiхто змiнити, се пiзнала я аж тепер. Удар, завданий власною рукою, трафив у саме серце, а рана, яку вiн зробив, була глибока, болюча! Вiд того дня я вже не та сама. Мое щастя пропало, а з останкiв моеi любовi не вирятувала я нiчого, навiть надii нi! Все пропало, минуло!..
І знов було се того нещасного дня, як хтось тихо до моiх дверей запукав i легкою ходою до моеi кiмнати увiйшов. Тай стала передо мною висока стать жiноча в довгiй, предовгiй опонi, змучена, горем прибита, з невимовно сумним виразом лиця. Вона дивилась своiми гарними, заплаканими очима довго на мене, потiм отворила уста i сказала:
– Отже вже все минуло! І вiн пiшов, а ти знов сама осталась! Не журися, я прийшла тебе потiшити. Дай менi руку, се ж я! Чого дивишся на мене з сумнiвом, допитливо, дивно? Ти мене чей знаеш уже? А може, ти мене вже цiлком забула? Ти бiдна, люба, нещаслива дiвчино, як менi тебе жаль!..
Тут приступила до мене, погладила своею м’якою рукою мое волосся i поцiлувала мене в чоло. Потiм сказала тихим, нiжним, повним спiвчуття голосом:
– Успокiйся, дитино, i не плач! Ти не могла iнакше поступити, не хотячи погубити себе. А коли ти его вiд себе вiдопхнула, то забудь за него, забудь за все, не думай об тiм. Ти не будеш без потiхи, я лишусь з тобою, я буду всi днi твого життя коло тебе. Я твоя стара, одинока, тiлько разiв сварена, вiдпихана приятелька – самота.
Вже так пiзно? Вже пiвнiч минула, а я сего й не помiтила? Але чи ж се давно? Єсли ми зазнали радостi, то пливуть нам години непомiтно, але бо й горе не дае нам деколи зважати на час, а найбiльше тодi, як силуе нас вилляти всю свою тугу на папiр в милозвучних римах. Тому-то перейшли менi сегодня години непомiтно, хоть горе колисало серцем. Та тепер трохи спiчну, годi вже мучитися тим сердечним горем, годi через него свiт забувати. Ну ж подивiмся трохи наокруг себе.
Здоров, мiй любий мiсяцю! Й ти ще так пiзно завiтав до мого вiкна? Я думала, що ти вже Бог знае за котрими горами. Але скажи, любий, де се ти був послiднiми днями? Що я, не хотячи в своiм горю нiкого видiти, заслонила свое вiкно, се отже було причиною твоеi неприсутностi? Але скажи, чого ти сегодня такий нахмарений? На такий вираз твого лиця я не привикла, ти, мiй старий приятелю.
Що значить та зморшка на твоiм чолi? Чого стягаеш брови докупи? Фе, як тобi се не до лиця.
Що ти хочеш казати? Ходи трохи ближче i говори голоснiше, бо я не розумiю твоiх слiв; так, тепер чую! Ти гнiваешся на мене? Гнiваешся за те, що я тебе через так довгий чае занедбувала? Через цiлих три недiлi не запитала й раз про твое поводження? Чи се справдi так?
Коди так, то се правда непростимий грiх з моеi сторони, але ти, мiй малий, любий, сердечний мiсяцю, ти був завше таким розумний, такий поблажливий, а тепер гнiваешся!.. Знаеш в тi веселi днi, повнi щастя, повнi радостi… ах, я не хочу про них думати, власне сегодня нi! Отже, любий приятелю, ти повинен рад бути мому горю, бо я тепер назад до тебе вернулась. Чого ж ти ще гнiваешся?.. Коби ти знав, яка я тодi була зайнята; як моя голова, моя душа, мое серце було переповнене чуттям, то би-сь мав згляд на мiй тодiшнiй стан, i не гнiвався б… Сей твiй гнiв мене гризе… Та ж ви-диш, що тепер вже все перейшло, i я стою з тобою на тiй самiй точцi, що давно. Пропало, минуло, не верне. Не правда, мiй старий товаришу, мiй давнiй повiрниче?…
…Ти гнiваешся через те, що я його не затримала… Хiба була би я цiлу свою iндивiдуальнiсть, i свое власне я запропастила… Що ж ти кажеш?… Знов вимiвки? Знов щось на тему жiночоi самостiйностi?.. Знов те, що я через впертiсть не можу бути щасливою. Ти нагадуеш менi тi вже давно минулi днi з iх ще лютiшим горем. Добре. Пригадуеш менi, як я тодi лише тобi одному вiдкривала мое серце, тобi вповiдала мою потайну серцеву, як я тодi одинока, сама не цуралась проводити цiлi ночi в твоiм товариствi, що… що… ну, далi, мiй любий, що я читала тобi вiршi, котрi я писала до когось iншого…
Тихо мiсяцю, не пригадуй менi всего, я ж се й без тебе добре тямлю… Ти вже стаешся недискретним… Сего менi вже забагато! Мiсяцю, я дуже шаную твою особу, дуже цiню твiй талан, твое знання, але сего менi вже забагато, ти блiдий критику! Нi, я не гнiваюсь, борони Боже… Але ти вже давно знаеш мою думку про се, то повинен бути трохи обережнiший. Правда, що ти не раз мусiв слухати злих вiршiв, тому ти проти них упереджений… Одним словом, мiсяцю, коли хочеш жити зi мною в згодi, то не згадуй менi нiколи про моi вiршi!..
От маеш, тепер вже ти обидився? Що тобi сталось, мiсяцю! Я не хотiла тебе сварити, нi, де би менi се до голови прийшло. Але вважай, ти знов запiзнишся, стоячи коло мого вiкна, а ти повинен бути вже далеко звiдси. Прости, що я тебе так довго задержала; завтра поговоримо бiльше, бувай здоров!
Що? Ти ще тут, любий приятелю? І ти дививсь цiлком спокiйно на мое писання, зазирав, як я пишу? Який же ти цiкавий! Але стривай лише, я заховаю сю писанину, бо ти станеш про ню вповiдати цiлому свiтовi… Чи згадувала я в сiй писанинi про тебе? Чому нi, та ж ти тепер мiй одинокий приятель… Але тепер пора нам вже розпрощатись… Боже, менi вже страшно вiд тебе мiсяцю, не дивись все в одно мiсце, не муч мене, прошу тебе, йди. Йди вже, йди, кажу, чи може тобi ще замало мого горя, моеi гризоти?.. Чи хочеш, щоби я за те, що сталась тобi на якийсь час невiрною, не мала вже нiколи спокою? Аж се було би гарно! Тодi прийшлось би менi жалувати ще его… Знаеш?… Але йди собi вже, йди. Бувай здоров, а завтра почуеш новий вiрш на – твою чемнiсть. Але дивись, не критикуй дуже!
ІІ
День змучився, ему дрiмаесь, ще раз пiдоймае вiн сонце, свою горючу свiчку, тремтячою рукою вгору; ще раз наповняе те свiтло пурпуровим блиском небо, потiм опадае рука, а свiчка гаситься! Послiднiй маленький промiнь заблукався до моеi кiмнати; вiн скаче через мое перо на долiвку, освiчуе лежачий на нiй коверець i губиться десь в кутику за грубою. Тихо надходить сумерк, немов потайний злодiй закрадавсь вiн з-за стiни. Я дивлюсь на него i виджу, як вiн помалу бере в свое посiдання цiлу кiмнату, як все в нiй покриваесь сивою опоною.
Тепер прийшов вiн через вiкно до мого столика i хоче бiлий папiр повити темнотою; я виджу докладно, як зручно, як поволеньки береся вiн до дiла. Менi здаесь, що я те сиве крила, яке вiн розстелив на чистий папiр, могла б так вiдложити набiк. Але я сего не хочу. Я згубила вже давно охоту до дальшоi працi, отже клоню голову на поруччя крiсла i замикаю очi. Так хочу трохи думати, мрiти.
Як же то в кiмнатi стае все тихше, все спокiйнiше. Так мило, так таемничо, а се все здiлав сумерк. А спокiй стаеся чимраз глибший та глибший. Тепер вже й старий годинник перервав свое монотонне тикання. Чи пукла в нiм яка пружинка, чи змучивсь вiн, може, вiчним балаканням, та тому замовк? Яка святочна тишина, навiть той таемничий шум, шепiт, спiв, що через цiлий день наповняв воздух, замовк. Навiть мiй власний вiддих ставсь чимраз тихший та тихший, ба, устае цiлком, а з ним разом стае биття серця чимраз все слабше.
Те неспокiйне, пристрасне, палке серце, б’есь воно ще?.. Тепер паде на мене щось наче мряка i обгортае мене зимном. На моi повiки налягае воно м’яко, мило, немов би яка нiжна тепла рука хотiла менi затулити очi до послiдного сну, коло мого лиця чую легкий, приемний вiтрець, менi здаесь, що дорогi уста цiлюють мене впо-слiдне… Сплю я?… Чи сниться се менi? Я не виджу, не чую нiчого! Моi думки якiсь невиразнi, замотанi, поплутанi; лиш один образ стоiть ясно перед моею душею, одна думка, одно поняття, що сей стан е переходом в… сон – чи смерть?… Один рух – i я проснулась. Я ще жию, але те чуття, якого я тепер дiзнала, дивлячись в очi смертi, потребуе довгого часу, щоби уступитись з моеi уяви, з моiх нервiв.
Наталя КОБРИНСЬКА
8.06.1855, с. Белелуя на Снятинщинi – 22.01.1920, м. Болехiв
Родина письменницi мала лiтературнi нахили. Дiд Іван Озаркевич був засновником аматорського театру в Коломиi (1848), писав п’еси. Вiршi писав i ii батько. Освiту майбутня письменниця здобула вдома. У 1877 р. вийшла замiж за священика Т. Кобринського й переселилася до Снятина. Пiсля смертi чоловiка (1882) переiхала до батькiв у м. Болехiв.
У 1884 р. вона органiзувала «Товариство руських-жiнок» у Станiславовi. Разом з Оленою Пчiлкою видала жiночий альманах «Перший вiнок» (Львiв, 1887). У1893—1896 рр. заснувала видавництво «Жiноча бiблiотека» i здiйснила три випуски альманаху «Наша доля».
Серед оповiдань Кобринськоi видiляються готичнi оповiдання за мотивами народних переказiв пiд назвою «Казки» (1904) та символiчнi новели, якi викликали дорiкання Франка. Каменяр намагався переконати письменницю, що захоплення модернiстськими напрямками, а особливо творами Нiцше згубно впливае на ii творчiсть. Але, на щастя, письменниця його не послухала i вiдписала в листi: «Болить мене дуже, для чого Ви менi не хочете признати, що моя душа носить цiхи нового напрямку».
DU BIST DIE RUCH
Спокiй i тиша. Тиша таких дiточих снiв, що плине, як струмок потiчка серед розлогого села. Гордо пiдносять голову задуманi берести, буйно росте водяне зiлля попiд густу лозину, по котрiй в’еться тремтяче павутиння i сумним оком бiлого цвiту дивиться у воду.
Тихi дiточi сни.
В тих снах усмiхаються до вас ангели. Вiд них берете крила i плинете у широкiм просторi по-над шпилi гiр i верхи дерев, понад широкi розлогi долини.
Сонце кинуло iз-за гiр ясним промiнням i заграло на повiках малого дiвчатка. Вона схопилась. Сонце уже встало. Час iй вставати, подивитись, чи вiд вчера пiдросла травичка, як блищить роса, чи отворилися широколистнi тулiпани, чи розцвiлись новi китицi синього бозу, чи вилiз з пiд колоди староi грушi серед великого саду равлик та чи, витягнувши рiжки, поволi тягне на хребтi свою хатину.
Там далi довгим рядом цвiтуть бiлi лелii, рiвняючись майже з ii маленьким зростом, високо пiдносять чистi бiлi чашi, наповненi жовтими пилинами i чудовим запахом. Вона тихо пiдходить до них, простягае руки, хотiла б всi тi гарнi цвiти пригорнути до серденька, розiграного радiстю.
Із сусiдньоi загороди чути голосну молитву старого сусiди Василя. «Отче наш, iже еси на небесах».
«Отче наш, iже еси на небесiх» – заголосив на дзвiницi великий дзвiн.
Вона припадае пiд обмитою свiжою росою, обсипаною пухким цвiтом, черемшину, складае малi рученята, а дрiбнi уста славлять i собi найвище ество: «Отче наш, iже еси на небесiх».
Перецвiли лелii у батькiвськiм садку, зате зацвiли рожi у зiльнику, перед верандою над просторим берегом широкоi блискучоi рiки.
Вона сидить зi своею дружиною.
Солодкi пахощi рож заповняють повiтря. Їх темно-червонi, бiлi i рожевi корони розхилюють чудовi листки на струнких гiлках буйних кущiв.
Як гарно цвiтуть рожi! Правдива оаза рож.
І справдi, рожi цвiли не лиш у них в зiльнику, але i у серцях. А далекi гори прости-глися довгим пасмом, критi бiлими хмарами, як будучина перед оком людини. Гарно звiяна iз вершин гiр легка хмарка спадае на блискучi води рiки. Великий ясний мiсяць пiдноситься поволi i срiбляним промiнням мiниться у бiлiй мряцi, що зливалась з блискучими филями води. Рожi, неначе б вслухувались в чудну тишу. Стулювали листки пишних корон, щоби рано знов iх розхилити до сонця, щастя-життя!
Дмухнув холодний вiтер, розлетiлись листки золотих снiв i надii, пов’яли у розцвiтi цвiти.
Лютий мороз вистудив перед часом кров у жилах i заморозив гарячi почування серця. Сiяюче щастям око залилось сльозою, заслонило хмарою погiдне лице, а зложенi до усмiху уста викривились болючим терпiнням.
Страшна неповернена втрата вдарила громом в серце, повне живих почувань.
Громова блискавка прибила душу i зруйнувала тихий затишок життя. Молодiсть прибрана в рожевi цвiти, сiяюча щастям, розвiялася, як тiнь, а серед цвинтарного простору станула осiння шаруга, з заломаними розпукою руками.
Усе змiнилося.
Люта доля поставила ii завадою на дорозi тим, кому колись подавала помiчну руку в тяжкiй боротьбi щоденного життя.
Все, що давнiше почитувано ii в заслуги, iдеалiзовано, тепер топталось без милостi. Окружена злобою ще бiльше цiнила свою втрату, якоi не могла i не хотiла забути.
Де ти, де ти, сердечний приятелю мiй! Чи може се статися, щоби мiй жаль i розпука не доходила до тебе, щоб ти не бачив моiх слiз, не чув крику зболiлоi душi!
I
Жалiешся, що доперва з часописей дiзнався про мою втрату. Кажеш, що тебе, близького свояка i товариша молодих лiт болючо дiткнула байдужнiсть, на яку нiчим собi не заслужив. Вибачай. Але бiль мого серця на те не дозволяв. Велика неправда, що спiвчуття приносить пiльгу. Навпаки. Коли людина знае, що його втрата його найближче дотикае, коли знае, що глибини його болю нiхто не годен вiдчути, тодi кожда заява спiвчуття видасться гiркою iронiею.
Може моi слова вразять тебе. Хочу, щоби повна одвертiсть була доказом давньоi щиростi. Впрочiм вiддалення мае своi права.
Воно е таким самим морем для душi, як те дiйсне море, що нас дiлить.
Довго зволiкала з вiдповiддю на твое добре, сердечне письмо. І от доперва тепер знаходжу на стiльки сили, що можу вiдповiсти на твоi допити про мое життя тепер, якщо те все, що тепер вiдчуваю, можна називати життям, а не якоюсь пекольною мукою. Здаеться менi, що двигаю якийсь страшний тягар, а лютi гадюки жеруть мое серце i висисають кров. Безкровна, вичерпуюча втома знесилюе мене i зовсiм паралiзуе волю. Сиджу часом годинами на тiм самiм мiсцi i дивлюся на кинене пальто, котре треба менi взяти на себе, щоб йти на вулицю. Сиджу i дивлюсь, а скiлько часу минуло – не знаю, де моi думки блукали – не знаю. А пальто лежить на тiм самiм мiсцi, значить, я не брала його на себе, нiкуди не виходила.
Часом говорю з людьми i пустий смiх мене поривае. Їм здаеться, що вони зi мною говорять, а мене нема, е лиш двi горiховi стуленi лушпинки без зерна.
Вiд часу до часу хочеться смiятись до розпуки. Чи то симптом умового збочення? Трафлялось се звичайно тодi, коли бачила здорового молодого чоловiка, як йшов дорогою. Кождий рух, кождий мускул зраджував фiзичну силу.
Чи е така сила життя, щоби могла опертися своiй суперницi смертi?
І дивний смiх викривляв менi уста. Мусiла з усiх сил затиснути зуби, щоби голосно не розсмiятись.
Але нащо я тобi про те пишу. Про що iнше питаешся, що iнше вiдповiдаю. Бiль душi так притлумив мене, що про нiщо iнше, крiм того болю, не можу нi думати, нi говорити. Звичайно нiчо до нiкого не говорю. Присилувана – говорю, лиш про мiй бiль. Ти своiм листом також присилував мене до сього. Сам собi будеш винен, коли мiй лист не дасть тобi того, на що надiявся.
II
Пишеш, що деякi симптоми мого настрою не тiшать тебе. Не радиш вiддаватися самотi. Коли ж бо мене гамiр свiта не лиш дражнить, але навiть тяжко болить. Найлiпше тому люблю самоту. Вона все-таки найбiльше дае спокою мойому зболiлому серцю.
Найрадше ховаюся десь у кутку в хатi, щоби як найменше бути на очах. Таке сидiння на одному мiсцi, неначе стримуе розшалiлий бiль душi. Уявляеться менi в’язниця невинно засудженого.
Страждання такоi людини завжди вражали уяву, а тепер неначе приносять якусь пiльгу. Разом з ним терплю, разом бунтуюся супроти неправди тих, що на нас навалили таку недолю. Люди часто заподiвають людинi таку кривду через свою несвiдомiсть. Чи нема нiякоi сили, що усвiдомила б iх? А коли те сталось не з iх, а з якоiсь вищоi волi, i коли та воля iснуе, то за що впав на мене той засуд? Я так мало бажала. Менi було потрiбне життя одного тихого скромного чоловiка. І се загарбала в мене доля. Тiлько людей жие, чому ж саме се одно життя мало впасти жертвою смертi? Чи для того, щоби любуватись горем людини? А може се все лиш темна безглядна сила, що не знае нi болю, нi радостi?
Та не тiльки такi нападають на мене вiзii? Одна потрясла цiлим моiм еством: серед великоi кiмнати стояла на пiдвищенню труна, з вiнка зiв’ялих цвiтiв звисали синьо-жовтi ленти.
Я лежала перед нею долi скорчена i оторопiла з болю. Враз з’явилась висока постать ченця у чорному контурi, вiн взяв мене за руку i дивно поважним голосом сказав: «Жiнко, встань!»
Чи мали б се бути ремiнiсценцii з моiх минулих релiгiйних вiрувань i почувань? Мабуть, з таких почувань повстав колись готик. Горем зболiла душа знаходила тут заспокоення. Люди, що творили такi святинi, мали смутну душу, а iдеi, якi в тiм виявляли, були iдеями терпiння. Та все ж се давало iм пiльгу, якоi знайти уже не можу. У глибокiм роздражненню затуляю руками очi, щоби не видiти довкола себе моiх давнiх закованих в слово приятелiв. А перед iх силою i розумом я колись так дуже корилась. У великiм болю душа стогне i кричить, як у того поета, котрого твори ми разом читали.
О книжки, книжки! Ви свiтськi, розбiйничi книжки. Якби не ви, знайшла б може пiльгу i спокiй у чернечих шатах. А тепер – не можу – не можу. Знаю, що тобi те все не вподобаеться. Скажеш, як в першiм листi, що не думав, що я така безсила, що я все справляла на тебе вражiння людини сильноi. Признаюсь тобi, хоч не в однiм взглядi вiдрiжняю тебе вiд буденних людей, твоi уваги сплинули по менi, як роса по шклi. Що може мене обходити, хто що про мене думае – слабого чи сильного я духа? Се менi байдуже. Воно не зменшае мого страждання. Давнiше числилася з тим, але се давно, давно минуло. Чи пам’ятаеш стару нiмецьку книжку, котру давали нам дiтьми бавитися, ми називали ii книжкою з образками.
Пригадую собi того старого чоловiка, що дивився через вiкно, як двое молодят цiлуються. Тодi ми не розумiли сього, придивлялись тiльки дивному виразовi лиця старого. Далеко вiн був уже вiд того життя, воно було давно по за ним. Так далеко, як моя колишня дбайливiсть про людську думку.
Таке почувае i мiй невинно засуджений. Люди, яко такi, для мене майже не iснують. Існуе лиш iх бiль i страждання. Тому звертають мою увагу тiльки люди, на котрих впало якесь велике нещастя. В переказуванню ким-будь людського нещастя добачую неправду i те вже мене не вражае. Навiть читаючи найкращi твори людськоi фантазii в найгенiяльнiших образах болю людськоi душi, бачу лиш фантазiю, i нiчо бiльше.
Раднiше читаю в часописах про нещаснi випадки, хоча воно видаеться менi немов би менше вартне вiд мойого власного болю. Людина страшно егоiстичне со-творiння. Давнiше може встидно було б менi перед людьми i перед собою признаватися до сього. Тепер менi байдуже.
Се справдi дивно, що люди все стараються перед своiми ближнiми iнакшими представлятися, нiж е справдi. Але коли спаде на них правдиве велике нещастя, тодi можуть пiзнати, як далекий iм той ближнiй, як вiн iх мало обходить, як байдуже iм все те, що вiн про них думае чи говорить.
III
Уважаеш по моiй фотографii, що я зовсiм не змiнилася, трохи змарнiла i бiльше нiчо. Ось i стуленi лушпинки горiха, з котрого зерно вижерли лютi гадюки болю.
Як щоб мiг ближче придивитись менi, знайшов би далеко бiльше змiн. Може, не пiзнав би твоеi своячки, тоi чепурноi людини, котру ти все називав взiрцем змислу порядку. Той змисл у мене зовсiм затратився. Не лиш, що не можу такими звичайними речами займатися, але не можу знести, як що стоiть спокiйно на своiм мiсцi, i з якимсь гарячковим роздражненням сама той порядок нищу. Вiдсуваю стiльцi i столики, здираю хатнi прикраси, нiколи не пiдiймаю, коли що впаде до долу.
Роздражнення, що зайшло в мою душу, не може терпiти спокою i наоколо.
Тому може найраднiше поринаю у вир найбурливiших почувань, i лучуся з нашими найскрайнiшими народнiми партiями.
IV
По-твойому, що там не було б, все воно лучче, як той невинно засуджений. Може, i твоя правда. Навiть фiзичний бiль легше знести, нiж постiйний настрiй смутку.
Звичайно думають, що людина дiзнае бiльше вражiнь сумних, нiж веселих. Кажеш, що воно неоправдане, що самi вражiння смутку убили би людський органiзм.
В кожному разi вражiння смутку е сильнiшi i почуття радостi губляться в них. Маю вражiння, що можу вiдчувати лиш смуток, здаеться, що можливiсть вiдчування чогось приемнiшого зовсiм у мене затратилася.
Не раз дiеться з людиною щось таке, чого вона не може нiяк пояснити собi.
Вiд часу страшного удару я наче впала в якесь темне провалля. Ослiпла душа нiчого не видить i не вiдчувае, крiм одного болю. А коли заблукався усмiх на моi уста, то було лиш пустою формою i не порушало загальноi мертвоти.
Тож яке було мое здивовання, коли несподiвано, мов блискавка роздерла тяжкi хмари. Я засмiялася. Дiйсно, правдиво засмiялася, причина була блага, майже неймовiрна.
Уяви собi, що причиною були старi щипцi, котрими не за нашоi пам’ятi обтинали лоевi свiчки. Не знаю, хто i на що витяг iх зi схованки. Нащо вони кому були потрiбнi? Але менше про те.
Досить що побачила iх на моiм столику, нiби кiстяк роздавленоi ворони з остро закiнченим дзюбом. І я засмiялася не лиш устами, не гiркою iронiею, але правдивим смiхом серця. Се факт… Видко, що людина нiколи не може за себе вiдповiдати.
Вона не може навiть знати, що в нiй у глибинi дiеться, не може укладати нiяких планiв свойого життя.
Менi все здавалося, що мое життя вже скристалiзувалось, що вже до кiнця буде плисти тихим непомiтним струмком. Все було неначе предвиджене вiд початку до кiнця.
А що природним кiнцем кождого життя е смерть, то тихо годилася з тим фактом. Одначе коли досталося з тою невiдкличною силою зустрiнутись вiч-на-вiч, напружилась цiла енергiя життя i змагалася з усеi сили, щоби оборонитись, а радше визволитися бодай на час вiд того, що е неминуче.
Безоглядна сила побiдила.
Не в силi була оборонити життя найдорожчоi людини, то i сама не хотiла жити. І те, перед чим ховалась стривожена душа, стало ii одиноким бажанням.
Зi спритнiстю божевiльного, бо такими бувають люди у великiй розпуцi, роздобула я отрути, завинула в папiр i сховала на грудях.
Свобiдно i глибоко зiтхнула. Вiд мене залежало мое iснування. Сильна i могуча природа. Заграло трiюмфом у моiй душi, – не думай, що ти лиш сильна, що ти тiльки можеш нищити, коли схочеш. Потрафлю се i я, як тiльки схочу. Не боюся муки, яку ти менi завдала. В кождiй хвили можу позбутися ii.
Та який то був трiюмф?!
Встид заливае гарячим приском мое лице, коли уявляю собi, яким глумливим iронiчним смiхом мусiла смiятися люта сила, коли отрута лежала на моiх грудях. Ко-ждий день, – а багато iх було, – зачинався постановою не пережити заходу сонця, однак переживалася днина за дниною. Людина звикае до всього, навiть до страждання.
V
В однiм з останнiх моiх листiв писала я тобi, що людина звикае до страждання. Ілюзiя! Воно дужче вiд нього, дужче вiд його волi i постанов.
Довго можна терпiти, довго зносити людську злiсть, неправду понижування. Аж прийде несподiвано хвиля i людина не впiзнае себе. Все, що довго збираеться в ii серцю, весь бiль ii душi вибухае враз вулканiчною силою.
Довге страждання часто прибирае якусь поетичну закраску, i се додае сили витривалостi, аж нараз станеться з ним щось зовсiм iншого. Люди знають тi почування i називають каплею до повноi чарки.
